КРИЗА СУСПІЛЬСТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ З КРИЗИ СОВІСТІ І ДУХУ
Щодня зі сторінок газет, екранів телевізорів, радіоприймачів на нас котиться лавина негативної інформації про глобальні катастрофи, стихійні лиха, пограбування, зґвалтування, безкарність можновладців і безправність пересічного громадянина, цинічні вбивства, суїцид... А на додачу ще так звані бестселери і кінофільми — з апокаліпсисами, жорстокістю, розпустою, фантастичними жахіттями.
Як людині зберегти свою душу, свою мораль від цього розтлінного впливу?
Про це наша розмова з доктором педагогічних наук, доктором теології, професором, академіком Академії наук вищої освіти України, віце-президентом Міжнародної академії богословських наук, проректором Всеукраїнського народного університету українознавства імені Григорія Сковороди Галиною Сагач.
— Галино Михайлівно, нині все гучніше лунають голоси науковців, соціологів, політичних і громадських діячів про наростання духовно-моральних кризових явищ у нашому суспільстві. Яка ваша точка зору на цю проблему сьогодення та її розв’язання?
— На думку спеціалістів-гуманітаріїв, зокрема з проблем педагогіки, соціології, психології, філософії, етики, релігієзнавства, повернення до християнської моралі примирює людину із суспільством, зі світом, полегшує її входження у нові соціально-економічні стосунки. Українська нація потребує соборності духу, могутньої патріотичної енергії творення держави на засадах добра, а не зла. Тільки за цієї інтегруючої сили суспільство втілюватиме в життя національно-державницьку ідею духовно-інтелектуального ренесансу особистості.
Прогресивні реформи у нашій державі можуть запрацювати лише завдяки духовно-інтелектуальним зусиллям людей зі зміненою свідомістю: від ненаситних споживачів благ до творців загального та власного добробуту на засадах християнської моралі. Відомий український педагог Василь Сухомлинський писав про це так: «Моральна вихованість полягає в тому, що людина прагне зробити добро і не може робити зла. Вищою рушійною силою людської поведінки є переконаність у тому, що добро — вершина морального багатства».
Мораль і релігія, як дві форми суспільної свідомості, мають тісний взаємозв’язок. Стратегічною метою подолання духовної кризи в Україні, на мою думку, є консолідація державних, наукових, громадських і релігійних інституцій суспільства на засадах християнської моралі з переважанням духовного фактора над матеріальним.
Недавній тоталітарний режим із його войовничим атеїзмом завдав значної шкоди духовному вихованню, насамперед підростаючого покоління. Штучний розрив між наукою (знаннями) і вірою зашкодив настільки, що моральне, духовне зубожіння певної частини суспільства, зокрема молоді, підлітків, призвели до масових проявів депресії, розбещеності, небажання жити в складних соціально-економічних умовах (суїциду).
Душа людини на тривалий час перестала бути предметом наукового аналізу, осмислення й турботи з боку психологів, педагогів, медиків тощо. Це й спричинило зростання в нашому повсякденному житті таких негативних проявів, як жорстокість, цинізм, збайдужілість, черствість, вульгарність, безвідповідальність, інертність, апатія, агресія. Щоб протидіяти такій деградації особи, державі варто змінити меншовартісне ставлення до ролі освіти, науки, культури та релігії в моральному оздоровленні суспільства.
— На недавній нараді з підготовки до 1025-річчя хрещення Київської Русі Президент України Віктор Янукович підкреслив, зокрема, що держава та церква мають бути партнерами у духовному, політичному та соціально-економічному поступі України. Чи можливий такий ренесанс за наявності у нашому суспільстві різних конфесій?
— До початку ХХ ст. держава і церква жили в гармонії, що називалася гарним словом «симфонія» земної і небесної влади. Спогади про трагічні події, які відбувалися на теренах колишнього СРСР, віряни різних конфесій старшого покоління зберігають у своїй пам’яті. Войовничі атеїсти тисячами нищили культові споруди, а церковну еліту відправляли на довічне заслання на Соловки. Партнерські відносини на рівні відкритого діалогу духовенства — влади — суспільства стали можливими лише після здобуття Україною незалежності.
Здається, нині вже всі зрозуміли призабуте прислів’я наших прадідів: «Без Бога ні до порога». У правовому полі вирішуються проблеми повернення церквам і монастирям власного майна, земельних володінь тощо. Сподіваюся, що сучасне покоління людей стане свідком позитивних зрушень у розумінні істини, що «всі дороги ведуть до Храму». Україна з її історичною духовною спадщиною може стати європейським лідером у безконфліктному співіснуванні різних релігійних конфесій. Варто лише державним діячам і духовним наставникам пастви зрозуміти істину, заповідану нам видатним українським філософом і богословом Григорієм Сковородою:
Де згода в сімействі —
там мир і тишина,
Щасливії люди,
блаженна сторона.
