МИХАЙЛО СИДОРЖЕВСЬКИЙ: НЕ ОПУСКАЙМО РУК!
Наш гість — поет і прозаїк Михайло Сидоржевський, голова Київської письменницької організації.
Цікаво, що він спершу закінчив автошляховий технікум (згодом був факультет журналістики Київського держуніверситету). Ця обставина наводить на певне метафоричне припущення: як шляховик Сидоржевський іде чітко вивіреною власною дорогою, яка має суто українське підґрунтя.
Цю думку підтверджують і назви видань, які вів природжений редактор Михайло Сидоржевський: «Вільне слово», «Нація і держава», «Книжковий огляд», «Літературна Україна». Нині він очолює «Українську літературну газету».
Михайло Сидоржевський — автор книги поезій «Навпіл між обома світами», книг публіцистики «Здвиг» та «Туга за свободою»; численних публікацій у періодиці на теми культури, політики, літератури, історії.
Наша зустріч відбулася напередодні ювілейного дня народження пана Михайла. Тож вітаємо його з першим 55-річчям! Здоров'я, щастя, наснаги!
— Михайле Олексійовичу, творчі люди здебільшого знають Вас як редактора, а тепер як голову Київської організації Національної спілки письменників України. Розкажіть про вашу творчу складову — літературну. На чому спеціалізуєтеся?
— Питання болюче, бо з причини значної зайнятості як редактора, як «людини-функції», котра очолює Київську письменницьку організацію, мало часу залишається власне для творчості. Зазвичай вдається викроїти хвилини для публіцистичних статей, формую одну зі своїх наступних книжок. Назбиралося багато статей, частина опублікована, інша — ні, дещо пишеться.
Значно менше пишеться інше — так звана асоціативна проза відчуттів: поезія в прозі. Деякі уривки я друкував, зокрема і в «Українській літературній газеті», скажімо, фрагмент «Медитації в хаті з вікном на захід сонця». Ця річ глибоко інтимна. Сюжету як такого немає. Я досі не сформував концепцію, у мене немає каркасу. Є велика кількість напрацьованих фрагментів, але це сировина, нема стрижня. Я досі шукаю, як це нанизати. Я міг би ці фрагменти використати і видати кілька книжок верлібрів.
Однак мені хочеться все-таки зробити прозову річ, тож тексти продовжую писати, причому вони різнохарактерні і різнобарвні. Скажімо, сідаю, дивлюся, гортаю (більшість із них не закінчені): «О, цей писати душа прагне сьогодні». Середня швидкість написання мала, тому що намагаюся відчути музику слова і вплести в тканину тексту, щоб він дзвенів.
Дуже рідко, але пишуться поезії. Моя перша збірка віршів вийшла у 2005 році, писалася в кінці дев'яностих років — буквально впродовж півроку. Після того написано мало віршів.
— Для них потрібна особлива налаштованість.
— Коли я пишу не асоціативні тексти чи поезію, а публіцистичну статтю чи есеїстику, теж потрібен особливий стан. Ці відчуття відомі багатьом, налаштованість схожа: «Помитися, перевдягнутися в чисте». Йдеться про думки голови і серця, коли заглиблюєшся, вклинюєшся в якусь тему, на чисту хвилю налаштовуєшся.
Ще один прояв моєї творчої діяльності — книжка «Пам'ять нашого роду». Я дослідив власний родовід до сьомого покоління, до середини вісімнадцятого століття за допомогою метричних церковних книг, інших матеріалів, розповідей старих людей, у тому числі моїх батьків (тато 1919 року народження, мама — 1924-го), які живуть у селі.
Ці матеріали я почав записувати ще студентом від багатьох старих людей, які, крім пережитого, пам'ятали розповіді своїх батьків, дідів, прадідів. І от завершена книжка, яка, сподіваюсь, вийде до мого 55-річчя.
