МИХАЙЛО ЖИГАЛОВ: АКТОР — ЦЕ ПРОВІДНИК ЛЮБОВІ ТА ПОРОЗУМІННЯ
Цікавого різнопланового актора московського театру «Современник» Михайла Жигалова українські глядачі роздивилися і запам'ятали ще у вісімдесятих — у фільмах «Викрадення «Савойї», «Петрівка, 38», «Знайти і знешкодити», «ТАРС уповноважений заявити». Потім він знявся у понад сотні фільмів. Але по-справжньому Михайло Васильович пишається театральними ролями у видатних п'єсах Шекспіра, Гоголя, Чехова, Булгакова, Шукшина.
Зрозуміло, що кіножанр доступніший загалу. На щастя, Михайло Жигалов «відірвався» від ролей кримінальних типів, дедалі частіше став грати образи позитивних, мужніх, світлих людей. Згадаймо фільми «Бродячий автобус», «Афганський злам», «На перехресті, біля Патріарших...», «Єрмак», «Лебединий рай», «Не родися вродливою», «І все-таки я кохаю», «Дворик», «Я тебе нікому не віддам», «Моя велика родина».
Відчуваєте, як самі назви стають теплішими? До речі, Михайло Жигалов у звичайному житті — людина доброзичлива, приязна й весела.
— Михайле Васильовичу, Ви відразу влучили «в десятку» з вибором професії?
— Театром захоплювався з дитинства, але серйозно про професію актора не думав. Я непогано вчився в школі, мені добре давалися математика, історія. Деякий час навіть думав вступати на істфак. Батько ж був іншої думки. Він уважав, що є тільки дві професії: агроном та інженер, усе інше — сміття. «Поки я живий, — казав, — я маю побачити, що мій син став людиною». «Стати людиною» означало одержати одну з цих професій. Я не дуже пручався його бажанню.
З першої спроби вступити до інституту не вдалося. Рік працював на заводі, був секретарем комсомольської організації цеху. Наступного року вступив до Московського інституту хімічного машинобудування, який благополучно закінчив у 1965 році.
Якось батько сказав: «Тобі обов'язково запропонують співпрацю в органах. Моя порада — тримайся від них подалі». Він мав рацію — сином працівника органів держбезпека не могла не зацікавитися. До мене почали активно «підкочуватися» з подібними пропозиціями. Різко відмовити означало підписати собі вирок. Доводилося щось вигадувати, викручуватися... Мене ледве не «зламали». І все-таки я вистояв, не піддався...
— У Вас батько був чекістом?
— В органи він був рекрутований за комсомольським набором. Після закінчення війни його направили на роботу до Чехословаччини. Через три роки сім'я повернулася до Москви. Я, звикнувши до життя за кордоном, пережив справжній шок. Там була школа — майже кадетський корпус: у класі народу мало, велика увага приділялася музиці, спорту, бальним танцям. У московській школі — цілковите свавілля. Десятикласники захопили владу. Мене як новачка відразу почали цькувати, принижувати. Я став огризатися, намагався давати відсіч. Не знав, що з ними так не можна.
Виручив двоюрідний брат Борис. Він мав на той час дві «ходки» і користувався у дворі величезним авторитетом. Загалом двір, як і для багатьох хлопчаків післявоєнного часу, став моїм головним вихователем. Батька я поважав, хоч особливо близьких стосунків у нас не було. Він зі мною мало спілкувався, моїм життям цікавився в мами.
Після закінчення інституту за розподілом я потрапив до НДІ, у лабораторію теорії фільтрації. Робота спочатку подобалася. Загорівся, керував випробуваннями й уже тоді їздив за кордон. Як талановитого молодого фахівця, мене збиралися відправити на десять місяців до Англії, звідки я мав повернутися з готовою дисертацією. І в цей момент я звільнився з НДІ...
— Чому?
— Начисто втратив інтерес! Я з дитинства запам'ятав фразу керівника театральної студії Таїсії Василівни Яковлевої: «Театр — не тільки афіші, публіка, оплески, а й пекельна, невдячна праця. Якщо можеш без театру жити — нема чого там робити».
