СТАРИЙ І НОВИЙ «ВИШНЕВИЙ САД»
П’єса Антона Чехова «Вишневий сад» належить до тих драматичних творів, що досить часто з’являються в репертуарах різних українських театрів.
Лише в театрах Києва протягом останніх років відбулося кілька прем’єр за цим твором (Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Київський академічний театр драми та комедії на лівому березі Дніпра).
І в кожного режисера можна побачити щось нове в побудові сюжетної лінії, трактуванні дій та вчинків персонажів, розставленні акцентів. Не стала винятком і остання постановка, яку здійснив Віктор Гирич у Київському академічному театрі юного глядача на Липках.
Одні режисери намагалися лише точно переповісти текст загальновідомого твору, при цьому зовсім не виявляючи своєї індивідуальності, інші — настільки захоплювалися власними фантазіями, що від первісного сюжету майже нічого не залишалося. Але, як відомо, істина міститься посередині. І особливістю постановки Віктора Гирича стало те, що він зумів поєднати в новій виставі повагу до автора з власною творчою інтуїцією.
Хоча в новому «Вишневому саду» ми ще не бачимо злагодженого акторського ансамблю (можливо, дається взнаки те, що відбулося лише кілька показів нової вистави), проте відчувається, що всі, без винятку, актори працюють сумлінно і з великим захопленням. Кожен з них — помітна індивідуальність.
Раневська у виконанні Анжеліки Гирич, здається, живе не реальним життям, а колишніми французькими спогадами. Аня (Катерина Савенкова) хоча вже й зрозуміла, що життя не така проста річ, однак усе ще не розучилася мріяти. Лопахін (Олександр Зіневич) — це неначе майбутнє, яке без сентиментів знищить усе, що було таким дорогим і близьким. Варя (Інна Бєлікова) вже своєю присутністю показує всю безвихідь, у якій опинилися герої. А маленька роль Фірса, яку виконує Леонід Марченко, виявилася чи не найяскравішою у виставі. І акторові потрібно говорити зовсім небагато фраз — достатньо лише його міміки, щоб цей персонаж надовго запам’ятався.
Проте центральним у виставі є образ не когось із конкретних дійових осіб, а столітньої шафи. Начебто звичайний предмет, а увесь час притягує до себе увагу глядачів. Складається враження, що в цій шафі живуть душі героїв п’єси, їхнє щасливе і безтурботне минуле, іграшки, що вже давно зламалися, та все ще залишаються дорогими.
Майже не змінивши тексту Чехова, В. Гирич зробив виставу розкутішою, на відміну від решти театрів. Як і в інших виставах ТЮГу, тут чимало танців. Це запальні французькі танки, фокстрот, ліричний вальс. Вони якнайкраще допомагають передати почуття та настрої персонажів, які нерідко дуже швидко змінюються. А картини квітучого вишневого саду на задньому тлі час від часу змінює зображення Ейфелевої вежі та інших краєвидів Парижа. Таке собі поєднання реальності та мрій.
Було б не зовсім коректно порівнювати нову постановку з «Вишневим садом», скажімо, Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, але напевно маститі актори можуть по-доброму позаздрити щирій грі артистів із Театру юного глядача на Липках. І фінал тут звучить не так уже й сумно. Раневська знову в Парижі, на сцені танцюють граційні пари, а життя триває.
Едуард ОВЧАРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЮВІЛЕЙНА ВИСТАВКА АНАСТАСІЇ РАК
- ДАНСЬКЕ КІНО НА ЕКРАНАХ КИЄВА
- І СПРАВА ТУТ НЕ В ЦИГАРКАХ
назад »»»