МЕРТВИЙ СЕЗОН?
Чимала плеяда вихідних днів, що й досі триває в нашій державі, неабияк притупила й без того не надто великий суспільний інтерес до політики. Відтак не надто зрозуміло, чого більше — позитиву чи негативу — в тому факті, що Європейський суд з прав людини саме тепер ухвалив своє доленосне рішення про те, що Юлія Тимошенко перебуває за ґратами незаконно. Якось майже непоміченим пройшло для суспільства дане рішення. А шкода...
Євросуд українській владі — не указ
Про те, що згадана європейська інституція для української влади — не указ, відомо давно. Зрештою, свого часу ЄСПЛ уже ухвалював схоже рішення стосовно іншого політичного в'язня — Юрія Луценка. Однак його звільнення, чи то пак «помилування», значно затяглося в часі.
Аналогічна ситуація вимальовується й тепер. Представники української влади звертають увагу громадськості виключно на те, що судді не знайшли порушень прав Тимошенко в її нинішньому утримуванні за ґратами. А арешт екс-прем'єрки, мовляв, відбувався ще за нормами старого Кримінально-процесуального кодексу, котрий зараз змінено.
Особливо активно в подібних поясненнях вправлявся міністр юстиції Олександр Лавринович. «Єдина позиція, за якою державу Україну визнано порушницею,— це стаття 5 Конвенції з прав людини (порушення прав під час арешту). І цю позицію вже виправлено після вступу в дію нового Кримінального процесуального кодексу», — резюмує міністр.
Далі — більше. Головний український правник настільки впевнений у тому, що ситуація з Юлією Тимошенко не є чимось особливим, що навіть сумнівається в доцільності подання апеляції на рішення європейських суддів.
За словами міністра, необхідно зробити офіційний переклад рішення ЄСПЛ і проаналізувати цей документ. «Але навряд чи держава Україна подаватиме апеляцію на це рішення, — заявив Лавринович. — Я не бачу тут предмету для оскарження, тому що є порушення за однією позицією, а новий КПК ухвалено і працює, тому ймовірність оскарження мінімальна».
Що ж стосується визнання Європейським судом порушення за ст. 18 Європейської конвенції з прав людини, то, як підкреслив Лавринович, йдеться про політичну мотивацію, оскільки в самому рішенні міститься фраза «з інших мотивів» і говориться про застосування арешту за мотивами неповаги до суду.
Цікаво, що можновладці самі заплуталися в тому, що вважати в даній ситуації «політичною мотивацією». Адже всі інші коментатори цієї справи, навпаки, уже цілий тиждень наголошують — ніякої політичної мотивації стосовно Юлії Тимошенко немає і бути не може.
Абсурдність подібних пояснень легко розбивається тим фактом, що будь-яке рішення Європейського суду з прав людини в принципі є указом прямої дії в будь-якій європейській державі. А тому нинішні намагання влади щось пояснити — це не що інше, як спроби зробити хорошу міну при невдалій грі.
Разом із тим ситуація з утриманням Юлії Тимошенко за ґратами неодмінно матиме якесь продовження. Скажімо, генпрокурор Віктор Пшонка уже виступав із заявою про те, що Україна поважатиме (!) рішення ЄСПЛ. Ніби у відповідь на це єврокомісар з питань розширення та сусідства Штефан Фюле публічно відвів офіційному Києву кілька тижнів, аби така повага була продемонстрована реально.
На цьому тлі впадає у вічі й те, що Прем'єр-міністр Микола Азаров останнім часом значно активізував (наскільки це в нього виходить, звісно) свою євроінтеграційну риторику. Зокрема, Микола Янович запросив свого польського колегу Дональда Туска відвідати з візитом Київ.
Це може означати, що якийсь більш-менш прийнятний варіант виходу з глухого кута влада таки намагатиметься знайти. Один із варіантів подальшого розвитку подій — чергова активізація справи про вбивство Євгена Щербаня. Цілком можливо, що Юлію Тимошенко визнають винною і тоді на всіх переговорах з європейцями чи то Віктор Янукович, а чи Микола Азаров просто розводитимуть руками й знову киватимуть у бік українських суддів...
Псевдомайдани
Зважаючи на подальше перебування Юлії Тимошенко за ґратами, доволі неемоційно виглядає й українська опозиція. І тут, очевидно, нинішній цикл вихідних також не сприяє зміні ситуації на краще.
Нагадаємо, на 18 травня опозиція планувала (та й досі планує) завершальний столичний акорд акції «Вставай, Україно!». Хтозна, можливо, упродовж десяти днів настрої в суспільстві ще якось видозміняться, однак очікувати велелюдних мітингів, мабуть, не варто. Та й узагалі, сучасні акції проходять якось аж надто одноманітно.
Тим, хто скрупульозно аналізує теперішню діяльність опозиції, уже не вперше доводиться констатувати: опозиційні лідери перебувають у полоні ілюзії Майдану 2004-го. Вона полягає в тому, що одного прекрасного дня керівники опозиції прийдуть на мітинг і побачать мільйон обурених людей, які відберуть владу у Віктора Януковича й повернуть їм.
Проте це — усього лише фантазія, яка не була можливою ні тоді, ні зараз. Якби опозиційні лідери більше контактували з польовими командирами Майдану, то вони б знали, що величезна кількість людей на київських вулицях восени 2004-го не з'явилася просто так, з нічого.
Напевно, невипадково Юрій Луценко відразу після свого звільнення з-за ґрат заявив, що не має наміру ставати четвертим лідером опозиції. Він-бо якраз і був одним із командирів Майдану. А отже, чудово пам'ятає, що подіям майже дев'ятилітньої давнини передувала насичена вулична боротьба суспільних рухів та ініціатив, які працювали з реальними виборцями, а не з проплаченими прапороносцями.