Чашу терпіння переповнила розмова з колегою, який спересердя вигукнув: «І нащо я цим займаюся?!» Я подумав: мине час, стану начальником відділу, може, й заступником міністра (кар'єра складалася фантастично), а потім так само ридатиму?! Мені стало огидно... І я вирішив піти з НДІ і почати нове життя.
Легко сказати «піти»! На заяву відреагували б однозначно: почали б умовляти, переконувати, можливо, підвищили зарплату. Словом, доклали б усіх зусиль, щоб не відпустити «талановитого фахівця за розподілом». І тоді я пішов на хитрість. Перш ніж звільнитися, я півроку нічого не робив. Уранці приходив, викладав на стіл папери і... йшов курити. Вертався наприкінці дня. Це був внутрішній протест. Цілковита байдужість до роботи. Мене викликали «на килим» і лаяли, а я думав про щось інше. Начальство терпіло — мовляв, хлопець чудить, ну, нічого, перебіситься.
— А як сім'я реагувала?
— На той час я вже був одружений. Моя перша сім'я не склалася, тому що не було тоді в нас із дружиною мудрості. Талант любити — це, в тому числі, уміння вибачати. Ми ж одружилися рано (я вчився в інституті) і ніколи нічого одне одному не прощали. До моменту звільнення з НДІ ми були на межі розлучення, але начальство про це не знало. Я скористався цим. Знаючи, що в НДІ квартир не дають, написав заяву про звільнення, мотивуючи тим, що живемо в батьків, отже, жити ніде, а на новій роботі пропонують житло.
У НДІ відмовили, і тоді я вирушив на прийом до заступника міністра хімічного й нафтового машинобудування. «Не хочеш працювати? — несподівано просто запитав він. — Ну і пішов ти!..» Так я проміняв посаду перспективного інженера з окладом 180 рублів на роль студента в студії при Центральному дитячому театрі зі стипендією в... дев'ять разів меншою.
Дружина не зрозуміла мого вчинку, не вірила в мене як в актора. Дітей не було, і ми розійшлися. Багато миттєвостей я і дотепер згадую з теплотою, хоча нічого не знаю про першу жінку — де вона, як склалася її доля. Ідіотизм? Напевно. Відразу після розлучення ми не могли спілкуватися, а тепер чого вже...
— А театр приязно відкрив обійми?
— Закінчивши в 1970 році драматичну студію, я став актором Центрального дитячого театру. Там працював вісім років. Другій дружині якось сказав, що дуже прагну грати в «Современнике». Через півтора місяця після розмови лунає дзвінок звідти. Чоловік каже: «Здрастуйте, мені треба з вами побачитися». Ми зустрілися. Стоїть людина, зовні схожа на Окуджаву, каже: «Мене звуть Михайло Якович, я режисер московського театру «Современник». Ми починаємо репетирувати новий спектакль за п'єсою молодого автора. Ставитиме Галина Борисівна Волчек. Хочемо запросити вас на головну роль. Як ви до цього ставитеся?» Я кажу: «Взагалі-то потрібно п'єсу почитати». Він: «Логічно! Ось п'єса, прочитайте і зателефонуйте». Вдома прочитав, сподобалася. Наступного дня я познайомився з Галиною Волчек.
— Доля?
— Авжеж. О пів на сьому вечора я одержав пропозицію, а о першій годині наступного дня перейшов до театру «Современник». Здійснилося бажання, яке я озвучив півтора місяця тому. Я вважаю, що доля грає головну роль у житті. Є такий образний вислів: «Людина народжується з ключем, а десь є двері». Завдання людини — знайти свої двері. Твоє місце в житті ніким не зайняте, воно не продається ні за які гроші. От і шукай своє місце, знайди й займи його! Твої двері відчиняються тільки твоїм ключиком. Можна зламати чужі двері, але щастя й радості не буде. Треба шукати свої. Навіть якщо не відразу знайшов, це не страшно, — шукай і обов'язково знайдеш!
