Я В УКРАЇНУ ПОВЕРНУСЬ...
6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Зі створенням Збройних Сил України їхні лави поповнили десятки тисяч українців, які служили на неозорих просторах колишнього Союзу, в тому числі в так званих гарячих точках.
...Грудень 1991-го. Вечір. Зручно вмостившись на канапі, переглядаю вечірній випуск «Новин». Ведуча — популярна російська тележурналістка Тетяна Міткова — з перших хвилин повідомляє, що «Украина переподчинила себе все воинские формирования, находящиеся на ее территории, и объявила о создании собственной армии».
Ця звістка застала зненацька десятки тисяч українців — офіцерів «непереможної і легендарної», які проходили службу у найвіддаленіших гарнізонах колишнього Союзу. У них чи не вперше в житті зажевріла надія повернутися на рідну землю.
Чимало з них залишало роками обжиті місця, помешкання, нехтувало перспективами службового росту і, поспіхом пакуючи контейнери, вирушало до України, їхало у невідомість, не знаючи, як складеться на новому місці кар'єра, особисте життя. Натомість люди знали головне: вони їдуть додому.
— Цьому сприяло те, що керівництво військового відомства України від перших днів свого функціонування пріоритетом у своїй роботі визначило сприяння поверненню наших співвітчизників на рідну землю,— зазначив генерал-лейтенант у відставці Олександр Ігнатенко, який у 1992 році обіймав посаду заступника міністра оборони України по кадрах.
На початку квітня 1992 року між військовими відомствами України і Російської Федерації було підписано протокол, у якому йшлося про повернення на історичні батьківщини українців та росіян. За їхньою, звісно, згодою. Тож лише у 1992-му в Україну повернулися понад 28 тисяч військовослужбовців, що проходили службу практично в усіх округах та на військових флотах колишнього СРСР.
Особливу увагу приділяли питанням, пов'язаним із поверненням військовиків із «гарячих точок», що «палали» в різних регіонах Росії і Закавказзя. Так, за участі Олександра Ігнатенка та його колег у стислі строки були розроблені проекти відповідних указів Президента України, які пришвидшили розв'язання цієї проблеми: додому повернулося майже вісім тисяч офіцерів та прапорщиків.
З часом — у 1993 році — було створено інформаційний банк даних, куди занесли прізвища понад 40 тисяч офіцерів, що продовжували служити за межами України. Процес повернення тривав і надалі.
Найбільше військовиків — українців за походженням — після розпаду Радянського Союзу залишилося на теренах Російської Федерації. Зважаючи на цю обставину, до найбільших гарнізонів російської армії були відряджені представники Міністерства оборони України. Вони, за згоди їхніх начальників, командирів частин зустрічалися з українцями і пропонували допомогу охочим повернутися в Україну. Як моральну, так і юридичну тощо.
Одним із тих, хто випробував себе в ролі «емісара», був полковник Володимир Пасько — згодом генерал-лейтенант, начальник Української військово-медичної академії, а потім заступник міністра оборони України.
— У Ленінграді розташована військово-медична академія ім. С. Кірова, у якій перед поверненням на українську землю мені довелося викладати,— розповідає Володимир Васильович.— Слід зазначити, що серед її професорсько-викладацького складу найбільшу частку становили саме українці. Зважаючи на те, що я практично усіх їх знав, мені довірили провести роз'яснювально-просвітницьку роботу (усміхається). Не переповідатиму всіх нюансів тієї роботи, але завдяки їй кілька чоловік повернулося на історичну Батьківщину, обійнявши з часом керівні посади в структурі військово-медичної служби Збройних Сил нашої країни.
До речі, багато офіцерів, які вирішили пов'язати подальше життя з українським військом, теж не пасли задніх. Наприклад, генерал-лейтенант Іван Біжан, який у 1992 році очолював одне з головних управлінь генерального штабу ЗС Російської Федерації, повернувся на береги Дніпра, обійнявши посаду першого заступника міністра оборони України. За роки служби Іван Васильович зробив значний внесок у розбудову війська.
На календарі — грудень 2011-го. Збройні Сили України переживають нелегкі часи. Чимало проблем, які мають здебільшого фінансовий характер. Людям у погонах найбільше дошкуляють соціальні проблеми. Нагадаємо, що армія безквартирних офіцерів — це 46 тисяч чоловік, серед яких вистачає тих, хто микається по чужих кутках 15 і більше років.
Але люди, які служать в українському війську, принаймні переважна більшість з них, вірить: настане свято і на їхній вулиці.
— Від 1991 року, коли Україна стала незалежною державою і створила власні Збройні Сили, жоден український військовик не відбуває у примусовому порядку до «гарячих точок», яких і досі вистачає на теренах колишнього Союзу,— говорить генерал-лейтенант у відставці Олександр Ігнатенко.— Наші військовослужбовці служать тільки на українській землі, не ризикуючи своїм життям. І це, як на мене, головне.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ПЕРШОПРОХОДЦІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА
назад »»»