МУЗЕЙ ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Плани і дії
Головна риса директора музею, заслуженого працівника культури України Наталії Мицай — це вміння побачити й окреслити мету своєї дії й одночасно визначити інструмент для її досягнення. Таким інструментом, дієвим і мобілізуючим, є розроблювані музеєм проекти і програми. Особливо актуальним видався проект під поетичною назвою «Жива вода».
Можна сказати, що його започаткував мешканець Пан-Іванівки Григорій Савич Сковорода, який в одному зі своїх листів написав про власника слободи Андрія Ковалівського: «Земелька його є нагірна. Лісами, садами, пагорбами, джерелами прикрашена». Ліси й сади на Сковородинщині ще милують око, а від джерел залишилася лише згадка — заросли, висохли. А вода в них була, як цілюще срібло. Мешканці з давніх-давен брали воду з криниць у ярках довкруж села і не могли нахвалитися її чистотою та смаком. Та в семидесятих роках минулого століття Сковородинівка теж піддалася спокусі технічного прогресу: у селі провели водогін з плетива залізних труб. Радості й зручності стало ненадовго: вода, що тече по трубах, годиться хіба що для поливу та й то з опаскою. Сільчани потяглися до старих джерел і криниць.
Що ж передбачає проект «Жива вода»? Відновлення й облаштування природних джерел і криниць, біля яких зупинявся Сковорода, і не тільки в Сковородинівці, а й у Золочівському, Харківському та Куп'янському районах. У самому музейному містечку намічено облаштувати ще краще, привабливіше саму криницю Сковороди, опорядити Куреникову криницю, джерело «Ключ істини», розчистити джерельце в Грицьковому яру, покласти біля нього «Камінь пам'яті» й провести сюди екскурсійну стежку.
Та не тільки проект «Чиста вода» поєднав зусилля музейників і сільчан. Хоч за яку б важливу, конче необхідну справу бралася невтомна Наталія Іванівна, вона завжди враховує проблеми, інтереси й майбутній розвиток рідної Сковородинівки. За законами фізики, музей і село немов сполучені судини: нововведення, що з'являються в музеї, згодом поширюються і на сільські території — і навпаки.
Саме тому під керівництвом Н. Мицай уже розроблена і здійснюється спільна соціально-економічна програма розвитку музею і села. Зверніть увагу: не окремий проект, а ціла й цільна програма, спроектована на сковородинські ювілеї — 290-річчя, 295-річчя і на знаменну, світову, дату — 300-річчя від дня народження славного сина України.
Девіз програми обрано точно і влучно: Сковородинівка — взірцеве європейське село в Україні. Чи не зависоко підняли планку ентузіастка Наталія Мицай і її добровільні помічники? Ні й ні, якщо поглянути залюбленими очима на цей мальовничої краси сільський куточок усього за 50 кілометрів від індустріального Харкова. А коли ще зробити сміливу ставку на збільшення в майбутньому людського потоку в музейну гостину до 200 тисяч туристів і відпочивальників на рік, а у весняно-літній період до тисячі люду на добу, то стануть зрозумілими й виправданими плани перетворення Сковородинівки на культурний центр європейського значення.
Які ж ці плани і як їх здійснити? «Найперше нам, усім сковородинцям,— говорить Наталія Іванівна,— треба уважно подивитися на себе, у чомусь критично, а де й з посмішкою, і ми одразу ж побачимо, що необхідно робити в першу чергу: прибирати сміття біля наших домівок, чистити вулиці — і не тільки на суботниках, а щодня,— удвічі-втричі примножити зелені насадження, посадити на вуличних перехрестях клумби, квітники, а домівки взяти у красиві для ока огорожі, відремонтувати сільські дороги, прокласти тротуари — ось воно, широке поле для дружнього змагання.
