СВІТЛАНА МИРВОДА: «ПОЗИТИВНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЖИТТЯ — ОСНОВА МИСТЕЦТВА»
Світлана Мирвода має чудове прізвище і світлу натуру, спрямовану на добро. Поле її діяльності досить широке: володарка Гран-прі Міжнародного фестивалю «Світ музики» в Італії, лауреат численних всеукраїнських фестивалів і конкурсів, заслужена артистка України Світлана Мирвода — солістка-бандуристка Академічного оркестру народної та популярної музики Національного радіо, старший викладач університету «Україна».
Чималий період її життя був пов'язаний із створеним у 2000 році квартетом «Благовість-2000» (скрипка, бандура, альт, віолончель). Народний інструмент посів у ньому гідне місце, надавши неповторного колориту. Артистка отримала змогу черпати зі скарбниці народних пісень і добирати до свого репертуару найкращі твори сучасних талантів. Із часом стала палкою прихильницею українського романсу, який, маючи славну історію, розвивається в наш модерновий час, зберігаючи всі особливості українського мелосу.
У колі соратників-співпрацівників Мирводи — знані поети, скажімо, такі, як Микола Луків, Вадим Крищенко, Василь Василашко, й співаки — народні артисти Олександр Василенко, Мар'ян Гаденко, Павло Дворський...
Світлана має щиру, вразливо незахищену душу й крицеву міць характеру, вміння витримувати життєві випробування. Це проявилося ще в дитинстві, коли дівчинкою вона їздила із села Дубове до Ковеля в музичну школу рейсовим автобусом і в дощ, і в зимову стужу. У Львівській консерваторії вона блискуче виступала у складі тріо бандуристок і вже тоді виїжджала з концертами до Іспанії, Німеччини, Індії і Непалу.
Нині її концерти з великим успіхом проходять перед різною аудиторією в багатьох містах і селах України та за її межами: Донецьку, Києві, Євпаторії, Конотопі, Трускавці, Ковелі, Луцьку, Острозі, Лубнах, Черкасах, Львові, Санкт-Петербурзі... Широкий резонанс мали виступи на Сахаліні (РФ) і в містах штату Флорида (США). Артистка вбачає своїм обов'язком не відмовлятися від концертів на так званих малих майданчиках — у музеях, на презентаціях, виставках. Неодноразово виступала в Національному художньому музеї, Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї літератури, музеї на Тарасовій горі в Каневі, Донецькому художньому музеї, музеї Чорнобиля тощо. Пані Світлана вважає таку роботу вагомим внеском у збереження духовності нації.
Мирвода вирізняється активною громадянською позицією: бере участь у діяльності Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», громадської організації «Музей шістдесятництва», творчого об'єднання «Світлина» Спілки жінок Києва, є заступником голови Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги.
— Пані Світлано, ваші музика і спів, перепрошую за гастрономічність, вишукано-смачні, тож який має вигляд торт вашого творчого життя?
— Я, до речі, дуже люблю медовик, який складається з коржів. І моє творче життя складається з коржів, до кожного наступного додаються нові інгредієнти й крем. А перший корж був скромний, непоказний. Це була підготовка.
Львівську консерваторію я закінчила як бандуристка-інструменталістка. Але все життя мріяла співати. Виступала в студентських концертних бригадах із бандурою в тріо, дуетом, сольно. Окремо виконувала навіть естраду.
У Києві розпочала творчий шлях бандуристкою в оркестрі народних інструментів Національного радіо. Сім'я, маленька дитина, клопоти... Але не полишала свою мрію: за будь-якої можливості співала пісні; коли запрошували, навіть не запитувала — де. Щось згадувала зі студентських років, шукала новий репертуар. Знову виступала у тріо та дуетах бандуристок.
Час минав, а я ніби йшла знайомою дорогою. Відчувала, що в мене є потенціал на щось якісно нове. І я знайшла свою творчу нішу: сольне виконання українського романсу. Потужним трампліном стала перемога на Міжнародному фестивалі «Світ музики» (2004) в італійському місті Фівідзано: у номінації «Народне вокальне соло» я здобула Гран-прі. Це був знак згори, підтвердження того, що мені треба все-таки співати. Раніше були спроби на різних фестивалях в Україні виконувати естрадні пісні з бандурою. Але не було репертуару, отже, й упевненості в собі.