«Пам'ять нашого роду» — це тема «на виріст». Я готую книжку про історію рідного села Старий Солотвин, що на півдні Житомирщини. Зібрано багато матеріалів, мені належить зробити велику і для мене дуже цікаву роботу. Причому хочу вийти за межі історії власне села, поглянути на довколишні регіони в контексті розвитку драматичних подій, які відбувалися на помежів'ї Поділля, Полісся, Волині і Київщини в XIV–XX ст.
— Усі дуже сподівалися, що з оновленням керівної команди Національної спілки письменників України відбудеться оновлення і зміцнення її авторитету. Не справдилося. Почалися майнові скандали, які вже вилилися на телеекрани. Зріс антагонізм між керівництвом спілки і Київською організацією письменників. У чому корінь зла?
— Про антагонізм я би не став так категорично говорити. Ми не хочемо загострення. Ми хочемо позитивної роботи. Водночас корінь зла — у відсутності прозорості, чесності, в кулуарності, закритості при обговоренні і вирішенні основних питань життєдіяльності спілки, насамперед майнових, оскільки вони найбільш болючі, і передалися нам у спадок від наших попередників, очолюваних Володимиром Яворівським. Важка спадщина, все загнано в глухий кут. Але разом з тим більше, ніж за рік діяльності нової команди мали бути позитивні зрушення, ми їх обіцяли. І люди нам повірили.
Та фактично ми довіри не виправдали. І я не бачу поки що якихось реальних можливостей для того, щоб ці аванси-обіцянки були виконані, принаймні в теперішньому контексті. Ситуація справді досить непроста, бо корінь зла не викорчуваний.
Моя принципова позиція: всі питання мають обговорюватися відповідно до Статуту. На цьому стояв і стоятиму на будь-якому рівні. Хоча пред'являються претензії, що порушую, так би мовити, правила гри, бо ми, мовляв, одна команда.
Я готовий працювати в команді. На зборах письменників Київської організації у своєму виступі заявив (і це зафіксовано в ухвалі), що київські письменники готові підтримати позитивні ініціативи керівництва спілки, спрямовані на її оздоровлення. І зараз це підтверджую. Якщо Віктор Баранов запропонує такі ініціативи, ми однозначно будемо підтримувати. Але їх немає, поки що принаймні. Шкода, тому що ситуація ускладнюється по всіх позиціях. Телевізійна програма на «ІНТЕРі» про спілчанські негаразди мене вразила. Соромно було дивитися. Я відчув таку ганьбу за нас, за спілку, за те, що ми такі безпорадні, захланні, не можемо розпорядитися тим, що у нас є. Наші попередники розікрали, а ми продовжуємо, м'яко кажучи, не по-господарськи до цього ставитися. Господар зробив би ревізію, аудит, аби знати, що в нього є, щоб правильно діяти, тобто ретельно проаналізував би і звів докупи всі напрямки. Має бути системний підхід.
Знову ж таки, крізь призму того, що це повинно бути для всіх членів Спілки письменників; кошти, майно належать спілці, і їхню долю ми маємо вирішувати спільно. Одна голова, хоч яка б розумна була, по-перше, не все може зважити, по-друге, є спокуса знову ж таки десь звернути на манівці. А коли ми колективно — на рівні секретаріату, президії, ради, з'їзду — обговорюємо, тоді такої спокуси не виникає.
Якщо так буде, повторюю, ми готові підтримати здорові ініціативи керівництва спілки, інакше процес бродіння, який нині відбувається, не зменшиться. Це ілюзія вважати, що він якось розсмокчеться. Ні, негативні настрої бродитимуть у письменницькому середовищі — як у Києві, так і в обласних організаціях.
— Тепер про книжку. Скажімо, Волинська обласна адміністрація асигнує 900 тисяч гривень на підтримку видань місцевих письменників, виділяє гранти, стипендії. А столиця пасе задніх. З вашим приходом до керівництва Київською організацією письменників перемовини з керівництвом столиці, зрештою, здається, увінчалися успіхом.
