ПОКЛОНЪ ИЗЪ БОЯРКИ
У Боярці зелений ліс,
Дуби і сосни, і ялини.
У лісі пагорби й долини,
Стежини прямо і навскіс.
І скіфи, й Де ля Фліз...
До цих романтичних слів уславленого боярчанина поета-шістдесятника Івана Коваленка варто додати: це передмістя «матері міст руських» зберігає ще й сліди давно минулих літ, століть і навіть тисячоліть.
Раніше на уроках історії про «біографію» Будаївки-Боярки в місцевих школах згадували фрагментарно. Основним акцентом був, звісно, героїчний комсомолець Микола Островський. Від 20-х років минулого століття він став своєрідним магнітом, що притягував сюди зацікавлених співвітчизників та іноземців. Подивитися, де і «Як гартувалася сталь», тобто де народився популярний роман, їхали звідусіль старі й малі. Навіть на в'їзді прибульців інформували: «Боярка — місто комсомольської слави». Насправді ж, без перебільшення, це місто світової слави. Переконатися в цьому можна, відвідавши місцевий краєзнавчий музей, поспілкувавшись з натхненними дослідниками, походити з ними по Хрещатику (не київському), вулицях Парковій, Зеленій, Самійленка, Шкільній...
— Зазвичай охати й ахати туристи починають у старій Боярці, що здавна була селом Будаївка,— зауважила гід зі стажем Лідія Золотаренко.— Там, поблизу нинішньої Михайлівської церкви, збереглося трохи справжніх стародавніх перлин. Одна з найдревніших — фрагмент фортифікаційної споруди часів Київської Русі — слов'янське городище ХІ–ХІІІ ст. Це частина 25-кілометрової оборонної системи Змієвих валів. Саме вони захищали Київ з півдня від нападів кочівників. Струмок, що там тече, був колись, як і Либідь, потужною річкою. Наша зберегла тільки назву — Притварка. Взагалі, те місце полюбляють археологи. Періодично докопуються аж до поселень скіфських часів. Їхні знахідки можна побачити в експозиції нашого музею. Утім, це не єдина принада.
Справді, подій, фактів вистачить не на одну дисертацію і солідне видання. Радує те, що серед ентузіастів-пошуковців є боярчани. Ось, приміром, Микола Кучеренко. Його добре знають не лише в Музеї М. Грушевського, де він працює, а й у численних архівах, Музеї історії Києва, фонди якого багато зберегли матеріалів про Боярку політичну, літературну й мистецьку.
Це мене також надихнуло зануритись у минувшину тих місць, де промайнуло дитинство, де ставала на ноги і йшла у світ широкий.
Звісно, війни, наступи й відступи нікого не обминали. Не одне століття в лідерах за силою, престижністю й авторитетом були близькі сусіди — сучасне село Білогородка, а раніше — місто Білгород. Далекі пращури на суверенітет не страждали. Від 1362-го до 1569-го входили до Великого князівства литовського. Затим, уклавши Люблінську унію, стали громадянами Речі Посполитої. Через десять років після цього князь Костянтин Острозький прикупив Білогородку з довколишніми землями, до яких була «приписана» й тодішня Будаївка. Згодом власником отих маєтностей став польський магнат Корецький. Господарював він до 1648-го, поки Білогородська сотня не потрапила під опіку Київського полку. Тільки-но уклали Андрусівську угоду в 1667-му, Будаївка змінила західні орієнтири на східні — відійшла до Росії. Ось тоді її хазяїном спочатку став Михайлівський Золотоверхий монастир, а потім, сорок п'ять років, власницею була вже Києво-Печерська лавра.
Саме лаврські монахи вирішили на пагорбі біля річки Притварки звести церкву на честь Воскресіння Господнього. Чого вона невдовзі змінила назву на церкву Святих жінок-мироносниць, можливо, знають якісь допитливі ченці. Однак через політично-економічні перебудови, коли церковні землі переходили до державних, цьому храму традиційне освячення не допомогло. Від 1786 року лаврські служителі, забравши з нього все начиння, пішли з Будаївки, залишивши церкву на зубожіння й руйнацію.