Далі підуть справи складніші, — продовжує Наталія Мицай,— оновити під'їзні дороги до села, тобто до Григорія Сковороди, відремонтувати капітально водогін — раз, освітити вулиці, парк, людні місця — два; облаштувати наш чудовий ставок, уже бачу на ньому упоряджений пляж із катамаранами, дитячими водними гірками, а посередині ставка — фонтан, замахнемося на підвісну канатну дорогу від одного берега на другий. А як без зимової ковзанки й каруселі на льоду? І неодмінно облюбуємо святе місце для свята Водохреща — це вже велике три. Далі можна й без загинання пальців: реконструювати школу, дитячий садок, ФАП, на базі цих установ наша агрофірма імені Г. Сковороди, безперечно, спроможеться створити оздоровчо-лікувальний комплекс, не обійдеться Сковородинівка в недалекому майбутньому й без готелю на 50–100 номерів.
Поки що моя розповідь про оновлення Сковородинівки,— веде далі директор музею,— стосувалася матеріального добробуту, але не менш, коли не більш важливе — духовне окрилення рідного села. Сковородинівці потрібен свій герб, і в ньому неодмінно має бути присутній Григорій Сковорода: його образ чи головне слово його філософії — щастя людини. Художники, долучайтеся до участі в конкурсі на розробку герба Сковородинівки — герб буде встановлений на під'їздах до села, помножиться на марках, конвертах, документах!
А на дорозі Максимівка — Золочів, якраз на повороті до села, постане бронзовий мандрівник із саквами на раменах, із сопілкою за поясом, у солом'яному брилі. Подорожній Григорій Сковорода «веселими ногами» повертається з далеких і важких життєвих доріг до свого останнього пристанища, до вічного дому в Пан-Іванівці. Біля пам'ятника спиниться кожний, хто прямуватиме в Сковородинівку, і, скинувши капелюх, вклониться народному вчителеві.
Була колись Пан-Іванівка слободою, потім стала селом, коли в ньому побудували церкву, а нині настав час відновити нашу духовну окрасу — Спасо-Преображенський храм — і це обов'язково станеться»,— завершила Наталія Іванівна й передала нитку розповіді вже мені, авторові цього нарису.
Прагнемо вершини...
У Європі немає села, яке б не мало власного бізнесу — малого чи середнього. Це вікова традиція. Сковородинівка теж готова до сільського бізнесу — треба тільки її мешканців підштовхнути, організувати, заохотити, навчити. Це якраз і підвищить благополуччя сільчан, додасть таких цінних нині робочих місць, призупинить втечу з села роботящої молоді.
Скажи комусь, що в Сковородинівці ще не прижився зелений туризм — не повірять, адже поруч — туристичний потік (зараз 40 тисяч відвідувачів на рік!) до музею Сковороди. Хто не захоче зробити в селі привал на два-три дні, а то й на тиждень? І садиби є, мов писанки, 10 будинків уже готові приймати подорожніх, зацікавлених Сковородою.
Та ж Сковородинівка може засипати район, містечка та й сам Харків барвистими овочевими букетами — треба тільки побудувати парники. Це по весні жива копійка, а на зиму закласти соління усяких смаколиків: баклажанів, кавунів, томатів, огірків, яблук, грибів. Ви пробували слобожанські меди? Згоден: кращих немає і в Європі. Скажіть, хто не захоче після відвідин музею повезти додому слоїк запашного меду? Я привозив і за чаюванням узимку тепло згадував чудовий край. А хто промине байдуже винний погріб, аби не перехилити келишок духмяного домашнього вина? Щоправда, спочатку все це треба зробити: і пасіку при музейному містечку, і сільську винарню.
Продовжу коротко про перспективи сковородинського сільського бізнесу: відновити призабуті народні промисли — плетіння з лози та соломи, різьблення по дереву; створити школу української народної вишивки — від охочих вчитися не буде відбою; заповзятися вівчарством, козівництвом, кролівництвом — хто ж відмовиться від склянки парного козиного молока зі скибкою бринзи; влітку для школярів немає кращого відпочинку, як збирати гриби, ягоди, лікарські трави, готувати трав'яні чаї, якими колись славилася Сковородинівка. Не забути б ще й про риболовлю в ставку «Панські штани», звичайно ж, не безплатно: золота рибка коштує дорого. Ох, ледь не забув: банні віники з дуба та берези — то окрема стаття доходу.