— Справді, не лише в Луцьку — практично у всіх обласних центрах щороку виділяють певні суми на підтримку книжок. Є навіть більші: в Івано-Франківську — мільйон сто. Разом із тим мали абсурд: останні кілька років на видання книжок у Києві з місцевого бюджету не було виділено жодної копійки! Це притому, що в столиці мешкає майже сім сотень членів НСПУ — третина від загальної кількості. І які письменники! Авторитетні, знані, популярні.
Ми з нашою командою у 2012 році одразу створили видавничу раду Київської письменницької організації. На ній розглянули і затвердили список рукописів, який укладався в міру їхнього надходження, — більше тридцяти майбутніх книжок. Я звернувся до керівника Київської держадміністрації Олександра Попова, і він у минулому році розпорядився виділити на видання книжок 800 тисяч гривень.
Ми оперативно, до серпня, підготували всі документи і подали на затвердження в КМДА. А там якраз почалася так звана реорганізація, управління перейменували в департаменти. Книговидання традиційно «висіло» за управлінням культури. Після реорганізації ці функції півроку передавалися в Департамент суспільних комунікацій. Таким чином до кінця року чиновники так і не змогли організувати тендер для видавництв. Як наслідок — гроші «згоріли», вісімсот тисяч не були нам виділені.
Я повторно звернувся до Попова з листом, щоб усе-таки видати заявлені книжки. Знову надійшло підтвердження. Після того, як сесія затвердила бюджет у двадцятих числах січня, реально щось зрушилося: чиновники почали оформляти папери. 8 квітня опублікували оголошення про тендер. Упродовж місяця згідно із законом вони збиратимуть заявки на тендер від видавництв, які зголосяться на те, щоб видавати ці книжки. Потім відбудеться засідання тендерного комітету, на якому й буде вирішено, хто займеться виданням.
— Охарактеризуйте наше політичне сьогодення.
— Одна з іпостасей моїх інтересів, на яку не шкодую часу, полягає в тому, що з 2000 року я відстежую політичні і геополітичні події, те, що відбувається в Україні, у світі. У мене величезна ексклюзивна база даних: сотні й сотні папок та файлів із різних питань і напрямів. Наприклад, «Україна — Росія», «Геополітика», основні країни світу тощо. Збір колосальної кількості матеріалу, звичайно, вимагає часу, але це дозволяє орієнтуватися в тому, що відбувається.
Якщо мені потрібно певну статтю написати, не треба ритися в інтернеті. Я відкриваю цю тему в хронології у своїх оновлюваних запасниках. Можу навести те, що забули, зокрема красиві обіцянки Юлії Володимирівни, Віктора Федоровича, приголомшливі обіцянки під час Помаранчевої революції тощо. Сидячи на цьому мішкові інформації, я регулярно її фільтрую.
Це дозволяє мені ставитися критично до того, що нині відбувається. Теперішня влада (я маю на увазі Партію регіонів і їхніх сателітів — комуністів) приречена на поразку. Це очевидно. Вони втрачають підтримку людей. Тане підтримка і самого Януковича.
Вони спекулювали: ми, мовляв, прагматики, знаємо економіку, народне господарство, потреби людей, самі з народу вийшли, з підворіття, низів, тож відаємо, що робити. І частина людей повірила їм, на контрасті з безкінечною словесною блювотиною від тодішньої прем'єрші. Вона мене дратувала до такої міри, що я навіть казав: регіонали щось все-таки зроблять. А якщо нічого не зроблять, то ми опустимося донизу і, упершись ногами у дно, зрозуміємо: далі уже нема куди опускатися. Тоді, нарешті, почне кристалізуватися суспільство. Ми почнемо потроху видужувати, підніматися з того дна.
Спрацював якраз цей варіант, кристалізація у суспільстві починає відбуватися. Насправді регіонали виявилися банальними неуками, дилетантами, слабаками, не державного польоту людьми, які насамперед думають про те, як набити власну кишеню.