Чим займалися, як і де жили, що їли і пили місцеві мешканці, описав і зобразив своєрідний французький «турист» Де ля Фліз. Насправді ж він працював лікарем державних маєтностей Київщини в середині ХІХ ст. Отож, об'їжджаючи міста й села, робив ще малюнки, етнографічний опис губернії, записував обряди, пісні, побут, їжу, звичаї. Все це, коли пощастить, побачите в розкішній книжці, яку можуть показати в боярському музеї.
Зрештою, що було — вже загуло. Нині там стоїть Михайлівська церква, зведена в 1901 році в російському стилі за проектом архітектора М. Гарденіна. Найцікавіше в ній — розписи, зроблені батьком знаменитого українського живописця Миколи Пимоненка — Корнилом.
Поряд з храмом — рештки старовинного цвинтаря з кам'яними надгробками над могилами благородних і самовідданих осіб...
Курортно-мистецький бум
«Дом — в цветочном облаке
из света,
А вокруг тюльпанов ручейки.
Я живу на маленькой планете,
Где в почете вишни и стихи.
Лепестки — вишневые
коллеги,—
Что-то о прошедшем шелестят...»
Так написав мій, на жаль, уже покійний сусід, лікар і поет, член творчої співдружності «Боярські майстри» Анатолій Пастернак. Колишній киянин курортний дух і настрій відчував і оспівував завжди.
Почалася курортна епопея тихої й зеленої Будаївки-Боярки в 1870-х. Тоді Пуща-Водиця, Буча, Святошин, Ворзель чи Ірпінь могли тільки мріяти бути престижними, популярними й улюбленими місцями відпочинку для киян. У цьому лідер і знаменитість — станція Боярка. Саме сюди в 1868 році почали регулярно ходити поїзди з численними гостями: письменниками, артистами, музикантами й художниками. У Києві був шум-гам, бо саме тоді промисловість, бізнес, будівництво набирали обертів. Там було людно, гамірно, задушливо. Чого ж не придбати за 24 копійки квиток на поїзд і не поїхати недалечко, де серед лісу, ставків, у затишних будиночках так приємно, корисно й недорого набиратися сил? Статистичні показники того часу підтверджують музейники: щоліта тут нараховували 10 тисяч приїжджих.
Звісно, першими оцінили переваги люди ділові — київські бізнесмени Петерсон і Хитрово взялися за зведення дач для себе. Знаєте, де? У центрі, на Хрещатику, де мало стояти 78 садиб. Шкода, невідомо хто любов до київських Хрещатика і Липок переніс у Боярку. Так назвали вулиці на прорубаних просіках. За справу спорудження, як тепер кажуть, курортної зони, взялися будаївські селяни й багатенькі росіяни. Завдяки їм в архітектурі прижилася та мода, що була еталоном у центральних і північних губерніях Росії. Сюди привезли цілі артілі теслярів, котрі споруджували дерев'яні мезоніни з ажурним різьбленням, оздобленням у біло-блакитних кольорах. Нині на Хрещатику, що від 1922-го до 2004-го був вулицею К. Маркса, де-не-де залишилися скромні рештки тієї забудови. А ще згадки про Літній театр, що не стояв порожнім, Залізничний парк, де щонеділі й щочетверга безплатно й натхненно влаштовували концерти духового оркестру й хору.
Свіже повітря, розваги, спектаклі були не єдиною принадою дачного селища. У 1882–1883 роках з'явився й став популярним кліматично-лікувальний комплекс, хрещеним батьком котрого був досвідчений фахівець, професор медицини Ф. Мерінг. Там було таке, про що можна тільки мріяти: процедури з мінеральних вод, солей, грязей, поїли кумисом. Той напій поставляв татарин Ягудов, який займався кумисно-кефірним виробництвом. Чого лишень не було на великому базарі! З найближчих сіл — Малютянки, Забір'я, Тарасівки, Юрівки везли й несли смачне, здорове й недороге... Ну як серед такого розмаїття на свіжому повітрі не позбутися недугів? Особливо тут добре почувалися (та й нині почуваються) люди з хворими легенями. Для таких попід лісом звели безплатний санаторій «Общества подания помощи бедным чахоточным евреям г. Киева». Кажуть, що там була й синагога, яку за часів радянської влади переобладнали в хірургічне відділення обласного протитуберкульозного диспансеру, а потім зруйнували...