Нагуляний дорожній апетит музейних відвідувачів вдовольнить сповна український, слобожанський, борщ у кількох приватних садибах на літньому майданчику. Є й «крутіший» задум: тричі на рік влаштовувати ярмарок народної української кухні. І, нарешті, Сковородинівці ніяк не обійтися без великого сільського ринку,— це вже нагальна робота для навколишніх сільських рад та харківських бізнесменів. Отаким бачиться Наталії Мицай сковородинський малий — ні, великий сучасний бізнес.
Коли Наталія Іванівна дізналася, що її рідний Харків остаточно закріпився в координатах Євро-2012, то почала негайно діяти. Разом із головою Великорогозянської сільської ради, до якої входить і Сковородинівка, А. Єлисеєвим запросила відвідати музей главу Харківської обласної державної адміністрації Михайла Марковича Добкіна. Такий візит відбувся, і губернатор подякував сковородинцям за те, що вони відкрили йому очі на красу чарівного куточка під Харковом, на його історичне значення і реальні можливості для прийому тут учасників і гостей великого футбольного змагання.
Зрозуміла річ, у розроблених заходах до Євро-2012 були підтверджені пропозиції попередніх проектів: насамперед під'їзні дороги, ремонт будівель і вулиць, стоянки для екскурсійних автобусів, кемпінг на 50 місць на березі ставка й інші заходи. Та скільки нового, можна сказати, разюче сміливого з'явилося в плані заходів — і, головне, всі нові пропозиції підкріплені фінансовими розрахунками і визначенням виконавців як на місці, так і в самому обласному центрі.
Ось вони, сміливі задуми, вже сформовані як конкретні пропозиції: створити музей архітектури Слобожащини під відкритим небом; реставрувати пам'ятку архітектури ХІХ ст. — велику комору — з облаштуванням у ній конференц- та виставкового залів; відновити на ставку стилізовану альтанку, що існувала за часів Сковороди (тут уже доведеться попрацювати пошуковцю Валерію Манженку, але він таки знайде опис, а то й малюнок самої альтанки); установити в парку фонтан «Нерівна рівність» — улюблений символ Сковороди; виготовити гору сувенірів за творами й символами Сковороди та відкрити біля музею крамницю для їхнього широкого продажу. Безперечно, все це вимагає великих організаційних зусиль і чималих коштів, але ж ентузіазму і наполегливості музейникам і сільській раді позичати не доведеться — разом з Харковом вони активно здійснюватимуть намічене.
І не тільки з Харковом — з усією Україною, з міжнародною сковородинською громадськістю. Набутий багаторічний досвід підтверджує і готовність, і здатність музейного колективу до великих справ. Переконайтеся самі. Щороку музей проводить важливі організаційні заходи: наукові конференції, яскраві етнографічні свята, актуальні «круглі столи». Їхній широкий діапазон покажемо на проведенні «круглого столу» зі сковородинською назвою: «Прагнемо вершини...»
На початку засідання Наталія Мицай підбила підсумки зробленого музеєм за рік: проведені Всеукраїнська наукова конференція «Григорій Сковорода: образ світлої людини на всі часи», Міжнародні сковородинські читання «Філософія і світ повсякденності», студентські сковородинські читання «Григорій Сковорода: і словом, і розумом, і життям мудрець», літературно-мистецьке свято «Сковородинська весна». Це далеко не повний перелік зробленого.
А учасники «круглого столу» сміливо пішли далі: обмізкували, як ще повніше й конкретніше втілювати слово, вчення, мораль Сковороди в наше розбурхане життя — духовне, економічне, культурне. Особливої уваги надали подальшому розвою Великого проекту: Сковорода-300, організатором і провідником якого став харківський професор Іван Гришин. Головна мета проекту: впровадження сталого розвитку в суспільний соціум у контексті ідей Григорія Сковороди і передового досвіду.
