ВІКТОР МЕЛЬНИК: НАШЕ СУСПІЛЬСТВО ПРОМИНАЄ «ВИБУХОВІ» КНИЖКИ
Письменник Віктор Мельник із борошна слів випікає абсолютно неординарну прозу та поезію, в якій немає місця солоденькій здобі. Його потужне чоловіче начало вміщає аналітичний розум критика-рецензента, літературознавця і документаліста, врівноважено-вивірену конструктивність романіста-детективщика, прискіпливу точність перекладача і напрочуд тонкого, ніжного лірика-поета, схильного до неймовірних експериментів. Скажімо, його збірка «Трильярди сонетів» увійшла до Книги рекордів України, адже чотирнадцять сонетів складено фактично з рядків-афоризмів, які змістовно сполучаються одне з одним у незліченній кількості варіантів.
У доробку Віктора Мельника — дев'ятнадцять книжок, деякі з них за рівнем талановитого осмислення дійсності, вочевидь, претендують на те, щоб не залишитися у своєму часі, а піти далі у майбутнє.
— Вікторе Івановичу, нині мілішають великі літератури: британська, французька, іспанська, німецька, російська тощо. Щоправда, ніколи ми не чули такого визначення, як велика українська література. Як Ви її оцінюєте в контексті інших літератур?
— По-перше, я не ставив би російську літературу поряд із британською чи французькою як співмірну величину. Російська література встала на ноги фактично лише в ХІХ столітті. Кого з письменників того часу ми можемо назвати справді класиками російської літератури зі світовим звучанням? Скільки наберемо? Десяток. Максимум два. Коли звернемося до двох найпотужніших європейських літератур — французької та британської, — то, крім ХІХ століття, побачимо сузір'я імен у попередніх віках.
Кожна з цих літератур має тяглу історію в минулому, ще з часів Середньовіччя, а особливо Відродження. Що було в Росії в час Відродження? Вона може похвалитися велетами на зразок Рабле, Шекспіра, Сервантеса? Думаю, вона не може нарівні тягатися зі справді провідними літературами світу, приміром з китайською. То просто колосальний материк, ми його не знаємо в силу мовного бар'єру. Англійський і французький мовний бар'єри легше здолати, ніж китайський.
— А дивовижна японська література? Хоча скільки тієї Японії...
— Я назвав навскидь, можна ще згадати потужні літератури навіть невеликих країн, скажімо Норвегії чи Данії. Це я говорю з певністю і знанням справи, бо скандинавськими літературами цікавлюся давно, дещо навіть перекладав із них.
І ще така заувага: наскільки коректно взагалі застосовувати слово «велика» до літератур чи культур? Вони повинні бути перш за все національними, відбивати дух нації та її інтелігенції — і це є головним критерієм. Не утримаюся від ще одного прикладу: а чи є великою албанська література? Я думаю, що для албанського народу вона найбільша і найвеличніша, бо вона його, виражає саме його духовну ауру.
Література — то відображення певного історичного досвіду, і статус країни чи народу віддзеркалюється в ній. Росія тривалий час була метрополією, і її література — це література метрополії з усіма преференціями, які цим гарантуються. Українці були колонізованим народом, культура зазнавала системних утисків — досить згадати і Валуєвський циркуляр, і Емський указ, і менш відомі «Правила для народних бібліотек» 1910 року, якими заборонялося комплектувати масові бібліотеки україномовними книгами. Українська література, аби справді запропонувати щось велике, цілісне, мала долати величезний тиск. Я вже не кажу про ХХ століття і про ту «спадщину», яка залишилася після панування політичного режиму вбивць.
В української літератури XIX століття я не можу назвати фігуру, рівну прозаїкам Бальзаку чи Діккенсу, які дали великі полотнища людського життя. Але ми не повинні взоруватися на інші літератури, на те, що ми змогли, чого не змогли. Українські митці перебувають у певному історичному контексті, і треба дивитися, наскільки адекватно вони відбивають цей контекст.
Мистецька еліта дуже чутлива до будь-яких суспільних імпульсів. Візьмемо таку фігуру, як Шевченко. Кого можна поставити рівного в інших літературах, щоб це була проста людина з народу, яка досягла дивовижних висот, не отримавши університетської освіти? Шевченко отримав освіту суто мистецьку, решту брав самоосвітою. У той же час у нього колосальна концентрація саме народного духу і критичного мислення, критичного ставлення до всього, в тому числі і до України. Згадаймо його жорсткі оцінки: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте»... Це про дев'ятнадцяте століття? Про двадцяте? Чи про теперішній час? Шевченкові сентенції можна прикладати до будь-якого періоду нашої історії, і вони будуть справедливими. І таких цитат можна навести дуже багато.
Так що українська література хронічно перебувала в нерівних умовах, і досі нічого не змінилося. На початку XX століття стався величезний спалах в українській поезії, прозі, драматургії, і ми цей феномен до кінця досі ще не збагнули. Віктор Петров, він же Домонтович, він же Бер, по суті, так і залишається для загалу невідкритим. А Валер'ян Підмогильний? Те ж саме. Під кінець 20-х років почався сталінський розгром, сталося винищення культури як такої, адже вона була перш за все носієм українськості.