— «Современник» став рідним домом?
— Так. На його сцені зіграв близько трьох десятків ролей в різних виставах, зокрема Осипа в комедії Гоголя «Ревізор», Солоного в драмі Чехова «Три сестри», Бонч-Бруєвича в «Більшовиках», батька Варфоломія в «Кабалі святенників» і Тальберга в «Днях Турбіних» М. Булгакова, Пілата в «Пласі» Ч. Айтматова...
— А коли кіно «постукало»?
— Мене запрошували на зйомки, коли я ще працював у дитячому театрі, та мій керівник не відпускав мене. Писав у відповідь на запрошення: «Відмовити у зв'язку з великою зайнятістю в репертуарі». Один раз відмовили, вдруге, втретє... Потім перестали запрошувати. А чого запрошувати — все одно не відпустять.
— Ваша кінокар'єра почалася з «Петрівки, 38»?
— Можна сказати, що після «Петрівки, 38» я прокинувся знаменитим. Почали впізнавати, алкаші — з особливою радістю, менти — без усякої радості. Після цього стали пропонувати переважно однотипні ролі: бандитів, злодіїв, мерзотників різних мастей — словом, суцільно негативні персонажі. Так, у політичному детективі «ТАРС уповноважений заявити...» моїм героєм був п'яничка Парамонов, у соціальній драмі «Бєспрєдєл» я грав злодія в законі, який «тримає» всю зону.
Спочатку не дуже про це замислювався. Та й що приховувати — у ті роки цікавіше було грати негативні персонажі. Вони виходили більш живими, колоритнішими, ніж «правильні» міліціонери або директори заводів. Скільки цікавих негативних персонажів, приміром, було створено чудовими акторами Арменом Джигарханяном і Віктором Павловим.
Отже, довго не сушив я голову через те, що граю тільки мерзотників. Сценарії несли пачками. Якщо театр дозволяв, ніколи не відмовлявся, на рік іноді виходило по три картини. Кіно було засобом заробити, я ставився до нього по-споживацькому. Ні, не халтурив, однак головним все-таки залишався театр, хоча там і зараз платять мало. Тепер розумію, був не правий.
Похопився я, коли в Держкіно забракували мої проби на роль капітана підводного човна. «Ви що! — кричали начальники на режисера. — Він же щодня по телевізору за горілкою бігає!» — тоді саме вийшов багатосерійний фільм, де я грав алкаша. А після «Бєспрєдєлу» до мене в «Современник», як до старого знайомого, приходили колишні засуджені. Я задумався: ну що, Михайле, виходить, тобі судилося злодіїв та вбивць грати?!»
— І як вдалося виправити ситуацію?
— Мене врятував режисер Марлен Хуциєв. Затвердив на роль В'яземського у фільмі про Олександра Пушкіна. Для мене ця робота була дуже важлива: метр побачив у мені В'яземського! Одного з великих російських інтелігентів, поета, дипломата... У кар'єрі відбувся перелом. Я збадьорився духом. Режисери перестали асоціювати мене з кримінальними елементами. З'явилися нові цікаві пропозиції. Борис Григор'єв у фільмі «Ліквідацію розпочати» дав мені симпатичну роль оперативника Нікітіна. І — пішло-поїхало!
— Ваші герої-військові досить натуральні, відчувається офіцерська стать. Звідки це?
— Не знаю!.. Батько родом із селянської родини, у мами теж ніяких військових у роду не було. Сподіваюся, це талант, артистизм. У Галини Волчек є чудова історія про Євстигнєєва, який був її чоловіком. Замолоду вони жили бідно. Син Дениска навіть спав у валізі замість колиски. Якось їй удалося заробити грошей, і вона купила Євстигнєєву шикарний англійський костюм. Волчек розповідає: «Він надягає цей костюм, а я дивлюся на нього... Жах! Як на корові сідло!» Вона, звичайно, дуже засмутилася, хоча не показала цього, пішла на кухню. Згодом: «Заходжу знову до кімнати і бачу... лорда! Наче він народився в цьому англійському костюмі!» Йому для цього знадобилося 20 хвилин.