Та після успіху в Італії все пішло по висхідній. Через два роки з рук Президента отримала нагороду — звання заслуженої артистки України. Репертуар почав притягуватися. Колеги писали, користувалась відомими піснями-шлягерами, звісно, не забувала народну пісню, проникливі романси, такі, скажімо, як «Не питай, чого в мене заплакані очі» чи «Грона акації» в перекладі українською. Заспівала старовинне українське танго «О, соловію», яке ще зі Львова любила. Ці романси стали моєю візитівкою. До них приєднувала сучасні.
Справджувалося те, про що мріяла: бандуру представити як сучасний і навіть модний інструмент. Не обов'язково це мала бути народна пісня чи дума у вишиванці. У розкішній вечірній сукні я почала виконувати романси сучасних авторів. І коло авторів-друзів — поетів, композиторів — розширювалося. Посипалися перемоги на всеукраїнських фестивалях — родинної творчості, «Пісенному вернісажі», «Пісні року», фестивалі бандурного мистецтва імені Остапа Вересая, інших.
Та найголовніше — встигла поставити на ноги двох синів, пріоритетно приділяючи їм увагу. І тепер таке враження, що тільки набирає обертів моє творче життя. Після поїздки до США познайомилася з дуетом «Росичі» на фестивалі «Осіннє рандеву» в Миргороді. Анатолій Лаврінчук, композитор і співак дуету, одразу написав кілька пісень мені. Дуже важливо, що вони стали моїми по духу. Анатолій це якось відчув. Він узагалі пише гарно, ніби черпаючи з народного джерела. Коли я сказала, що хотілося б різноманіття у репертуарі, він запропонував пісні на слова знаних поетів-піснярів Вадима Крищенка і Миколи Луківа, які я виконую і з бандурою, і з естрадним аранжуванням.
Ця «лінія» пішла до такої міри успішно, що тепер я можу без вихваляння сказати: такі різні музичні жанри не поєднує ніхто в нашій країні. В одному концерті я подаю мій інструмент традиційно, виконуючи пісні та романси у супроводі бандури, потім перевдягаюся — і лунає естрадна пісня.
В останній період додалася ще одна барва. Рік тому мені подарували гарну якісну гітару. Я використовую її в кількох номерах. Завдяки гітарі і делікатному естрадному аранжуванню романс Анатолія Лаврінчука і Миколи Луківа «Двоє в човні» звучить просто надзвичайно.
Отже, нині мене запрошують на концерти у двох іпостасях: як фольклорну і естрадну співачку. На моїх афішах написано: «Українські романси під бандуру та гітару. Естрадні пісні». Мене запросили на І Міжнародний фестиваль українського романсу імені Квітки Цісик, що відбувся у квітні у Львові. Це був один із заходів українсько-американського проекту «Незабутня Квітка». У Львівській філармонії на дуже високому мистецькому рівні виступали представники діаспор дев'яти країн. Журі очолювала Герой України Ніна Матвієнко.
Перед конкурсом я провела майстер-клас для учасників: «Український романс. Минуле і сучасність». Багато віддала і багато почерпнула. Я стільки років ішла до цього, справджуючи своє покликання. Прийшов час — і от ділюся з молодими митцями України, Угорщини, Румунії, Молдови, Естонії, Латвії, США... Потім мені цікаво було їх слухати на конкурсі. Наступного дня я відкривала із сином Тимофієм гала-концерт переможців, завершувала його народна артистка Ніна Матвієнко.
Ця подія розворушила душу, адже Львів — місто моєї студентської консерваторської молодості.