Уявіть: у нас тут, у Боярці, мешкали відповідальні й свідомі люди. Вони створили Товариство сприяння дачній місцевості при станції Боярка для «приведения в возможно лучшее состояние по благоустройству и удобствам». Його члени стежили за «лучшим содержанием улиц и переходных дорожек, улучшением местности в санаторном и противопожарном отношении, украшением, устройством бульваров и скверов, освещении улиц».
У тихім шелесті трав...
«Треба знати теперішнє житє свого краю та народу, а щоб розуміти, як воно склалось і як його дальше вести, доконце треба знати його минувшість».
Це думка Михайла Грушевського. Він увійшов до когорти особистостей, чия біографія пов'язана з Бояркою. Тут народжувались, хрестилися, жили, творили, лікувалися, відпочивали таланти світової величини. Ім'я кожного занесене в історію літератури, музики, образотворчості, науки, театру. Б. Грінченко, В. Самійленко, В. Стефаник, М. Старицький, Шолом-Алейхем, С. Надсон, І. Еренбург, О. Кобилянська, М. Заньковецька, М. Пимоненко, О. Богомазов.
Саме тут, у тихім шелесті трав, у композитора Миколи Лисенка народилася друга частина опери «Тарас Бульба» і син, названий на честь одного з героїв твору,— Остап.
Шолом-Алейхем заповів, щоб його ім'я згадували у веселощах. Це побажання я, як і багато прихильників письменника, виконую, бо всі його твори дихають оптимізмом і гумором. Не марно ж, написаний у Боярці «Тев'є-молочник» став одним з улюблених спектаклів у репертуарі Театру імені І. Франка.
Чудові спогади про себе залишив і найпопулярніший поет кінця ХІХ — початку ХХ ст. Семен Надсон. Намагаючись вилікуватись від туберкульозу й побувавши на багатьох курортах, уродженець Петербурга за порадою лікарів приїхав улітку 1886-го до Боярки. Тут 23-річний юнак познайомився й потоваришував із сім'єю Лисенків, місцевою молоддю й відкрив для себе та полюбив мальовничу лісову долину, яку назвав долиною конвалій. Вона його так надихала, що він її оспівав у поезіях. Шкода, хворобу поет не переміг і пішов через рік із життя. А долина — залишилася. У 1962 році боярські краєзнавці Кубренков і Горинович установили там камінь, на якому написано: «Долина Надсона».
На жаль, чисте повітря, увага дружини, друзів і лікарів не повернули здоров'я ще одній яскравій особистості — Володимиру Самійленку, який був на два роки молодший, ніж Семен Надсон. Цей самобутній і найсильніший у сатирі й гуморі лірик писав твори чудовою українською мовою, відвідував таємні політичні зібрання, був членом літературно-мистецького гуртка «Плеяда», заснованого Лесею Українкою. Його кредо «Культурна нація мусить засвоювати те, що несе у світ література всіх народів»,— дало яскравий результат — переклади творів Гомера, Бомарше, Мольєра, Байрона, Беранже, Пушкіна, Жуковського, Гоголя. Ще під псевдонімом Сивенький активно друкувався в періодичних виданнях.
Прикро, що в Боярку навесні 1925-го його привела хвороба, а в серпні він відійшов у вічність. Поховали Володимира Івановича за народним звичаєм на кошти церковної громади біля Свято-Михайлівської обителі.
Тепер, завдяки краєзнавцю І. Іванову, від 1964 року на приведеній до ладу могилі письменника відзначається день його народження і смерті.