— Шістдесяті роки знову дали потужний спалах.
— Авжеж. Причому українська поезія знов сягнула європейського рівня. Пізніше покоління теж було плідним, в критиці його називають постшістдесятниками, або поетами-герметистами, як кому до вподоби. Серед них — Віктор Кордун, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Михайло Григорів і когорта інших. Назву, наприклад, недостатньо знане в Україні ім'я Володимира Прилипка. Цей блискучий поет жив у Вінниці, він видав за життя всього три книжечки, четверта — вибране — вийшла посмертно. Шкодую, що його поезію мало знають в країні.
Потім прийшло покоління вісімдесятників — теж поезія європейського рівня. Колись я мав розмову з поетом із Бельгії Романом Бабовалом, який пише українською і французькою мовами. І він зі знанням справи обстоював думку: українська поезія нічим не поступається найкращим зразкам сучасної європейської поезії, зокрема інтелектуально.
Межа ХХ та ХХІ століть дала багато каналів зв'язку, українські письменники знають мови, читають ту саму інтелектуальну літературу, яку й письменники на Заході, от лише перебувають в іншому морально-психологічному кліматі і відображають життя по-іншому. А щодо максимальної естетичної планки, творчих завдань — ми нічим не поступаємось.
— А що нам заважає?
— Тривожну ситуацію в українській літературі я діагностував для себе, мабуть, на початку 90-х років і назвав її «порушенням симбіозу суспільства і літератури». Раніше, правда, це так не відчувалося. Можна згадати величезні наклади, централізовані закупівлі книжок. Вони коштували дешево, люди запросто їх купували.
Нещодавно, перечитуючи книгу Слабошпицького «Веніамін літературної сім'ї», я дістав із полиці томик Олекси Влизька 1968 року, який купив наприкінці сімдесятих. І раптом виявляю на книжечці штампик Шполянського районного споживчого товариства, який засвідчує: через десять років видання книжечку уцінено із 74 копійок до 37 копійок. Тоді навіть на зарплату у сімдесят карбованців можна було прожити і купувати книжки! А тепер хіба можна зіставити домірність ціни на книжку і зарплату?
І ще одне: збірка Влизька видана була накладом сім тисяч примірників. Нині в Україні поезію видають накладом і в кількасот примірників, хоча здебільшого — в тисячу. Навіть у Росії, де, здавалося б, потужна видавнича культура, де є невтрачений читач, тиражі поетичних збірок мізерні.
Півтора року тому я познайомився на поетичному фестивалі у Варні з поетом Володимиром Бояриновим — головою московської організації Спілки письменників Росії. (Там у столичній організації 2700 членів — більше, ніж загалом у нашій НСПУ.) Ми заприязнились, обмінялися книжками. Я був дуже здивований накладом збірки Бояринова. Коли запитав його: «Чому тільки тисяча примірників?», він відповів: «Вікторе, поезія у нас тепер видається такими тиражами». І це сказав літературний начальник, який має доступ до ресурсів, вплив! Та в Москві тільки письменників утричі більше, не казатиму вже про потенційних читачів! До того ж Володимир Бояринов — знане ім'я в Росії, йому нині за шістдесят років, а до Спілки був прийнятий ще молодим хлопцем.
— Повернімося до порушеного симбіозу літератури і суспільства...
— Наведені порівняння багато про що кажуть. Я давно відчув деякі ненормальності, тому що було дуже багато дутого. Говорили, що ми найбільш читаюча країна у світі. Ні, ми були країною, де найбільше приписують! Я знаю, як робилися плани по бібліотеках, як звітували по книговидачі, особливо у селах, коли писали формуляри на липових читачів, фіктивно збільшуючи показники відвідувань та книговидачі, бо від цього залежали зарплата і фінансування бібліотек. Наскільки я знаю, ця практика досі ще остаточно не вмерла.
Люди, які читають, — це зазвичай інтелектуальна еліта, і вони за будь-якої суспільної погоди читатимуть. Раніше я дозволяв собі купити будь-яку книжку, тепер частіше беру в бібліотеці або прошу в друзів, а купую дедалі рідше. З одного боку, з матеріальних причин, а з іншого — із суто прагматичних міркувань: якщо я власну бібліотеку наповнюватиму і далі, вона почне мене витискати з хати. Тому я легко дарую книжки: купив, прочитав, подарував. Є, звісно, дорогі для мене книжки, особливо поетичні або з дарчими написами, їх я бережу.
Отже, про порушення симбіозу: суспільство — література. Воно певною мірою взаємне. По-перше, це вина загалу, який не читає і не підтримує письменників. Або є такі, що нормально спілкуються українською мовою, а от книжок українських не читають, бо звичка не виробилася, хоч російською читають чимало. Це теж один із факторів порушення симбіозу.