Військових я регулярно граю в театрі, тож навіть з'явилася виправка.
У телевізійному фільмі «Кордон. Тайговий роман» зіграв командира частини полковника Борисова. У «Будинку зразкового впорядкування» — генерал-майора у відставці.
У нашумілому серіалі «Не родися вродливою» мені дісталася роль Валерія Пушкарьова — батька головної героїні Каті, колишнього військового. До речі, моєю партнеркою стала Ірина Муравйова, з якою ми разом вчилися на одному курсі. Було б добре, якби я був схожий на Пушкарьова у прагненні виховувати в строгості дітей. Але це взяла на себе бабуся. А я нічого не можу з собою зробити, панькаю. Несила пручатися їхнім бажанням і проханням.
— Чи багато змінилося у вашому житті з появою Тетяни, вашої третьої дружини?
— Як усякий нормальний актор, я до якогось моменту «надбав» букет хвороб. Сказати, що в ті роки я був людиною питущою і курящою, — це нічого не сказати. Курив, як паровоз, що значить випити чарку — просто не розумів. Пив, скільки влізе. Вранці страждав. І дуже скоро отримав «букет» діагнозів — три виразки і хронічний бронхіт запеклого курця: щозими в мене починалося загострення до запалення легенів. Навесні й восени — по 40 уколів через виразку. Безсоння ще... Я знав усі снодійні.
І що я тільки робив: горілкою запивав, комбінував... На цьому «ґрунті» й познайомився з дружиною — вона лікар. А ще в мене був нервовий тік. У «Петрівці, 38» видно, як у сцені допиту в мене смикається око. Усі тоді сказали: «О, як здорово! Почекаємо, коли в тебе почнеться тік, щоб у кадрі було». А потім це почало прогресувати. Я навіть уже боявся кінокамери: великий план, а в будь-який момент могли початися конвульсії. І я зрозумів: якщо так триватиме, то кар'єрі кінець. Коли в театрі ще можна якось сховатися, то в кіно — куди?
Я всерйоз задумався над своїм здоров'ям. Поступово зав'язав із пагубними звичками, зацікавився системою Порфирія Іванова. Але чи потрібне було все це без щасливого сімейного життя? З появою Тетяни все змінилося. Господь подарував мені Кохання. Від 1989-го живемо разом. Через тринадцять років спільного життя, у рік свого 60-ліття, я офіційно зареєстрував свої стосунки з Тетяною. Реєстрація шлюбу для мене — чиста формальність. Кілька разів у своєму житті я ставив цей штамп у паспорт і давно зрозумів, що ніякого значення він не має. Найдорожчим гостем і свідком на весіллі була дочка Нюра.
З'явилося друге дихання. Хоч уже кілька років я не є штатним актором «Современника», продовжую там грати вистави. У Міжнародній конфедерації театральних союзів зіграв у спектаклях «Борис Годунов», «Дванадцята ніч», «Три сестри», «Буря».
Дотепер не вважаю себе кіноактором. Або можна сказати так: я став театральним актором, який знімається в кіно. Тепер розумію, що неправильно будував стосунки з кіно. Повторю знову, що ставився до нього надто по-споживацькому. Цілком був у театрі — кіно для мене було заробітком. Тому й назнімався в стількох фільмах, у яких зовсім необов'язково було миготіти. Адже є золоте правило: краще знятися погано, але в хорошому фільмі, ніж добре, але в поганому. Я грав добротно, але в багатьох поганих фільмах. Слава Богові, став прискіпливішим: вибираю хороших режисерів і пристойні сценарії. Кіно до мене, можна сказати, краще поставилося, ніж я до нього колись. Можна було по-іншому. Певно, доля така...
Тепер знімаюся здебільшого в мелодрамах — серце прагне доброти, любові, розуміння.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»