ЗНИЩЕНЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Свого часу у вітчизняному політикумі популярною була теза: хто перемагає на виборах у столиці, той перемагає і в Україні. На жаль, нині подібна аксіома — в далекому минулому.
І передусім навіть не тому, що за результатами волевиявлення від 28 жовтня прямі та приховані висуванці влади не отримали в Києві жодного мандата, а сяку-таку більшість у Верховній Раді усе ж таки сформували.
Просто Київ уже не перший рік залишається єдиним (!) містом в Україні, де фактично відсутнє будь-яке самоврядування. Отож, про яку столичну владу можна говорити?..
Позиції Партії регіонів на столичних теренах ніколи не були не те що сильними, а навіть посередніми. Саме тому після приходу до влади Віктор Янукович та його оточення зробили все, щоб якомога довше відтерміновувати київське свято демократії. Тим самим знищуючи в самому серці України паростки місцевого самоврядування.
Першим відчутним ударом по ньому стало абсолютно заангажоване рішення Верховної Ради скасувати в столиці районні ради. Зроблено це було напередодні місцевих виборів у жовтні 2010 року. Річ у тім, що, на відміну від виборів міського голови та Київради, столичні райради функціонували з 2006-го і мали переобиратися так само, як і решта місцевих органів у державі.
ПР та її сателіти чудово усвідомлювали небезпеку потенційних конфліктів між «приборканою» Київрадою та можливими опозиційно налаштованими райрадами. От і вчинили стовідсотково по-сталінськи — «нет человека — нет проблемы».
Понад два роки містом керував не обраний мер Леонід Черновецький (котрий на робочому місті не з'являвся місяцями), а призначений Президентом керівник міськдержадміністрації Олександр Попов. Коли ж повноваження Черновецького добігали кінця, він написав... заяву про власну відставку, після чого в Києві зникло навіть формальне «двовладдя», звісно ж, на користь пана Попова.
І ось тут узурпація влади в Києві дійшла апогею. Слова «столиця» і «вибори» ніби стали справжнісінькими антонімами. Навіть трохи дивно, що торік 28 жовтня влада не вигадала якихось карколомних причин для скасування виборів до Верховної Ради на теренах Києва. Обмежилися лише такою собі дрібною «політичною крадіжкою» — скороченням кількості мажоритарних округів від 16 до 13.
Нині ж ситуація навколо виборів у столиці знову починає закипати. У травні минає п'ять років від часу останнього походу киян на вибори місцевої влади. А це — граничний термін, навіть враховуючи всі грішні та праведні конституційні зміни, що відбулися від моменту приходу «регіоналів» до влади.
За логікою, саме у травні-червні, вибори мера і нового складу Київради мають відбутися. Утім, уже тепер доводиться чути про наміри знову відтермінувати цю подію. Найпоширеніша теза — до 2015 року, коли чергові місцеві вибори відбуватимуться по всій Україні.
Вочевидь, чинна влада таки побоюється повернення до дії формули про спорідненість перемог на столичних і на загальнодержавних теренах. Ризикуючи програти в Києві, «регіонали» ризикуватимуть позбутися й головної посади в державі. До речі, у тому ж таки 2015-му, тільки не восени, а навесні...
У цьому контексті нинішнє блокування роботи ВР партії влади навіть вигідне. Представники ПР на всі голоси звинувачують опозицію в тому, що саме вона своїм блокуванням нині буцімто зриває і євроінтеграцію, і ухвалення важливих законопроектів, а тепер ще й столичні вибори.
Певне зерно істини, до речі, у таких словах справді можна віднайти. Адже у Партії регіонів немає альтернативи на посаду мера столиці, окрім Олександра Попова. Іншу кандидатуру можна буде сяк-так «розкрутити» лише за умови, що столичні вибори справді пройдуть через два з половиною роки (що неприпустимо апріорі).
Упродовж усього часу свого перебування при владі в столиці Олександр Попов змушений був працювати. По-перше, тільки так він міг вигідно відрізнятися від свого «космічного» попередника, котрий за роки правління нічого, крім боргів і розграбованих земель Києву не залишив. По-друге, Попову доводилося демонструвати свою відносну абстрагованість від ПР хоч би своїм не донецьким походженням.
