ОДІССЕЯ НЕОНІЛИ ЛЕОНОВИЧ
Із Неонілою Леонович я познайомився під час зйомок документальної стрічки про неї. Були цікаві кіноекспедиції на Буковину до села Вижниця, до Севастополя. У кіногрупі зібралися талановиті люди: режисер — лауреат багатьох ще союзних кінофестивалів, призер міжнародних фестивалів Володимир Артеменко; оператор — Шевченківський лауреат Олексій Зоценко. Я був редактором стрічки, яка залишилася незакінченою.
На жаль, вже немає серед нас талановитого Володі Артеменка. Залишився знятий під його орудою гарний кіноматеріал і... героїня фільму (незакінченого) Неоніла Леонович.
Життєвий шлях у неї неординарний — справді одіссея української жінки.
* * *
...Стіни затишної квартири прикрашають талановиті твори митця — майстра інсталяції. Інсталяція — це предмет декоративно-прикладного мистецтва. У світі вона зараз дуже поширена. Виставки інсталяцій Неоніли Леонович влаштовували в американських містах, престижних коледжах і університетах США. Та й сама вона лише п'ять років як повернулася з-за океану. Не змогла прижитися там. Увесь час тягнуло додому, в Україну.
— Неоніло, Ви пробули у США понад двадцять років. Які життєві бурі занесли Вас туди?
— Я із сім'ї військового лікаря. Ми часто переїжджали. Так склалося, що я закінчила Душанбинський університет, філологічне відділення. Та за фахом не працювала. Мріяла подорожувати. У Києві закінчила курси екскурсоводів. Об'їздила з туристичними групами ледь не весь Союз: була на Далекому Сході, Сахаліні, відвідала і порт «Находка». Мені дуже сподобався Алтай. У мене там навіть подруга з'явилася — алтайська шаманка. Була я з тургрупами у всіх республіках Середньої Азії. Заробляла добре, мій чоловік — поляк за національністю — працював електриком. Менше заробляв, що його надто гнітило. Та й у поїздках я була частенько — така робота. Не склалося сімейне життя, ми розлучилися. А тут і Союз розпався. Не стало роботи, а жити треба. Багато моїх подруг із Вижниці поїхало шукати щастя до США. Мріяли там знайти гідну роботу, вийти заміж. Зробили мені запрошення за візою нареченої. Є таке у них.
Приїхала, а кому потрібний мій душанбинський диплом. До університету я ще встигла закінчити річковий технікум — отримала фах плановика-економіста. Він теж мені не допоміг. Пішла на курси англійської мови при церкві, безплатно. Закінчила курси, але знання там дали поверхові. Почала шукати роботу: мила посуд у ресторанах, працювала прибиральницею. І зрозуміла — без хорошого знання мови я в цій країні нічого не досягну. Взялася за фундаментальне вивчення англійської мови — американізованої, звичайно.
— І знову безплатно?
— Та ні! За гарні знання там належить відповідно платити. Я вивчала мову в бостонському коледжі. Здобула фундаментальні знання, але емігрант (навіть з гарним знанням мови) тут добру роботу не знайде — слід мати пристойну спеціальність. І я вступила до коледжу при Бостонському університеті на відділення молекулярної біології. Я любила цю науку, плекала плани стати біологом-мікробіологом. Навчання, звичайно, платне. А я за віком була далеко не юна дівчина. Хоч у коледжі були студенти і більш солідного віку, ніж мій. На це ніхто не звертає уваги, лишень плати. Щоліта нас посилали як волонтерів до якоїсь країни Азії, Африки чи Латинської Америки. Ось, бачте, я з автоматом на цьому фото.
— Де це і чому з автоматом?
— В Африці, в Ефіопії. Там щойно закінчилася громадянська війна і від неї відокремилась Ерітрея. Я працювала волонтером майже на кордоні з Ерітреєю. Зараз на тій і другій стороні багато банд. Вони нерідко полюють на білих, щоб узяти їх у заручники. Викуп потім вимагають немалий. Тому ми частенько носили зброю.
— Що робили в Ефіопії як волонтер?
— Працювала медсестрою. Робила перев'язки, уколи, доглядала за маленькими дітьми і жінками. Доводилося і горщики виносити.
— Вам, мабуть, добре платили?
— Жодної копійки. Оплачували лише перельоти та харчування. Зате, коли у коледжі починався новий навчальний рік, я не платила за перший семестр.
— А за наступні?
— Платила. Для цього підробляла у ресторанах, лаборантом у медколеджі. Перевіряла студентські роботи. Часу не було вгору глянути. У коледжі брала участь у студентських фотовиставках, уперше виставляла свої інсталяції.
— Ось бачу чудову інсталяцію «Аїда».
— Я зробила її під враженням роботи в Ефіопії.
— Який зв'язок єгипетської тематики з Ефіопією, точніше її історією?
— Аїда — дочка фараона, а сам він походив з Ефіопії. Інсталяцію створено на мотиви опери Верді.
— Де ще Ви були як волонтер?
— Важко перелічити всі країни. Кілька разів в Індії. Навіть знімалася там у голлівудському фільмі на індуську тематику. У мене була дуже красива золота коса. А кінорежисерові була потрібна біла жінка з гарною косою.