«Хто ви, містер Кістяківський?»
Дубових крон я слухав шум.
Фіалок був розмай.
То був лиш сон.
По-різному там усе голубило
мене.
Цей переклад із німецької поезії Ф. Гейне Іваном Коваленком асоціюється з дитинством нашого знаменитого земляка Георгія Кістяківського. Власне, у світі його знають як George Bogdan Kistiakowsky.
Відомий на всіх континентах фізик-ядерник народився 18 листопада 1900 року в домі свого авторитетного діда, історика права, вченого-криміналіста, професора Олександра Кістяківського, на вулиці Хрещатик, 74 (звісно ж, у Боярці). Музейники кажуть, ніби той будинок за віком найстаріший у місті. У грудні того ж року малюка охрестили в будаївській Михайлівській церкві.
Про життєві перипетії непересічної сім'ї дворян Кістяківських добре знає Микола Кучеренко. Він навіть листувався з донькою містера Кістяківського Вірою.
Через революційні події, громадянську війну, політичні погляди, пану Георгію довелося пройти крізь важкі моральні, матеріальні й фізичні випробування. Утім, пам'ять про рідний дім, природу й друзів у нього залишалася, хоч, на жаль, від 1920 року нога його на батьківщині не ступала...
Здобувши ґрунтовну освіту в Берлінському університеті (1920–1925), молодий фізик вирушив підкоряти Сполучені Штати Америки. Там його добре оцінили — дали зелену вулицю винаходам, а згодом, у 1933-му,— й громадянство. Тоді він уже був одружений і мав доньку Віру. Вона, до речі, стала батьковою послідовницею.
З часом у душі і розумі містера Кістяківського відбувалося своєрідне «розщеплення атома». Спочатку він від 1944-го до 1946-го в ядерній лабораторії Лос-Аламоса очолював відділ з розробки традиційних вибухових речовин для атомної бомби, рішуче виступав проти нацизму. Тоді ж консультував керівника тієї лабораторії, фізика Роберта Оппенгеймера. У липні 1959-го став радником президента Айзенгауера з науки й почав вести щоденник, який побачив світ 1976 року під назвою «Вчений у Білому домі». Саме в ньому виклав своє усвідомлення того, що політика і мораль не завжди одне ціле. Нашого земляка дуже цінували. Він був віце-президентом Національної академії наук США, опублікував 150 робіт. Однак через війну у В'єтнамі подав у відставку, пропагував контроль над атомною зброєю, запобігання ядерній війні, брав участь у Пагуошському русі вчених. Підтримував колег-соратників Р. Оппенгеймера, А. Ейнштейна, А. Сахарова.
Визнання Георгія Богдановича не минали. Від американського хімічного товариства мав 11 почесних учених ступенів, премію Ніколса й Петера Дебаїв, медалі Теодора Вільяма Річардса, Пріслі й Дж. У. Гіббса. Із державних нагород США одержав медалі «За заслуги», «Свобода», «За досягнення в науці».
Велика Британія теж оцінила колишнього боярчанина Кістяківського — нагородила медаллю за заслуги у справі свободи і зробила почесним членом Лондонського хімічного товариства.
Утім, учений не чекав запрошень і винагород. Він до кінця своїх днів (1982) був людиною активною — очолював раду, що опікувалася гідними умовами життя людини.
Р. S. — Хоч і не став фізиком, однак я теж уродженець Боярки,— поділився під час зустрічі міський голова Тарас Добрівський.— Георгій Кістяківський уболівав за американських співгромадян. Ми з колегами — за своїх і свою маленьку батьківщину. Хвалити Бога, ядерна війна нам не загрожує, а ось за екологію, економіку, культуру боремося. Сподіваюся, — переможемо. Думки й поради поважних земляків, а також гостей із польського міста-побратима Пулави завжди беремо до уваги. Якби пані Віра Кістяківська приїхала й поділилася з нами батьковим досвідом громадської діяльності, були б раді. Тож надсилаємо «Поклонъ изъ Боярки».
Олена СЕДИК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»