І все ж таки, усі колишні й нинішні скандали, пов'язані з Пейзажною алеєю, Андріївським узвозом, Гостинним двором та іншими столичними реліквіями так чи інакше переносяться й на керівника міськдержадміністрації. Компенсувати їх не вдається жодним капітальним будівництвом чи реконструкціями. Тим паче, що нинішня зима зіграла дуже вже злий жарт з невід'ємним атрибутом будь-якого міста, а столиці й поготів — дорогами.
Та менше з тим. Бо ж усе рівно Олександр Попов наразі залишається єдиним претендентом від влади на столичне крісло. А от у лавах опозиції таких претендентів — значно більше. І всі розмови про необхідність висунення єдиного кандидата поки що залишаються тільки розмовами.
З одного боку, інакше й бути не може, адже вибори ще не оголошені. З іншого — навіть виборці без особливого стажу пригадують парадоксальну другу перемогу Леоніда Черновецького у 2008-му, коли йому протистояли одночасно Віталій Кличко і Олександр Турчинов.
Відтоді Віталій Кличко та його партія «УДАР» зробили величезний крок уперед. Знаменитий боксер уже не сприймається політиком-початківцем, тим паче лише столичного масштабу. Схоже на те, що Віталій сам для себе не визначився: йти йому цього разу в мери чи ні.
Підтвердженням тому є його реакція на заяву партнера по опозиції Арсенія Яценюка, мовляв, «Батьківщина» однозначно підтримає Кличка на виборах мера. При цьому Яценюк назвав свого колегу тим, хто реально здатен перемогти висуванця від влади. «Ударівець» номер один відповів, що з ним ніяких консультацій з цього приводу не проводилося.
Пікантність моменту ще й у тому, що в разі, якщо Кличко справді виграє вибори мера Києва, йому доведеться скласти депутатський мандат. А фракція «УДАР» у парламентських стінах з Кличком і без нього — це різні речі. За аналогіями далеко ходити не треба. Достатньо згадати «Нашу Україну» без Ющенка у 2005-му або «Батьківщину» без Юлії Тимошенко сьогодні...
Окрім цього, підтримка на виборах мера Києва усіма опозиціонерами фактично означатиме відмову Віталія Кличка балотуватися на найвищу посаду в державі через два роки. Не може ж бути, щоб «Батьківщина» і «Свобода» виявили аж таку симпатію до свого колеги, що погодяться підтримувати його двічі поспіль.
Утім, хоч яким би знаковим для столиці був Кличко як потенційний кандидат у мери, можна припустити, що більшість його симпатиків залюбки проголосують і за іншого кандидата від опозиції. Такий кандидат почав вимальовуватися зо два тижні тому. Це — Петро Порошенко.
Колишній близький соратник Віктора Ющенка уже давно не проти повернення не просто до великої політики (туди він уже повернувся, перемігши своїх конкурентів на парламентських виборах). Порошенко воліє посідати в ній найвищі щаблі. Слід сказати, що подібне бажання не пов'язане, скажімо, з якимись завищеними амбіціями цього політика. Він справді вміє і тримати удар (про що свідчать неодноразові політичні злети й падіння), і домовлятися в непростих ситуаціях (колишні посади в кількох урядах зобов'язують).
Та не слід забувати, що робота міського голови неабияк залежатиме від столичного депутатського корпусу. Тут ситуація, можливо, ще складніша. Хоча б тому, що в середовищі Партії регіонів на повному серйозі розглядають можливість проведення київських виборів на стовідсотково мажоритарній основі.
По-перше, це дасть змогу «регіоналам» сформувати більшість, як кажуть росіяни, «не мытьем, так катаньем». А по-друге, пригадуєте ідею, озвучену спічрайтерами ПР про мажоритарну систему виборів по всій державі? Як би столичні вибори тут не перетворилися на своєрідну репетицію...
Принаймні, очільникам опозиції слід пам'ятати і про таку потенційну небезпеку.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- У ФОКУСІ ЗАРУБІЖНИХ ЗМІ
назад »»»