Подбай про людей, зроби людям добре, і зрештою й для тебе буде добре. Це ж зрозуміло. Це універсальний закон, який працював в усі часи. У мене таке враження, що вони про це не знають, не читали і не хочуть знати ні історії, ні сучасності — нічого! У голові тільки оце тупе: «дєлать бабло». Все. Але це тривати довго не може.
З іншого боку, я з певним застереженням ставлюся до опозиції, яка нині оформилася в так званий тріумвірат. У мене немає довіри до учасників цієї опозиції. Поважаючи Кличка як особистість, я не впевнений, що він на сьогодні розуміє ідеологічно якісь речі. І в його команді я не бачу того, хто міг би його в цьому просвітлювати.
Ще менше у мене довіри до Яценюка. «Фронт змін» і «Батьківщина» розчинені переважно в ліберально-загальнодемократичному середовищі («общедемократы» — існував такий термін у 80–90-х роках). У кращому разі це демократи, ліберали, люди, які прийшли з бізнесу, дивляться на все крізь призму бізнесу.
Окремо стоїть Тягнибок із партією «Свобода». У мене довіри до керівництва цієї партії не було ніколи, але я знаю, що в ній є багато людей, які справді переймаються тим, що відбувається в країні. Вони стоять на позиціях української державності, українського націоналізму, хоча керівництво партії «Свобода» до націоналізму має опосередковане відношення, на мою думку. Та наявність україноцентричності дає певні надії і підстави.
Важко зрозуміти, як знайдуть спільну мову Яценюк, Кличко, Тягнибок, якщо уявити перебіг президентських виборів. У Януковича мало шансів, але поки що є — навіть двадцять відсотків (за соціальними опитуваннями). Це більше, ніж у інших. Хоча є тенденції, які свідчать про зміни рейтингів.
Отже, складно збагнути, як ці троє надалі домовлятимуться з принципових питань. Як порозуміються, якщо отримають частину влади через парламентські вибори? Адже вони такі різні. «Свобода» асоціює себе з націоналістами, «Батьківщина» і «Фронт змін» є лібералами, у Кличка взагалі розмита ідеологія (втім, і в Яценюкових прибічників теж нема чіткої ідеології).
Важко уявити, як вони порозуміються з економічних і майнових питань, з питань зовнішньої політики. Зараз на рівні протестів вони знаходять спільну мову. А як знайдуть її у серйозних фундаментальних питаннях?
Крім того, існує пересторога, що Тягнибока «втемну» («всвітлу», свідомо, підсвідомо) поведуть у другий тур президентських виборів, подібно до того, як колись вели в паралель Кучмі Симоненка. На це працюють цілі групи людей, інституцій для того, щоб у Тягнибока були менші шансі перемогти Януковича. Буде відповідно задіяна вся адміністративна машина, південна, східна, центральна Україна. Буде промивання мізків через усі інформаційні дірки з тим, щоб на кінцевому етапі показати Тягнибока з рогами тощо.
— Тож які політичні сили, які лідери можуть взяти на себе відповідальність репрезентувати українську національну ідею, державницьку ідеологію, і фахово, відповідально, серйозно, аргументовано рухати її в суспільстві?
— На жаль, не маємо таких. У нас дуже проблематичні перспективи. Я, до речі, зовсім не сказав про місце України в геополітичному контексті того, що відбувається довкола нас, того, що відбувається з Росією, Європою, з мусульманським світом. Таке враження, що ми взагалі на це не зважаємо, рухаємося самі по собі і тільки реагуємо на подразники: «А-а, Росія там щось заявила чи зробила...» Лише чухаємося, що треба щось зробити у відповідь. І це на державному рівні, не кажучи вже про партійний чи суспільний.
Дуже непрості часи очікують Україну, але знову ж таки — contra spem spero. Я не збираюся опускати руки, продовжую працювати і робити те, що від мене залежить у моєму житті. Не опускаймо рук!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»