Через чотири тижні мене знову запросили до Львова на сольний концерт, приурочений пам'яті трагедії Чорнобиля. Прийшов мій учитель-професор, бандурист Василь Явтухович Герасименко, з котрим я зустрічалася чотири роки тому на його ювілеї. Цього разу він побачив мене як виконавицю із сольним концертом. Я дуже хвилювалася, бо про гітару він не знав, та й естраду не дуже шанує. Але він схвалив мій виступ, гарні слова потім сказав.
Моє місто мене привабило знову. Було дуже щемливо ходити його вуличками. На День Незалежності знов-таки співала у Львові. Своїм доробком показала: Львів мене навчив — я віддячую. Там відбулося моє становлення як громадянки, там я дізналася, хто такий Василь Стус, дисиденти. Нині дружу з шістдесятниками. Чимала частка моєї громадської діяльності пов'язана з утіленням у життя національних ідеалів.
— Мене вражало і вражає: як Вам вдається бути такою тростинкою-принцесою?
— По-перше, я завантажую себе роботою — вона мене шукає, а я не відмовляюся. Не зациклююся на хатніх домашніх справах. Сім'я розуміє, що я не в змозі куховарити регулярно. А от стадіон і озеро відвідую майже щодня (на щастя, вони поруч з моєю висоткою). Зарядку роблю за будь-якої погоди і в будь-якому стані на свіжому повітрі. Трішки бігаю, за методикою Норбекова роблю вправи для хребта, бо хребет — це основа. Потім плаваю. Стаю іншою людиною. Це впливає як на працездатність, так і на фігуру, що для артистки на сцені є вкрай важливим.
— Невже і в ополонці плаваєте?
— Так, узимку моржую до мінус п'ятнадцяти уже років десять. Роблю це не фанатично й сліпо. Якщо горло відчуваю, то припиняю. У цілому це неймовірна насолода.
Окрім зовнішньої форми, треба й духовну підтримувати. З трепетом відвідую церкву, стараюся по-Божому поводитися, щиро до людей ставитися. Читаю церковну літературу. Мені її старший син підкидає, і не тільки церковну. Як же не почитати Марію Матіос, Ірен Роздобудько, Соломію Павличко, Василя Шкляра... Проштудіювала працю американського психолога Джеймса Трейсі про позитивне ставлення до життя. Я не хочу робити помилку багатьох українців, котрі сповідують хронічне бідкання або перебувають у полоні української перерозчуленості. З одного боку, це добре, що ми вразливі, сентиментальні. У нас багато щирих журливих пісень, але ж навіщо акцентувати увагу на плаксивості і депресивних настроях. Плакатимемо — притягуватимемо негатив. Не можна так.
— Артисти констатують: мало концертів, мало запрошують.
— Я ніколи такого не кажу. Якщо кількість концертів зменшується — більше приділяю уваги записам. Скажімо, колись мені в душу запав романс «У чарах кохання». Я кілька років його співала й відкладала. Тепер хочу записати в студії, міркую: акапельно чи з бандурою? Репетирую нові концертні номери.
Пропонують багато пісень — приміряю на себе, вибираю. Старовинні романси вишукую не заїжджені, не заспівані.
А на концерти погоджуюсь із радістю. Не ставлю фінансову планку, мовляв, поїду тільки за таку ціну. У музеях і церквах можу й благодійно виступити. Це ті місця, де треба віддавати те, що тобі послав Господь.
Про друзів уже й не кажу. Ну як я можу не поспівати на презентації нової книжки Олександра Балабка? Він проходить шляхами українців по світу, пише про це книжки. Я із захопленням прочитала про Винниченка, Коцюбинського, Башкірцеву. Тепер Балабко пише про Сержа Лифаря, ділиться зі мною, які в нього є матеріали.
Я дуже люблю їздити в глибинку, скажімо, коли запрошують на свято села. Шанобливо ставлюся до селян. Сама родом із села Дубового, що на Волині, прагну туди навідатися з концертом, друзів-митців привожу.
Несу пісню, і якщо людям від цього добре, добро обов'язково до мене повертається. Коли мої пісні викликають сльози або веселість, мені, бува, кажуть: «Ви додали п'ять років життя». А скільки під час радіопередач люди вдячно телефонують!
