ЧИМ ЗАВЕРШИТЬСЯ «ІНТРИГА» В ІНСТИТУТІ НЕЙРОХІРУРГІЇ АМН УКРАЇНИ?
А полягає вона в тому, що на крісло директора претендують два відомих учених — академік Віталій Цимбалюк та академік Євген Педаченко.
За попереднім голосуванням у самому інституті пальму першості отримав Віталій Цимбалюк — 63 відсотки голосів. Та хто стане директором, вирішуватиметься на вищому рівні...
Інститут нейрохірургії завжди славився своїми високопрофесійними спеціалістами як у нашій державі, так і далеко за її межами. Сюди завжди намагалися прийти (і обирали найдостойніших) молоді спеціалісти, які не боялися труднощів у такій складній професії, як нейрохірургія. Багато в чому успіх інституту можна було пояснити тими сильними, яскравими особистостями в історії вітчизняної медицини, які очолювали цей заклад.
Особливих успіхів інститут досяг під час керування ним відомим ученим, нейрохірургом Андрієм Ромодановим. Він започаткував багато абсолютно нових напрямів у цій складній галузі, й вони давали відчутні результати. Смертність серед пацієнтів значно знизилася. Його справу продовжив, як його називали у ті часи, майстер «золоті руки» Юрій Зозуля. Зовсім недавно в «ДУ» було опубліковано інтерв'ю вже з колишнім директором Юрієм Зозулею, який пропрацював в Інституті нейрохірургії 62 роки. Дуже запам'ятався такий вислів: «Якщо порівняти всі хірургічні технології, які були і які потім розвивалися, то все це відбувалося перед моїми очима».
Напевно, багато в чому ця фраза стосується й нинішнього першого заступника директора Інституту нейрохірургії, академіка, доктора медичних наук, професора Віталія Цимбалюка, адже в цьому закладі він пропрацював 42 роки. Можна тільки уявити, скільком людям він урятував життя, покращив долю, допоміг по-іншому сприймати світ. Через десятки років його пацієнти телефонують йому і дякують за врятовані життя і здоров'я.
Із приходом нового керівництва до Національної академії медичних наук було введено демократичне правило в наукових установах: колектив сам визначав того, кого він хотів бачити своїм керівником. Адже протягом багатьох років люди знали, хто з ними працює.
Оскільки в колективі під час виборів академік Віталій Цимбалюк набрав 43 голоси, а опонент — 35, ми вирішили розпитати Віталія Івановича про те, як проходило його становлення в цьому науковому закладі.
— Віталію Івановичу, хто був вашим першим директором?
— До інституту я прийшов тоді (це був 1971 рік), коли його очолював Андрій Ромоданов. Саме на той час він був на гребені сили і слави. Варто сказати, що він дуже багато зробив для інституту. Я нещодавно завершив книгу, яка називається «Історія української нейрохірургії в портретах». Ця книга заснована на документальних фактах.
Працюючи стільки в інституті, знаючи багату його історію, учасником якої ставав і я, не міг не написати таку книгу. Так ось, портрет тодішнього директора, академіка Андрія Ромоданова,— один із найяскравіших у цьому літописі. Він був ніби будівничий наукового закладу, який багато зробив для зміцнення здоров'я української нації. Саме за Андрія Петровича збудовано великий адміністративний корпус. З його подачі було створено сучасну лабораторію, клінічний корпус, віварій. Не всім його мріям удалося здійснитися, але це був початок великої науки як у нашому інституті, так і в державі.
— Яку роль Андрій Ромоданов зіграв у вашому житті та становленні як людини і вченого?
— Напевно, головне те, що попервах він не дозволив мене «затоптати». Що маю на увазі? Таким, як я, які народилися в селі і не мали ні протекції, ні впливових батьків, ні зв'язків і тоді було складно пробиватися в науці. Та я не здавався. Пам'ятаєте, у ті часи популярним було наставництво. А в нього була основна політика — ставка на молодь. Він ретельно добирав учнів — молодих, перспективних, одержимих і, можливо, в чомусь авантюрних. Але керував він так, що люди не відчували тиску. І водночас він підтримував молодь. Усі, хто був під його крилом, дуже цінували це.