По-друге, чи гідні самі письменники великої уваги? Оскільки одна справа — написати добротний текст, майстерний з мовного боку, вибудувати сюжет, героїв промалювати — негативних, позитивних, прикольних, як кому до вподоби. Є не одна спроба дати сучасного позитивного героя — приміром, у письменника зі Львова Володимира Хрущака, який дуже добросовісно намагався створити саме такий тип героя.
Та при тому немає діагностування справді глибинних суспільних проблем, сьогоднішніх проблем людських душ, які б зачепили багатьох. Скажімо, польський письменник Януш Вишневський написав книжку «Самотність у мережі», яка викликала чималий розголос. Він що, краще пише, ніж наші літератори? Аніскільки. Але от зумів піймати і поставити проблему.
— Хіба у нас немає проблемних книжок?
— Є. Проте суспільство чомусь проминає їх. «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко я прочитав із величезним задоволенням. Книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшего», як на мене, просто блискуча, однак вона дуже недооцінена. Це якоюсь мірою теж є симптоматичним: дійсно болісна постановка проблеми, яка в ній є, пройшла мимо, належного вибуху зацікавленості в країні не сталося.
— Хоча наклади «Записок» були «самашедшими».
— Так, перший тираж у десять тисяч буквально розмели. Я зайшов до видавця Івана Малковича, з яким ще з юності маю добрі стосунки, прошу: «Продай мені один примірник». А він відповідає: «Нема взагалі. Почекай два тижні, буде додатковий наклад». І він розповів, що коли зібрали замовлення книготорговельних мереж, то ледве нашкребли чотири тисячі. Надрукували десять тисяч, які розмели за лічені тижні, а потім книгопродавці заявили претензію: «Чому ви так мало надрукували?»
Ось у «Літературній Україні» голова НСПУ Віктор Баранов скаржиться, що йому бракує дискусій. Справді, дискусій немає в літературних газетах. Їх в Україні видається, напевно, не менше п'яти (дві центральні), є ще «Слово Просвіти» з великим літературним блоком. А дискусій немає. Чому? Це теж симптом незатребуваності літературних творів суспільством. І діагноз останнього.
— Певно, тут є і провина редакторів часописів, які шкодують площу на дискусії, бо надто великим є потік піар-матеріалів.
— Думаю, фактор редакторського свавілля незначний. Редактори хороший, глибокий, аргументований матеріал поставлять. Якщо, припустимо, Іван Дзюба принесе дискусійну статтю, йому не відмовлять, та й іншим також. Але питання в другій площині: для того щоб я сів і написав справді дискусійну статтю, мушу вивчити гору матеріалів, усе продумати концептуально, отже, затратити багато часу. Однак за публікацію роботи я не отримаю ні копійки. То вже краще прочитати лекцію, написати статтю чи взяти інтерв'ю, за що я зароблю хай невеликі, проте реальні гроші. Безгонорарщина відбиває охоту від дискусій, б'є по всьому. Хоча ставити запитання і отримувати слушні відгуки вельми корисно.
Насправді дискусію треба організовувати, а не чекати, поки вона сама впаде з неба манною: домовитися з десятком людей, підготуватися самому редактору, який має знати погляди учасників, які в чомусь сходяться, а в чомусь протилежні. Дати кожному висловитись. І відразу попередити: «Так, я тобі заплачу за статтю, однак псевдоінтелектуальний кіч не давай, то має бути серйозний інтелектуальний продукт». Тоді кожен автор відразу підніме свою мислительну планку, люди візьмуться і зроблять. Можливо, навіть спонсора під дискусію треба знайти — ось таку ідею дарую. Хоча легко ідеї підкидати, якщо сам їх не реалізовуєш.
— Вважається за банальність і поганий смак закидати нашим державникам, що вони не звертають увагу на очевидні «рецепти». Один із них: високий рівень культури і мистецтва є запорукою потужної економіки. Це, зокрема, збагнули і в Росії. У здичавілих культурно країнах не може бути міцної економіки. Чому наші державники цього не розуміють?
— Річ у тім, що парадокс демократичних суспільств полягає в тому, що обирають не найкращих, не найрозумніших, не найпорядніших, не найморальніших. Обирають схожих на себе. Який виборець — такою є політична еліта. А у нас закладено і протистояння двох частин України, східної і західної, і протистояння цивілізаційне — європейськості та азійськості в її гіршому варіанті. Бо як спрацьовує психологія виборця? Спочатку підсвідомо, не задумуючись, людина вибирає кандидатів за шкалою «свій — чужий». Східний виборець практично завжди скаже на західняка «чужий», і навпаки. Це робиться інтуїтивно. І тільки потім людина починає підбирати аргументи, чому «наш» кращий, а «не наш» — гірший. Ось так і формується так звана політична еліта, яка насправді є елітою тільки в значенні політологічного терміна, але в жодному разі не в загальнолюдському сенсі. Такими і є наші «лідери».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»