Я бачу, що моя творчість потрібна. І не думаю, яку матеріальну вигоду вона мені дасть. Потім удача все одно приходить. Розумієш: «От не зробила б добра, то й не впала б ця манна з неба».
Нічого випадкового в житті не буває. Є засів і є жнива. А засівається важко, іноді б'єшся як риба об лід або об скло акваріума, натикаєшся на неприємності, нерозуміння. Треба перечекати, перетерпіти. І не обізлитися. Це найголовніше. Бо гнів і образи, що в душі скабками застрягають, потім завдають нам великої шкоди. Навіть фізичні хвороби ми маємо через образи, бо не можемо пробачити і забути або попросити пробачення.
Я не хочу мати болячок. Тож намагаюсь, наскільки вистачає сил, поєднувати духовне з фізичним, щоб перебувати в гармонії.
— У чому Ви вбачаєте свою творчу перспективу? Яким є образ вашої мрії, надії?
— Мрія-надія у мене дуже чітка і конкретна. Я знайшла себе як бандуристка і вокалістка, зокрема, як естрадна співачка. Але в цій іпостасі виступаю у вільний від роботи час. А хотіла б мати офіційний статус, скажімо, солістки радіо, і щоб мене ніщо не гальмувало.
Нині працюю в академічному оркестрі народної та популярної музики Національної телерадіокомпанії України. Посада офіційно звучить так: артистка оркестру вищої категорії. Фактично я солістка-бандуристка оркестру і концертмейстер групи бандур. Ця робота вимагає щоденних репетицій. Ми здійснюємо записи інструментальної музики або акомпануємо співакам. Бувають концерти.
Я не бідкаюся, що працюю в оркестрі. Ціную це, знаю, що нині багато музикантів безробітні або міняють фах, а я все-таки граю на інструменті, якому віддала майже все своє життя з восьми років.
І все ж оркестрант — це не є верхня планка. Я хочу грати і співати сольно. Оце моя мрія заповітна.
— Але ж Ви ще є старшим викладачем Міжнародного університету розвитку людини «Україна».
— Це сталося цікаво і спонтанно. Спочатку мені запропонували піти повчитися, здобути другу вищу освіту. Я закінчила магістратуру цього університету — економіка і менеджмент. Згодом розробила курс, який читаю студентам, він пов'язаний із суттю моєї основної діяльності: соціально-економічні аспекти розвитку культури. Також викладаю дисципліну, яка мені дуже подобається, — організація управління своїм часом, або тайм-менеджмент. Це нині весь світ мусить знати, в будь-якій сфері потрібно, тому що час — найбільша наша цінність. Це той ресурс, яким, якщо правильно діяти, можна гори перевернути.
Я хочу вдосконалюватися як викладач, бо це мій тил. Не буду ж я до «глибокої елегантності» на сцені. Треба вміти вчасно сказати собі: «Стоп», щоб не мати жалюгідного вигляду людини, яка не вміє поступитися місцем молодим.
Нині ж є артистично-співочий потенціал. Я молодечо прагну сцени, бачу, що люди мене добре сприймають, тож чому б не виступати солісткою-співачкою, віддаючи цьому левову частку часу? Однак превалюють оркестр, університет, і тільки після цього — індивідуальна творча вокальна кар'єра.
Розумію всі складнощі виконавської стезі. Є численні перепони. Коли втілюю черговий свій проект, наче видираюсь із болота (всі ми знаємо нашу країну, можливості, протекції і корупцію). Я маю багато друзів, але їх немає на дуже високих посадах, щоб справді допомогли. Утім, Богові все видно. З приводу звання «Заслужена артистка України» міркувала: «Ой, це захмарна перспектива». А тут — раз і званням уважили. Тож треба стукати, щоб двері відчинили. І просити — і дано буде. Як написано в Біблії.
Розмірковуючи над своїм життям, я поступово вибудувала свої пріоритети і перспективи: передусім — сім'я, потім творча кар'єра і робота, врешті, громадська діяльність. Ще дуже багато хочеться зробити...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»