Він поважав старших, їхні думки, але водночас доручав молоді нові наукові напрями. Так розпочиналася робота над стовбуровими клітинами.
— Із чого Ви починали в Інституті нейрохірургії?
— Із того, що потрапив до клініки онкології, якою керував Павло Пронзелєв. Це була унікальна людина і чудовий хірург. Перші мої кроки пройшли в найскладнішому відділенні інституту. Це був непростий період, хворих на злоякісні пухлини мозку було багато.
— Ми чомусь думаємо, що двадцять— тридцять років тому хворих на злоякісні пухлини було значно менше.
— Це не зовсім так. У ті роки хворих було досить багато, і найскладніші з них потрапляли до нас у клініку внутрішньо-мозкових пухлин. А це — на 90% злоякісні пухлини. Я там пропрацював більше восьми років.
— Яка на той час була смертність таких тяжкохворих?
— Що казати... Виживали одиниці. Та наука рухалася вперед. Я пройшов усі етапи в нейрохірургії. Адже був час, коли єдиним методом діагностики була пневмоенцефалографія і ангіографія. Але ті методи не давали чіткого уявлення про локалізацію пухлини. Тому операції були досить травматичними. Революцією в медицині став час, коли з'явилися комп'ютерні томографи, тобто техніка, яка дала можливість достеменно діагностувати захворювання.
Свого часу у нас працював професор Олег Лапоногов, дуже талановита людина і унікальний хірург. Його командирували до Москви для освоєння нового методу, який називався «стереотаксична нейрохірургія».
— У чому він полягав?
— Це коли через невеличкий фрезовий отвір (маленька трепанація черепа, 1-2 см) можна проникнути в будь-яку структуру глибинного мозку на 6–8 см. Цей метод малотравматичний. Саме починали лікувати хворих на паркінсонізм та деякі інші захворювання. Мені цей метод сподобався, адже він вимагав філігранної роботи, зосередження і приносив непогані результати. В Україні цим методом володіла лише одна людина — професор Лапоногов. І мені також захотілося займатися саме таким новим напрямом у нейрохірургії.
Мені ніколи не хотілося стояти на місці. Адже у науково-медичному світі постійно відбувалося щось нове. І саме всі нові відкриття «працювали» на здоров'я людини. Я почав допомагати професору. Потім у нас утворилася ціла група однодумців-нейрохірургів, яка переросла у відділення функціональної та стереотаксичної нейрохірургії. Воно було створене в 1974 році і стало першим і єдиним у світі відділенням цього напряму. Це вже були перші значні успіхи в нейрохірургії. Ми почали багато оперувати. До інституту приїздили пацієнти із Закавказзя, Болгарії, Середньої Азії, Польщі — з усього світу.
Від 1991 року вже наші вчені почали їздити на різноманітні наукові конгреси, знайомитися з найновішими методами лікування нейрохірургічних хворих.
— Нині Вас як ученого знають чи не всі нейрохірурги світової науки. Ви читаєте лекції з новітніх нейрохірургічних напрямів у нейрохірургії в різних країнах. Виступаєте з доповідями на всесвітніх та європейських нейрохірургічних конгресах — у США, Мексиці, Японії, Данії, Австралії, Кувейті, Марокко, Туреччині, Італії, Словаччині. Власне, всіх країн не перелічити. На чому Ви «заробили» свій авторитет?
— Усього було в житті, але я ніколи не відступав від своєї мети — розробити, знайти методики більш якісного життя для хворих. Я багато читав. У світовій науці з'явилися нові напрями з використанням (тоді ще вони не називалися «стовбурові клітини», а «ембріональні») для відновлення функцій мозку.
Перші операції були зроблені в Швеції, на Кубі, де медицина була на найбільш передових позиціях. Вони були не досить ефективні, але вчені зрозуміли, що мозок можна стимулювати і відновлювати. У принципі, все людство протягом багатьох років ламає голову над тим, як відновлювати мозок, аби в результаті поліпшити якість життя пацієнта.
