П’ЯТЬ «ЗОН» СОЦІАЛЬНОЇ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ
Соціальна політика в державі є недосконалою. Про це говорять урядовці, експерти, роботодавці та профспілки. Але найгірше те, що її негативи відчувають на собі мільйони пенсіонерів, інвалідів, ветеранів і навіть людей праці.
Відновити, хоча б частково, справедливість щодо найнезахищеніших верств населення покликані були соціальні ініціативи, проголошені Президентом рік тому. Проте і їх виявилося недостатньо.
Питання поліпшення рівня життя в Україні мають вирішувати комплексно. Йдеться про підтримку національного товаровиробника, реформування заробітної плати та системи оподаткування. Про це та інше напередодні відзначення Дня соціальної справедливості в Україні кореспондент Укрінформу розмовляла із заступником голови Федерації профспілок України Сергієм Кондрюком.
— Пане Сергію, як готуються профспілки відзначити День соціальної справедливості — ініціюватимете акції протесту, обмежитеся черговою критикою уряду чи, навпаки, проведете із владою конструктивний діалог?
— Хочу нагадати, що саме ФПУ ініціювала перед Президентом ухвалення відповідного указу. І як результат, в Україні вже другий рік поспіль 20 лютого відзначатиметься День соціальної справедливості. Безперечно, це не означає, що лише один день на рік буде в державі соціальна справедливість. Ми наполягли на запровадженні цього дня, аби щороку підбивати підсумки: що впродовж року відбулося, на скільки грамів, міліметрів, кілограмів, гривень чи копійок зменшилася «зона» соціальної несправедливості.
Але для того, щоб зрозуміти, де є ця соціальна несправедливість, ФПУ запропонувала провести чесну діагностику наявності або відсутності соціальної справедливості. Ми зробили такий аналіз і передали в Міністерство соціальної політики спектр цих зон із п'яти ключових позицій.
— Назвіть їх, будь ласка.
— Передусім, це соціально несправедлива заробітна плата та соціально несправедливі податки з працюючої людини. Окрім того, це примушування працівників до зайнятості у неформальному секторі та недосконала пенсійна система. І нарешті останнє. У нас є несправедливим рівень безпеки праці, який робить інвалідами багато тисяч працівників у працездатному віці.
— Заробітна плата має бути мірилом рівня життя в Україні. Але ми не можемо її назвати гідною для більшості працездатного населення. Яка позиція профспілок щодо масштабів бідності в державі?
— Український працівник не здатний за рахунок заробітної плати забезпечити відтворення свого трудового потенціалу. Ми переконані, що заробітна плата має і повинна бути ключовою складовою інвестицій в українську економіку. Відродження платоспроможного попиту українського споживача є головним мотиватором проведення всіх реформ, бо саме український споживач має бути спроможний оплатити послуги у сфері освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства. Якщо він не купуватиме вітчизняні товари і послуги — виробляти їх немає сенсу. У результаті українська економіка буде просто паралізована та діятиме за неправильно вибраним вектором — лише на експорт української сировини. Це рано чи пізно призведе до того, що в Україні нікому буде ані споживати, ані працювати. Ми переконані, що український працівник заслуговує на гідну оплату праці, що відповідає стандартам наших прагнень до Європейського Союзу.
Нещодавно ми зустрічалися з головою Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики Петром Цибенком. Він також повністю згоден із тим, що локомотивом виведення України з постійних економічних криз є радикальне підвищення заробітної плати — як головна інвестиція у розвиток трудового конкурентного потенціалу та України загалом.
— Проте, коли йдеться про рівні заробітних плат, урядовці посилаються на дані державної статистики. А вона звітує про постійне зростання наших статків.
— Справді, зростають величини не лише середньої зарплати, а й гарантованої державою «мінімалки». Однак чи може людина прожити на ці кошти? Нині середня заробітна плата по країні становить майже три тисячі гривень, водночас у переважній більшості країн — від двох до чотирьох тисяч доларів або євро.
Отже, український працівник, який більш-менш усвідомлює свою професійну якість та конкурентоздатність, рано чи пізно або виїжджає з України, або готується до виїзду. У результаті потенціал української економіки суттєво підривається через відсутність поліпшення якості трудового потенціалу та його патріотичної налаштованості.
Опитування, які періодично проводяться щодо намірів молоді працювати за певними професіями у певних регіонах, на жаль, показує, що до 90% українських студентів мають намір виїхати з України. Це свідчить про дуже страшну річ. Якщо у 90-х роках виїжджала інтелектуальна еліта — медики, освітяни та науковці, то нині ми втрачаємо генофонд нації. Тамтешні роботодавці платять їм мізерну заробітну плату. Але трагедія полягає в тому, що навіть їхня емігрантська зарплата є в кілька разів вищою від української.
Що ж до розмірів мінімальної заробітної плати, то вона повинна забезпечити працівникові не тільки відтворення його трудового потенціалу, виконання конституційного обов'язку щодо утримання непрацездатних членів сім'ї та можливість сплати податків і внесків до страхових фондів, а й елементарні потреби для культурного та освітнього розвитку. Саме тому профспілки вважають, що теперішній стандарт мінімальної заробітної плати потребує збільшення щонайменше у 2–2,5 раза.