Саме силами позапарламентської вуличної опозиції вдалося прорвати інформаційну блокаду, переконати людей вийти захистити свободу вибору. Майдан же став місцем, де парламентська й вулична опозиція об'єдналися, що й послужило основою перемоги.
Ну а нинішнє очікування нового Майдану — не просто ілюзія, а ще й шкідлива утопія. Як відомо, історія повторюється двічі, і вдруге — як фарс. Саме ризик перетворення революції на фарс сьогодні відчуває більшість щирих прихильників опозиції. Опозиція, яка намагається зімітувати Майдан, нагнавши побільше прапороносців, насправді імітує майдани 2006–2007 років, що їх неодноразово збирали представники Партії регіонів у часи своєї опозиційної діяльності.
Проте багато людей, які щиро виходять на подібні акції, бачать цей фарс і розчаровуються. І це вже не жарти, а нагальна проблема, котра здатна законсервувати чинну владу.
До речі, представники цієї самої влади усвідомлюють це значно краще за опозиційних лідерів. Зрештою, саме тому Юлія Тимошенко — політик, котрий здатний повести за собою маси в критичний період, становить для влади найбільшу загрозу.
У цьому контексті, до речі, звільнення Юрія Луценка можна розглядати ще і як своєрідний пробний камінь від влади. Нині до його постаті і до його дій буде прикута чи не найбільша увага з боку провладних аналітиків. Бо Луценко неабияк відрізняється від чинних опозиційних лідерів, котрі мають мандати народних депутатів. Якщо екс-міністр внутрішніх справ зуміє бодай частково змінити суспільні настрої і тактику опозиційних дій, то можна не сумніватися: швидкого «помилування» Юлії Тимошенко не буде.
Якщо ж усі опозиційні виступи протікатимуть так само, як і вся акція «Вставай, Україно!», то влада може подумати і про звільнення для Юлії Володимирівни. Бо тоді вона просто не буде аж настільки небезпечною, як це влада уявляє собі тепер.
Заплановані на 18 травня акції можуть стати певним лакмусовим папірцем нинішніх суспільних настроїв. Але завдання опозиції на найближчі десять днів — надскладне. Достукатися до суспільства або, принаймні, поки що до його найактивнішої частини. Як там у Джона Ріда про десять днів, котрі приголомшили світ?.. Наразі ніякого «приголомшення», звісно, не буде, однак прагнути до цього потрібно.
Знову — труба?
Усе це набирає неабиякої актуальності ще й тому, що владна безкарність фактично з кожним днем набирає обертів. Чого варті нібито парламентські рішення, ухвалені за межами зали засідань Верховної Ради?.. Президентські підписи під законопроектами, ухваленими того дня, заклали неабиякий небезпечний прецедент. Оскільки за подібних обставин можна ухвалювати будь-які рішення і потім видавати їх за закони.
Український досвід переконує, що продовження неодмінно буде. Можливо, й через кілька років. А отже, наслідки від таких виїзних засідань Верховної Ради відчуватиме все суспільство.
А ще — епіцентр політичних баталій уже незабаром знову може бути перенесений до приміщення на Грушевського, 5. Річ у тім, що цими днями уряд подав до Верховної Ради законопроект, який пропонує зняти заборону на приватизацію деяких державних підприємств. Зокрема, це стосується дочірніх підприємств НАК «Нафтогаз України», а також підприємств, установ, організацій, утворених внаслідок їхньої реорганізації.
Так, новий шедевр законодавчої думки пропонує дозволити здійснювати приватизацію за простим рішенням Кабміну. Також планується внести зміни до Закону «Про приватизацію державного майна» і дозволити оренду об'єктів магістрального трубопровідного транспорту. А де дозволили оренду, там можлива і приватизація за штучно створені борги. Подібним шляхом з державної у приватну власність перекочувало чимало підприємств, що нині чудово працюють...
Експерти застерігають: у разі ухвалення такої ініціативи за рішенням уряду можна буде відчужувати основні фонди, акції та частки у статутному капіталі держпідприємств, котрі здійснюють діяльність з транспортування газу магістральними трубопроводами та його зберігання в підземних сховищах.
Крім того, узаконять передачу основних фондів акцій і часток таких підприємств з балансу на баланс, в концесію, оренду, лізинг, заставу, управління, до статутного капіталу інших юридичних осіб та вчинення інших правочинів, що можуть призвести до відчуження основних фондів, акцій і часток.
«Ключовий момент такої ініціативи — надання владі права віддавати іноземній країні українську газотранспортну систему,— застерігає народний депутат Андрій Пишний. — До Закону «Про приватизацію державного майна» пропонується внести такі правки: «Приватизація державного майна здійснюється відповідно до цього закону або положень, передбачених міжнародними договорами... Якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у цьому законі, то застосовують правила міжнародного договору».
По суті, це відкриває шлях до одномоментної капітуляції в цілій низці сфер. ГТС, яку український народ створював десятиліттями, уряд зможе здати навіть не за гроші, а за міжнародним договором — Росії. Цим законопроектом влада легалізує можливість робити з ГТС та унікальними підземними газосховищами все що схоче».
Припустимо, це й деяке перебільшення, однак поява згаданого законопроекту не може не насторожувати. Особливо за умов, що останнім часом неабияк активізувалися розмови про можливість вступу нашої держави до Митного союзу.
Зрештою, тема приватизації труби ніколи не з'являлася просто так. Активізація якихось суперечок щодо цього питання неодмінно тягне за собою якісь економічні чи політичні катаклізми. До яких українці, на жаль, уже почали звикати. Хоч в активний, хоч у пасивний політичний сезон...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»