НІМЕЦЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ІНТЕРЕС
Падіння комунізму у Центральній і Східній Європі та наступного об'єднання Німеччини може справити враження, що ці події стали можливими внаслідок далекоглядної і розсудливої політики ФРН та реформ Михайла Горбачова. Натомість внесок польської «Солідарності», Папи Іоанна Павла ІІ і Рональда Рейгана та його політики щодо СРСР залишається поза увагою німців.
Так формується міф про об'єднання Німеччини, який лежить в основі історичної політики ФРН. На жаль, залишається в тіні роль західнонімецьких політиків та урядовців у політичній підтримці авторитарних комуністичних режимів у НДР, Польщі і Радянському Союзі, які навіть надавали їм допомогу і субсидіювали.
У 70–80-х роках минулого століття мільярди західнонімецьких марок надходили до НДР у формі преференційних кредитів та прибутку від торгівлі людьми. У 1963-1990 роках уряд ФРН викупив у НДР 31755 політичних в'язнів та 2000 дітей за 3,44 млрд західнонімецьких марок. Ця величезна, як на ті часи, сума зміцнила занепадаючу економіку НДР. Практикувалися додаткові торгові пільги та кредити, наприклад, у червні 1984 року уряд ФРН надав НДР преференційний кредит на суму 950 мільйонів західнонімецьких марок.
Ми вам газ, а ви нам марки
У грудні 1979 року Кремль надіслав західнонімецькому урядові неофіційний сигнал, що Радянський Союз хоче запропонувати ФРН проект будівництва газопроводу великої пропускної здатності від Сибіру до Західної Європи, який забезпечував би потреби Західної Німеччини у природному газі. Його безпосереднім споживачем мав стати концерн Ruhrgas AG, головним постачальником технологій і устаткування для будівництва газопроводу концерн Mannesmann AG, натомість фінансування цього проекту мало відбуватися через Deutsche Bank. Попередні розмови відбувались у центральному офісі Deutsche Bank у Дюссельдорфі, і вони були настільки таємними, що відмовилися від перекладача. Його функцію виконував один із банкірів, який володів російською.
Після вступних переговорів три банкіри Deutsche Bank вирушили ще у грудні 1979 року до Москви, щоб продовжити їх за дорученням уряду Гельмута Шмідта. У Москві їм був представлений попередній проект будівництва газопроводу з півострова Ямал до Європи. Німецькі учасники переговорів дуже добре розуміли політичне значення цього проекту. Німецька сторона мала запевнити фінансування будівництва кредитом на величезну суму, як на ті часи,— 10 мільярдів західнонімецьких марок — та надати технологічний проект для будівництва газопроводу.
Обидві сторони відносно швидко дійшли попередньої згоди, за якою стояли уряд ФРН та радянський режим на чолі з Леонідом Брежнєвим. Але політичні вирування значно затримали подальші переговори. У січні 1980 року США оголосили економічні санкції щодо СРСР та бойкот літньої Олімпіади у Москві. Це було наслідком радянської збройної інтервенції в Афганістані у грудні 1979 року. Тим часом продовжувалася робота над проектом газопроводу, та надалі вона тривала у таємному режимі. У Москві було засновано представництво Deutsche Bank, представник якого продовжував у таємному режимі працювати над цим проектом.
Неофіційно переговори пожвавилися після телефонної розмови Гельмута Шмідта з Леонідом Брежнєвим. 30 червня 1980 року Шмідт прилетів до Москви. Канцлер Німеччини не забивав собі голову такими проблемами, як радянська інтервенція в Афганістані. У Москві Шмідт підписав Договір про довготермінову німецько-радянську економічну співпрацю, незважаючи на критику з боку США. Через два тижні після підписання цього договору, у день відкриття Олімпійських ігор у Москві, у яких спортсмени ФРН не брали участі, в центральному офісі Deutsche Bank у Дюссельдорфі розпочались офіційні переговори щодо Ямальського газопроводу.
Рейган діє
Рональд Рейган гостро критикував німецько-радянські домовленості. Американський президент добре розумів, у якому складному становищі перебуває економіка Радянського Союзу і як сильно вона залежить від західної технологічної та фінансової допомоги. Рейган оцінив заплановане будівництво газопроводу як субвенцію і економічну підтримку для падаючої «імперії зла».
Натомість важко уявити, чим керувався Шмідт, форсуючи цей проект, який, імовірно, був останнім шансом для Радянського Союзу на стабілізацію і модернізацію, а в результаті і його виживання. У будь-якому разі канцлер ФРН отримав підтримку інших західноєвропейських урядів (Франції, Бельгії, Італії) та, зрозуміло, німецьких концернів, які тішилися самою думкою про проект і зиски століття. І тодішня німецька опозиція не думала інакше. Після падіння уряду Шмідта у жовтні 1982 року і приходу до влади ХДС на чолі з Гельмутом Колем переговори у справі Ямальського газопроводу принаймні не зупинялись. Улітку 1983 року представник Deutsche Bank підписав у Ленінграді Договір про фінансування проекту газопроводу «Ямал» на суму 10 мільярдів марок.