Ознаками партнерських стосунків між церквою та державою повинні бути толерантність, відкритість, християнський менталітет, високі традиції духовної світової та національної культур. Нещодавно я брала участь у ХХІ міжнародних освітянських читаннях, що проходили у Москві. У форматі цього форуму відбувся діалог духовенства і представників влади, широких кіл громадськості. Я пересвідчилася, що проблеми занепаду морального стану суспільства у нашого північного сусіда постали нині так само гостро, як і в нас.
Вочевидь, цивілізований світ усвідомлює виклики апокаліптичного ХХІ ст. — гонитва за накопиченням матеріальних благ спричиняє кризу духовності, моралі, совісті. Мене особисто тривожить той факт, що ця криза помітно, як заразна хвороба, поширюється серед молоді. Часом наша молодь поверхово ознайомлена з національною духовною спадщиною, історією, культурою.
Приміром, японці проводять оригінальний тест серед освіченої молоді на знання 300 народних пісень. У нас же створено прецедент: під час тестування абітурієнтам пропонують складати іспити на вибір — українською чи російською. На жаль, українська мова в наш час стала розмінною монетою для недолугих політичних провокаторів і спекулянтів. А хіба варто когось переконувати, що для зміцнення держави, зростання її національного іміджу потрібна єдина державна мова?
— Які пріоритетні складові християнської моралі, етики, культури можуть суттєво впливати на відродження духовності?
— Як зазначив святий Іоанн Златоуст, «крім самої віри, для спасіння душі ще потрібні добрі справи». Блаженний Августин у славетній «Сповіді», свята матінка Тереза та інші провісники від Бога попереджали нас, що треба поспішати творити добро! Але чи всі до цього прагнуть? Чи всі ми очистили свої душі від рутини посттоталітарної доби? Це очищення можна здолати, зберігаючи собори власних душ, до чого нас закликав Олесь Гончар, до чого слід прагнути всім серцем.
Отже, на мій погляд, вища мета виховання, освіти, науки, культури, мистецтва молодої незалежної України — плекати не просто високоосвічених, висококультурних громадян своєї держави, а й у кінцевому підсумку — людей, духовно збагачених, з милосердним серцем, християнськими чеснотами, високою культурою.
Культуру, зокрема, слід розглядати крізь призму єдності мови, мистецтва, науки, релігії, сімейних взаємин, державного управління, національних традицій і звичаїв. У цьому могутньому синтезі можна подолати всі соціально-економічні негаразди. Духовна реабілітація людини — вища мета України ХХІ ст. Для втілення її у життя потрібно об’єднати зусилля учених, практиків, політиків, культурологів, богословів. Це — передумова подолання духовної кризи особистості й суспільства.
У чому вбачається призначення людини? У досягненні вищої духовної досконалості за мудрого використання своєї свободи, усвідомленого вибору між злом і добром на користь останнього. Ось як сформулював квінтесенцію християнської етики біограф Тараса Шевченка Олександр Кониський:
Блажен, хто милостив буває,
Хто неімущому дає,
Голодних кормить, напуває,
Одежу вбогим роздає;
Хто йде провідати в неволі
Яремних узників в тюрмі,
Хто вдовам, сиротам в недолі
І безпомощним в чужині
У поміч стане, братом буде —
Такого двір біда мине,
Вини його Господь забуде,
Гріхів його не пом’яне.
Це давня підказка нам, що духовні проблеми особистості та суспільства нині слід долати розбудовою національної системи освіти на нових принципах гуманної педагогіки життєдіяльності як гаранта духовно-морального відродження суспільства. Що є найвищою цінністю на землі? Людина, дитина — унікальна особистість, яка живе в пошуках свого Я, пізнає себе і удосконалює в навколишньому середовищі.
Педагогіка життя, життєтворчості відрізняється від класичної тим, що старші ступені навчання підпорядковуються молодшим, цілісність освіти забезпечується здатністю орієнтуватися не на інформацію, а на вміння будувати стосунки, самостійно розв’язувати життєво важливі завдання.