Після поїздки до Японії створила інсталяцію «Хто ви, айни?» У неї вклала язичницькі вірування древнього племені, що і зараз живе у Країні Вранішнього Сонця.
— Яка у Вас там була конкретна робота?
— Я вирощувала там штучні перлини. Допомагала жінкам приморського селища. Молоді жінки пірнають на глибину до 80 метрів, дістаючи звідти справжні природні перлини. Ціна деяких перлин сягає тисяч доларів. Невеликі перлини (діаметром 1–2 міліметри) коштують менше. Важка і небезпечна робота пірнальниць. На великих глибинах їм доводиться затримувати дихання до двох хвилин. Старші жінки вкладали у раковини піщинки чистого піску, опускали раковини у воду. З часом у раковині виростає перлина. Серед них бувають надзвичайно красиві. От і я брала участь в цій роботі.
— Неоніло, я бачу, у Вас інсталяції й на європейські мотиви.
— Цю інсталяцію створено після моєї поїздки до Франції. Її присвячено Олександрові Дюма-сину. Я захоплююсь історією і добре вивчила біографію Дюма. Інсталяцію виконано з натуральної шкіри, кольорового скла, використано онікс, нефрит, японські перлини, сердолік.
А це присвячено Німеччині. Я їздила туристичним маршрутом Кільця Нібелунгів. І зробила ось такий триптих — «Кільце Нібелунгів», «Золото Рейну» і «Загибель богів».
Це знову чарівна Японія. Картина називається «Гейші у храмі Ікуцусіма». Її створено з мармуру, японського шовку, вишиваного золотою ниткою. Я привезла з Японії малюнки тамтешніх митців і по них вишила орнамент і оздобила його.
Доля заносила мене і до Китаю. Я працювала там менеджером у американській фірмі майже три роки. Звідти потрапила до Тибету, де кілька місяців жила серед тибетських монахів, училася у них медитації. До цього у мене була важка депресія, я навіть думала звести рахунки з життям. Тибетські монахи вилікували мене.
Я навчилася там терпіння, навчилася сприймати світ і любити його. Я зрозуміла: життя без нього нічого не варте. У моїх інсталяціях багато від різних релігій і культур. Скажімо, інсталяція, присвячена древній цивілізації Китаю, називається «Євнухи, або Інтриги в Піднебесній». Інша — «Опіумні війни у Китаї» — виконана з перлин, червоних коралів, перламутру, крихітних пляшечок для опіуму, котрі я купила в селах Китаю.
— Бачу, техніка інсталяцій надзвичайно складна.
— Так, вона використовує пластику окремих об'єктів-деталей у загальній композиції твору. Інсталяція навіть ближча до скульптури, театральної декорації. У мистецтві інсталяції, крім матеріалів, котрі я називала, використовую ще шовкові кольорові стрічки. П'ятдесят п'ять кольорів і відтінків. Із них роблю незвичайні квіти. Я розробила свою, оригінальну техніку інсталяції.
— Скільки часу Ви робите певну роботу, адже багато з них солідного розміру?
— Два, а то й три місяці. Чимало інсталяцій зробила на теми творів Миколи Гоголя. Ось ця називається «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». На цій зобразила історію українського козацтва. Тут широко використала порцеляну. На жаль, зараз важко купити гарні вироби з порцеляни. Наші, колись уславлені порцелянові фабрики стоять або випускають примітивний посуд. Ось цих порцелянових козаків, дівчат-бандуристок, які співають, люльки я купувала на базарах у старих людей.
— Повернімося до США. Ви отримали фах біолога-мікробіолога у коледжі Бостонського університету?
— Я вивчала мікробіологію, вірусологію, цитологію клітини, генетику. Отримала диплом і відразу ж повернулась в Україну. Не можу жити без України! Вже й паспорт маю український.
— Проте, як я зрозумів, Ви не працюєте за фахом.
— Я зверталася в Міністерство освіти. Показувала диплом, говорила, що можу викладати згадані дисципліни у медичних училищах, школах. Навіть до рук диплом не брали. Мовляв, у нас він не діє і невідомо, де ви його взяли. Я просила зробити запит у Бостонський університет. Готова перескласти потрібні предмети. Реакція — нуль.
— Чим же заробляєте на життя?
— Пенсія — 760 гривень. Роблю одноразові переклади з англійської. Створюю нові інсталяції-ікони. Ось ікона Іоанна Спасителя, а це — Покровителя. Лик Богородиці. Всюди вишивка бісером. Дуже складна техніка. Іноді вдається продати.
— Чи Ви пропонували свої твори київським музеям?
— Беруть радо, але якщо подарую... А жити треба, самі знаєте, які у нас ціни.
* * *
Дзвінок у двері. Зайшов юнак: господиня працює з ним над англійською мовою. Готує до вступу. Грошей з нього не бере. Юнак із бідної родини. Дітей з багатих сімей вона не приймає принципово.
Я ще раз кинув погляд на стіни затишної квартири. Знайомі вже інсталяції. Як на мене, це мистецтво. Стало сумно, і я попрощався з пані Неонілою. Не кожний професійний мандрівник стільки бачив. Може, хоч колись фільм закінчать?..
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ
також у паперовій версії читайте:
- ПОЛІТ НЕ ВІДБУВСЯ, ПОДВИГ — ТАК
назад »»»