За офіційною статистикою, за межею бідності в Україні перебуває майже чверть населення. Якщо говорити про працівників, які мають на утриманні більш ніж одну дитину, то статистика свідчить, що їх практично одна третина. У сукупності доходів середньостатистичного українця доля заробітної плати становить лише 39%, а в інших країнах — 70%. Це призводить до того, що українців саджають на так звану бюджетну голку у вигляді субсидій із бюджету на житлово-комунальні послуги, доплат до мінімальної пенсії та ще різних видів державних допомог із малозабезпеченості. Як наслідок, легальна праця в Україні стає не тільки нерентабельною і непрестижною, а й просто недоцільною, що власне й штовхає людей до нерегламентованої зайнятості та пошуків тіньових доходів.
— Не менш ганебне явище — заборгованість із заробітних плат. Чи мають у своєму арсеналі профспілки якийсь рецепт для її подолання?
— ФПУ в рамках визначення «зон несправедливості» провела альтернативний моніторинг і назвала приблизно 120 підприємств, які мають левову частку заборгованості у країні із заробітної плати. Це практично 450 млн грн, або більше половини всіх боргів. Ми абсолютно переконані, що за умови концентрації уваги влади до цих підприємств проблема заборгованості може бути подолана кардинальним чином.
Однак розуміємо, що така «інфекційна хвороба», як заборгованість, все одно періодично виникатиме. Тому необхідно законодавчо закріпити захист працівника від такої заборгованості. Відповідні пропозиції ми вже подали до Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Вони полягають у тому, щоб працівник за кожен день затримки заробітної плати отримував додатково компенсацію на рівні не меншому, ніж отримують банки за невчасно повернені кредити, чи ПФ — за невчасну сплату внесків. За таких умов затримка заробітної плати стане невигідною.
На нашу думку, на 90 відсотків ця проблема буде вирішена для роботодавця, а решта десять — залишаться для підприємств-банкрутів, які вже не мають чим розраховуватися із працівниками. Тому ми наполягаємо на створенні гарантійного фонду за аналогією того, який є в банківських установах. Якщо банк стає банкрутом, фонд повертає вкладникам відповідні кошти. Такий самий фонд має бути створено в державі і для підприємств-банкрутів. Держава повинна відповідати за безпеку заробітної плати.
— Пенсійна реформа нині знову на слуху. Ви також вважаєте, що ухвалений у 2011 році закон треба переглянути?
— Спроба підвищення пенсійного віку призвела до легалізації кількох негативних явищ. Про них і раніше вже говорилося на експертному рівні, однак нині вони все частіше стають предметом широкого публічного обговорення. Зокрема, маємо зважити на такий фактор, як тривалість життя працездатного населення України. Подальше підвищення пенсійного віку призведе лише до позбавлення левової частки працівників можливості отримання пенсійних виплат.
На жаль, чоловіки в середньому доживають до 60-61 року, а це означає, що фактично переважна більшість скористатися «заслуженим відпочинком», як казали колись у СРСР, не зможе. Інший важливий аспект — це тотальна інвалідизація українських працівників під час виконання ними трудових обов'язків. Усе це свідчить про те, що нинішня ситуація, коли від третини до половини економіки перебуває в тіні, а, отже, не сплачуються ні податки, ні страхові внески, далі тривати не може. Тому я переконаний, що шлях підвищення пенсійного віку є тупиковим.
Єдиний вихід — це радикальне підвищення заробітних плат, а відтак і відрахувань до Пенсійного фонду. А по-друге, це, безперечно, легалізація тіньової економіки, зайнятості і, передусім, заробітної плати. Миритися надалі з тіньовою економікою, яка є зоною соціального демпінгу, не можна. Для будь-якої цивілізованої країни таке явище вважається не тільки аморальним, а й економічно шкідливим.
Багато залежатиме й від позиції роботодавців. Нині український бізнес сукупно двічі економить на трудовому потенціалі. Він не платить належну заробітну плату і при цьому змушує державу частково компенсувати видатки на підтримання мінімального, точніше, ганебного рівня. Отож рентабельність праці в Україні є визначальною в боротьбі з бідністю.
Жодного сенсу в розвитку українського трудового потенціалу не буде, допоки не вирішимо питання престижності праці в Україні. У нас, виявляється, працювати в модельному бізнесі чи грати у футбол набагато престижніше, ніж працювати на виробництві суспільно-корисних товарів та послуг.
Несправедливою є й система оподаткування. Нині працівник сплачує зі своїх трудових доходів у кілька разів більше, ніж заможна людина, яка має чималий дохід від дивідендів, акцій чи процентів від вкладів. Державою чомусь це зовсім не оподатковується. Водночас учитель, медик чи металург сплачує зі своєї мізерної зарплати 15 %.
— Наскільки поділяє вашу позицію Міністерство соціальної політики, тим більше, що нещодавно там змінилося керівництво?
— Мені приємно зазначити, що новий міністр щиро зацікавлена в діалозі з громадськістю та профспілками. Наталя Королевська зустрілася з активом ФПУ і взяла до розгляду наші пропозиції, зокрема у сфері соціальної справедливості і реформування оплати праці.
19 лютого ми проводимо конференцію, присвячену аспектам дотримання соціальної справедливості в Україні, на якій міністр соцполітики погодилася підписати з нами Декларацію про цільові завдання у сфері соціальної справедливості. Сама ж Королевська вийшла з ініціативою розробки Концепції соціального розвитку України до 2023 року. Вважаю, що за нинішніх непростих соціально-економічних умов говорити про маяки соціального розвитку держави є досить сміливим кроком. І ми, безперечно, також найактивніше долучимося до цієї роботи.
Наталія АНДРУСЕНКО,
Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- КОШТІВ НЕ ПОБІЛЬШАЛО
назад »»»