Екзистенційний вакуум — втрату сенсу життя — можна подолати енергією патріотизму, усвідомленою національною ідеєю. Вироблені тисячолітньою культурою українського народу ідеали гармонії, добра, краси, щастя споконвічно живляться із життєдайних джерел християнства. Запровадження у наших школах уроків християнської етики — це могутнє джерело виховання підростаючого покоління на засадах добра, віри, надії, любові.
— «Демократична Україна» бере участь у Великому проекті: «Сковорода-300». Ви — проректор недавно створеного в столиці Всеукраїнського народного університету українознавства імені Григорія Сковороди. Мабуть, у нас одна мета: друкованим словом і словом просвіти нести в суспільство мудре вчення геніального мандрівного філософа.
— Суспільство у своєму розвитку постійно потребує великої науково-просвітницької роботи. Діяльність нашого закладу ґрунтується на об’єднанні державних, освітніх, громадських сил на шляху від історичної пам’яті до історичного майбутнього — через збереження генофонду нації, відродження святості життя матері, дитини, через розкриття глибинного гуманістичного, милосердного потенціалу українського народу, який має понад тисячолітню історію розвитку християнської ідеї в освіті від часів слов’янських апостолів Кирила та Мефодія, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона Київського та інших просвітителів періоду Київської Русі.
У цьому напрямі й працюватиме наш колектив викладачів, науковців, відомих громадських діячів під благословенним ім’ям нашого Перворозуму — Григорія Савича Сковороди. Серед фундаторів інституту — Острозька академія, Товариство «Знання» України, Інститут генези життя та Всесвіту. Серед сіячів доброго, мудрого, вічного — академік, патріарх української поезії Борис Олійник; історик, знаний дослідник творчої спадщини Сковороди Володимир Стадниченко; народний художник України Леонід Андрієвський; професор, розробник і провідник Великого проекту: «Григорій Сковорода-300» Іван Гришин; директор Інституту генези життя та Всесвіту Валерій Решетинський; професор Дмитро Сидорук; поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс та багато інших.
Упродовж останніх трьох років ми створили кілька філій інституту в обласних центрах. Зокрема, на добре слово заслуговує Миколаївська філія, Закарпатська, у Севастополі. Слід відзначити їхню велику благодійну роботу у таких «нещасливих», за словами Арістотеля, аудиторіях, як в’язниці, інтернати-сиротинці, онколікарні, притулки для людей похилого віку та інвалідів. Добре слово, увага, матеріальна допомога вселяють у душі знедолених віру в людське милосердя, яке не залишає їх сам на сам із власними проблемами.
— Галино Михайлівно, у чому Ви бачите квінтесенцію духовно-філософської основи життєвого успіху, розуміння слова «щастя»?
— Я давно цікавлюся цим актуальним питанням — духовними аспектами життєвого успіху і філософією щастя крізь призму філософських роздумів Григорія Сковороди. Проблема життєвого успіху — одна з магістральних у філософії, етиці, соціології, психології, педагогіці. Враховуючи національну ментальність українського народу, його християнську традицію в окресленні параметрів щастя й успіху, скористаємося творчою спадщиною Учителя вічності — Григорія Савича Сковороди.
Саме в часи усіляких соціокультурних, морально-духовних деформацій, фальсифікацій, криз і катастроф український народ з особливою увагою пильно вдивляється в постать свого Любомудра, аби, не втративши національного обличчя, долучитися до європейського співтовариства.
Квінтесенцією духовно-філософської концепції життєвого успіху і щастя у філософа були: самовідречення від гонитви за надмірними матеріальними благами, дотримання високих моральних чеснот, релігійно-духовних повчань і заповідей. Він мав можливість жити безбідно і в достатку, але, сповідуючи принцип «дайте неімущому», не приймав подарунків, які йому щедро пропонували.
Багато молодих людей мандрують нині у пошуках щастя в далекі краї, заблукали у пошуках життєвого успіху в надрах гріховності, зокрема «негайно й за будь-яку ціну», забуваючи, що ціною може бути душа, совість, а часом і саме життя. Про це свідчать численні негативні явища в нашому суспільстві. Тому в часи дефіциту духовно-моральних, інтелектуальних складових людського успіху актуалізується роль і значення істинних духовних пастирів народу, які своїм життям, вчинками демонструють кращі людські чесноти: мудрість, справедливість, порядність, гуманізм, толерантність тощо.
Бажаю шановним читачам «Демократичної України» долучитися до невичерпної творчої спадщини Григорія Сковороди. Вона підкаже шлях до життєвого успіху і щастя.
Розмову вів Павло ЛАРІОНОВ,
заслужений працівник
культури України
також у паперовій версії читайте:
назад »»»