«ДОН-КІХОТИ МИСТЕЦТВА ВИЗНАЧАЮТЬ ДУХОВНУ ТЕМПЕРАТУРУ В СУСПІЛЬСТВІ»
Валерій Козупиця народився в серпні 1960 року. Співак, композитор, дипломант багатьох фестивалів, конкурсів, заслужений діяч мистецтв України, художній керівник мистецького центру «Собор» у Сумах.
Авторові цих рядків частенько доводилося слухати чарівні пісні Валерія Олександровича, та якось по-особливому, ніжно й мелодійно звучав його голос на одному з традиційних свят, яке щорічно проводиться на Сумщині,— Всеукраїнському фестивалі «Боромля». Він є активним його пропагандистом. Коли заговорили з ним про «Боромлю», він тихенько заспівав:
Скажу собі і дітям передам:
Шануймо край, де мати народила.
Тут солов'ям так солодко в медах,
Тут вперше ми зустрілись, моя мила.
— Яке Ваше враження від фестивалю «Боромля»? Що відчуваєте, беручи в ньому участь?
— Мені особливо приємно, що на цьому святі митців і селян щороку лунає музика Петра Чайковського, який свого часу приїжджав у ці краї, любив їх, черпав тут наснагу. Може, саме це й не дозволило фестивалю збитися на заїжджену колію. Мабуть, на жодному з мистецьких форумів наші артисти не почуваються так щиро й невимушено, як тут. Зустрічна хвиля поваги й любові «виконавець — слухач» народжує ефект єднання високого мистецтва і благородної хліборобської праці.
— Дуже часто і з особливим натхненням Ви співаєте пісню «Сумська мелодія» на слова поета Миколи Гриценка, де є прекрасні вже згадувані слова: «Шануймо край, де мати народила». Це не випадково?
— Звичайно. Адже кожен має завжди пам'ятати і любити малу батьківщину, хоч би подумки звертатися до неї. Неабияким джерелом натхнення для мене є невеличке, але рідне й дороге мені село Писарівка, що в Сумському районі, і мої батьки. Хоч аж ніяк не менше мені подобаються й Суми, про які я теж створив кілька пісень разом з поетами — друзями Олександром Вертілем і Миколою Гриценком.
Вагому роль у моїх творчих сходинках відіграла мама, Марія Яківна, яка очолювала клуб Писарівки. Отож, починаючи з третього класу, я виїздив з концертами в складі агіткультбригади і своїм дзвіночком-голоском підтягував дорослим. Добре пам'ятаю, як на мій день народження, коли виповнилося п'ять рочків, дідусь подарував мені гармошку. То був перший інструмент, який я освоїв самотужки. А вже пізніше мені підкорився баян, інші музичні інструменти.
— Як розпочиналася Ваша творча кар'єра?
— Свою найпершу пісню я написав у співдружності з хмельницьким поетом Мирославом Ваньо. Називалася вона «Музиканти на весіллі». Пісню досить схвально сприйняли слухачі. Це — перший мистецький крок і перший успіх, який окрилив мене. Співалася вона легко, піднесено. Може, й через те, що все виспіване мною — пережите, до болю знайоме. А як тоді хотілося почути оцінку твору з вуст когось зі знаних виконавців!
Зустрівся із земляком — народним артистом України Віталієм Білоножком. Йому моя мелодія сподобалася, «Музикантів» він включив до свого репертуару. Я йому щиро вдячний за те, що пізніше він познайомив мене із зірками української естради — Віктором Шпортьком, Лілією Сандулесою, Іво Бобулем, Аллою Кудлай, Олександром Василенком, іншими відомими співаками.
Зараз (і це мені дуже приємно) мої пісні виконують, крім згаданих, Іван Попович, Павло Мрежук, Ольга Добрянська, Василь Волощук, Жанна Боднарук... Співають їх хор Національного радіо і телебачення, Ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України, інші відомі колективи.
У своїй творчості я орієнтуюся на неперехідну пісенну класику, освячену іменами Олександра Білаша, Михайла Ткача, Анатолія Кос-Анатольського, Володимира Івасюка, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Миколи Сингаївського. Звичайно, пишаюся тим, що мій скромний композиторський і співочий талант належним чином оцінили оперний співак, народний артист України Анатолій Мокренко, заслужений діяч мистецтв України, поет-пісняр Віктор Герасимов, а головне — слухачі й глядачі. І то чи не найбільше визнання.
— З-поміж інших Ви чомусь не назвали Тараса Петриненка? А він же, наскільки мені відомо, відіграв певну роль у Вашій мистецькій долі.
— Так-так. Зробити впевнені перші кроки, розвинути вокальні й музичні здібності допомогла служба в армії, бо проходив її в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу. Під час служби в цьому ансамблі я й познайомився з Тарасом Петриненком — нині народним артистом України. Разом співали, виступали з концертами, наша дружба триває й досі.
— Що надихає на написання нових творів?
— Я вже згадував рідне село, а також місто Суми, де живу нині. А ще — чарівні липи і такі ж красуні-дівчата. Є дуже серйозні пісні, створені мною. Останнім часом співпрацюємо з талановитим сумським поетом Олександром Вертілем. Написали кілька, на мій погляд, вдалих пісень. Не буду всі називати, скажу лише, що пісня «Це наша свята Перемога» на слова О. Вертіля, що записана спільно з Ансамблем пісні і танцю Збройних Сил України, завоювала популярність у нашому краї.
Надихати на творчість може і саме життя: безсонні ночі, посмішки, переживання. Це важливо, і це треба розуміти. Коли слухаєш великих майстрів, класиків, мимоволі думаєш: аби досягти успіху, треба пройти багато, щоб потім з усією відповідальністю взятися за справу і сказати те, що ти зібрав з роками по зернині.
Пісня стає витвором мистецтва, коли у ній присутня душа і думка автора, коли вона має силу схвилювати, торкнутися струн серця, примусити його битися частіше. Ну що б, здавалося, слова? Та ще — композиція з тонів і напівтонів? А отже проникає у найдальші глибини єства! І це — єдине мірило справжнього таланту. Звідки приходить оте незбагненне відчуття легкої, як помах ангельського крила, таїни, ім'я якій — натхнення?
Ти забуваєш про все, що тебе оточує, спілкуючись із Всесвітом, намагаєшся вловити невловиме, те, що не піддається словам, опису. І справді, передбачити процес творення неможливо. Та й навіщо? Усе — в музиці. Усе, що відчуваєш, що прагнеш висловити, для чого не вистачає слів. Людина повинна прагнути створити щось значиме. Хіба не в цьому призначення істинного мистецтва? Я безмежно залюблений у пісню, у нашу зеленошату Сумщину, в Україну. Дуже хочу, щоб наші Суми, як і вся країна, дорогі моєму серцю міста і села, були оточені аурою духовності й творчості.
— Але ж для цього й умови належні потрібні.
— Має бути підтримка митців, особливо місцевою владою. Приміром, є у мене в резерві чимало готових творів, та записати їх не можу через брак коштів. Звертався до міської й обласної влади — результатів ніяких. Те ж саме і з побутовими умовами — живу в малесенькій кімнатці в одному з приватних будинків, у якій про творчість нічого й говорити... Та я не скаржуся. Просто хочу, аби про нас, периферійних митців, не забували. Адже, що не кажіть, а саме Дон-Кіхоти мистецтва завжди визначали і визначатимуть духовну температуру в суспільстві.
Петро НЕСТЕРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- РЕТРОСПЕКЦІЯ... НА «СТО ТИСЯЧ»
назад »»»