За ініціативою учасників «круглого столу» розпочалася робота над «Енциклопедією Григорія Сковороди». На порозі 290-ї річниці від дня народження видатного філософа авторитетне зібрання запропонувало оголосити конкурс на кращий проект пам'ятника, який буде встановлено у Харкові.
І все ж головним результатом «круглого столу» вважаю ухвалене його учасниками рішення про створення на базі Сковородинського музею Координаційного центру з вивчення й популяризації творчої спадщини Григорія Сковороди. Справа велика, багатогранна, але вона під силу для дружного колективу музейників, очолюваного Наталією Мицай.
Мимоволі запитуєш себе: у Сковородинівці — сільський музей чи республіканський науково-дослідний і культурологічний заклад? А коли образно й точно, то бачу Сковородинівський музей як дзеркало України — її минулого, сучасного і, головне, мабутнього. Музей постійно ставить перед собою актуальні проблеми і повертає їх нам вирішеними, здійсненими.
Тож цілком справедливо й заслужено Указом Президента України у 2008 році Сковородинівському музею надано статус Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди.
Бентежне передчуття вічності
Хоч скільки б алей, доріжок, стежок сходили ми музейним заповідником, ні на хвилину нас не полишало бентежне передчуття вічності, яке й привело насамкінець до подорожнього з витким посохом на «шляху спасительному» до сакральної домівки Григорія Сковороди. Поводир у білому строї вивів нас через місток над зеленим байраком до гранітної брили під кленом, а сам повернувся на своє скульптурне місце на «Філософській алеї». Так мені видалося чи й було це насправді, але таки сталося...
Я стою у задумі перед Великою могилою і згадую, як у ювілейному, 1972-му, році тут, на поховальне місце, олтарем народної любові опустився привезений з Кіровоградщини, центру України, філігранно оброблений гранітний камінь і став вічною печаткою Сковороди. Я стою перед святою могилою і всотую очима в іскринках гранітної брили напис: «Григорій Савич Сковорода, видатний український просвітитель, філософ і поет. 3.ХІІ.1722 — 9.ХІ. 1794». На поясному обідку каменя вчитуюсь у не розгаданий ще до кінця, але такий притягальний для людства код безсмертя Григорія Сковороди: «Мір ловил меня, но не поймал».
Чим довше я вдивляюсь, схиливши в пошані голову, в кожну западинку й вигинок гранітного пам'ятника, чим ясніше вловлюю загадкове струмування, що йде від нього й бентежить душу, тим більше видається, що переді мною не камінь, покладений людськими руками, а великий кристал Правди, магічний кристал сковородинської совісті й вищої моральності. Той, хто вклониться святій могилі Сковороди, вже ніколи не погрішить не тільки неправедним вчинком, а й навіть думкою, що може дозволити в житті, кажучи Шевченковими словами, хоч «зерна неправди за собою». Хай кожен із нас, хто прийде сюди, до вічного упокою нашого Перворозуму, знайде душевне очищення й просвітлення, як свого часу пронизало блискавкою Боже осяяння самого Сковороду.
Саме в такому стані благоговіння перед духовним учителем, у глибокій вірі в сковородинську правду й щастя людей, у переконанні за удатну долю і надійне майбутнє рідної Вітчизни ми здруженим гуртом під орудою берегині музейного дому Наталії Мицай вклонилися Великому Українцю і вголос промовили його заповіт: «Мы сотворим свет получший, созыждем день веселейший».
Віримо, переконані, що заповіт Григорія Сковороди буде здійснений єдністю, силою і любов'ю всієї незалежної України.
Володимир СТАДНИЧЕНКО, лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди
Редакція газети «Демократична Україна» висловлює вдячність першому проректору Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка, професору Леоніду Тіщенку і професору кафедри ЮНЕСКО цього ж університету Івану Гришину за організацію поїздки нашого кореспондента Володимира Стадниченка до Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди в с. Сковородинівка на Харківщині.
(Закінчення. Початок у номерах від 2 та 16 вересня)
також у паперовій версії читайте:
назад »»»