Рональд Рейган не відступав. Ще у 1980 році США оголосили ембарго на поставку устаткування для будівництва газопроводу, зокрема перекачувальних турбін. Західнонімецькі фірми виробляли такі турбіни на основі американських ліцензій, але Рейган оголосив ембарго також і на ці вироби. Американський президент заявив, що «совєти» можуть будувати газопровід, однак самі, без допомоги американських технологій. Попри те західні уряди на чолі з ФРН оголосили, що не будуть дотримуватись американського ембарго. Гельмут Шмідт підтвердив, що будівництво газопроводу триватиме.
Після довгих переговорів, натисків і розмов уряд США відступив, проте не повністю. Сам проект запізнювався на кілька місяців, а що важливіше — був скорочений майже наполовину (мала бути збудована лише одна нитка, а не дві, як спочатку планувалося). Крім цього, західноєвропейські країни зобов'язалися вести більш продуману і вибіркову кредитну політику щодо Радянського Союзу, а також з контролю і обмеження доступу СРСР до сучасних технологій. Незважаючи на об'єктивну реальність, західноєвропейські держави на чолі з ФРН продовжували субвенції для Радянського Союзу. Наприклад, у жовтні 1988 року уряд Гельмута Коля надав Москві кредит розміром три мільярди західнонімецьких марок. У цілому західноєвропейські країни надали радянському режиму під керівництвом Михайла Горбачова кредитів на 15 мільярдів доларів.
Уся ця фінансова допомога не втримала від розпаду радянську економіку. Остаточним ударом, крім ембарго і гонки озброєнь, виявилась енергетична політика Рейгана та катастрофа в Чорнобилі. У 1985 році адміністрації Рейгана вдалося переконати Саудівську Аравію, найбільшого виробника нафти, радикально збільшити видобуток. Наслідком стало різке падіння ціни на нафту. Для економіки США та інших західних держав це було дуже корисно. Для радянської економіки означало катастрофу. У листопаді 1985 року ціна барелю нафти становила 30 доларів, а через п'ять місяців — усього 12 доларів. Москва втратила протягом кількох місяців 10 млрд доларів.
Після цього удару радянська економіка вже ніколи не піднялася, до того ж 26 квітня 1986 року стався вибух на атомній електростанції у Чорнобилі. Матеріальні втрати оцінюються сотнями мільярдів доларів. До цього додалися ще й величезні кошти війни в Афганістані. А західноєвропейські позики і субвенції становили вже тільки краплю в морі від радянських потреб і були не взмозі зупинити економічний занепад і, як його наслідок,— політичний розпад радянської імперії.
Падіння комуністичних режимів у Східній та Центральній Європі і, на завершення, розпад Радянського Союзу, зупинили остаточне введення газопроводу в дію на роки. Перший газ з Ямалу прийшов у Німеччину у 2001 році, коли Радянський Союз уже належав історії.
А починалося з Леніна...
Субвенції і підтримка для Радянського Союзу з боку Німеччини в період правління Гельмута Шмідта не були чимось новим. Ця традиція сягає часів створення більшовицької Росії. Уряд кайзерівської Німеччини вислав зі Швейцарії навесні 1917 року Леніна транзитом через Німеччину до Росії, спорядивши його значними фінансовими ресурсами. Себастіан Гаффнер, німецький публіцист, який помер у 1999 році, назвав ці дії політичною атомною бомбою Першої світової війни. Без Леніна не було б більшовицького путчу, знищення Росії і будівництва на її руїнах більшовицької держави, яку Сталін перетворив на імперію.
І тут також Німеччина відігравала не останню роль. У 1926–1941 роках німецькі уряди, в тому числі Гітлера, надали Радянському Союзу понад два мільярди марок кредитів на розбудову і модернізацію радянської важкої і військової промисловості. Більшість машин та устаткування для будівництва і розбудови цих галузей економіки походили з Німеччини. Власне, завдяки цьому Червона армія виграла радянсько-німецьку війну, а у «визволених» країнах встановила комуністичні режими, повністю залежні від Москви. Так Сталіну вдалося частково реалізувати мрію Леніна про совєтизацію Європи.
Натомість відносно набагато скромніший проект Леоніда Брежнєва і його спадкоємців та Гельмута Шмідта, тобто німецько-радянський енергетичний союз насправді був реалізований лише недавно, вже після падіння СРСР, як німецько-російський енергетичний союз. Герхард Шредер, спочатку як канцлер Німеччини, а нині як член правління «Газпрому», та Володимир Путін, нині прем'єр Росії, реалізують цю стратегію багато років.
За матеріалами іноземної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- СТРАЙКИ У КАЗАХСТАНІ
назад »»»