— Спокон віку у народі побутує приказка: мовляв, не варто хвилюватися, бо нервові клітини не відновлюються. Чи зрозуміли вчені, яка мудрість приховується в цьому вислові?
— Коли народжується людина, то вона має понад 15 мільярдів нейронів у мозку. Простіше — це та сіра речовина, яка відповідає за здібності, розум людини. Протягом життя людина втрачає якусь певну кількість цих таємничих нейронів.
— Як зрозуміти матінку-природу — одній людині вона дає ясний розум до 80–90 років, а в іншої інтелект знижується значно раніше?
— Людина втрачає значно більше нейронів, ніж запрограмовано природою від травм, стресів, наркозів, під час значного вживання алкоголю. Але природа ще далеко не всі таємниці відкрила в людині. І медична наука, напевно, для того й існує, щоб хоч трохи відхилити завісу таємничості.
— Можете стисло сказати, над якими напрямами Ви працюєте нині?
— Я керівник нового напряму — відновної нейрохірургії. Розробив та впровадив у клінічну практику нові нейрохірургічні операції, спрямовані на відновлення порушень функцій нервової системи. Започаткував новий напрям — нейротрансплантацію. Нині вивчаю механізми впливу нейрональних стовбурових клітин на нервову систему в експерименті та клініці.
Розробив технології та перший у світі виконав нейротрансплантацію у хворих з органічними ураженнями нервової системи (дитячий церебральний параліч, епілепсія, наслідки черепно-мозкової та спінальної травми, дегенеративні захворювання тощо).
* * *
Віталій Цимбалюк — ініціатор та організатор Всеукраїнської акції «Гама-ніж в Україні», яка завершилася створенням нового сучасного радіохірургічного відділення. Саме цій своїй мрії життя він віддав понад 15 років...
Це лише штрихи до портрета академіка Віталія Цимбалюка, одного з двох претендентів на посаду нині відомого на весь світ ДУ «Інституту нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова АМН України».
Р. S. Ось як прокоментував ситуацію, що склалася в інституті, колишній директор закладу, академік Юрій Зозуля.
— Колектив своїм голосуванням надав перевагу (на вісім голосів більше) першому заступнику директора академіку Віталію Цимбалюку.
Згідно зі статутом Академії медичних наук України, якщо є альтернативні кандидатури, то їх обговорюють і голосують таємним голосуванням, щоб визначити, кого колектив хотів би бачити директором. У академії є дві наукові ради. Одна — з теоретичної медицини, яку очолює академік Юрій Кундієв, друга — з клінічної медицини, яку очолюю я. Другий етап, за результатами голосування в інституті, виноситься на засідання Наукової ради з клінічної медицини, яку маю вести я.
У такому разі передбачено виступи обох претендентів уже перед членами академії. А це 75 осіб — дійсні члени і члени-кореспонденти. Вони слухають доповіді — програми претендентів, і після цього я оголошую ті результати виборів, які відбулися в інституті. З урахуванням усього цього, проводимо таємне голосування. Той, хто виграє на цьому етапі, визначається як обраний директор. Пізніше результати цього засідання затверджуємо на засіданні президії Академії меднаук у цілому. А це — 15 осіб. Така послідовність усіх цих процедур згідно зі статутом НАМНУ.
Але між двома претендентами — академіком Віталієм Цимбалюком та його опонентом академіком Євгеном Педаченком — була перед колективом інституту домовленість: той претендент, якого оберуть співробітники інституту, стає директором. А той, хто програв, знімає свою кандидатуру. Проте, як з'ясувалося, Євген Педаченко не збирається знімати свою кандидатуру... Тобто боротьба за крісло директора триватиме вже на значно вищому рівні.
Валентина СКОРОПАДСЬКА, заслужений журналіст України
також у паперовій версії читайте:
- ЧОМУ У МЕШКАНЦІВ МІСТ ВИНИКАЮТЬ ПРОБЛЕМИ ЗІ СНОМ?
назад »»»