ВІКТОР БАРАНОВ:«Я ВДАВСЯ ДО ШОКОВОЇ ТЕРАПІЇ»
Сьогодні ми зустрічаємося з головою Київської організації Національної спілки письменників України, головним редактором літературного журналу «Київ», письменником, перекладачем Віктором Барановим.
Привід — вихід його нового роману «Заплава». Твір за стилем і змістом вельми жорсткий і безкомпромісний, такий, що відповідає нинішньому світоглядові автора.
До речі, цікаво оглядово дослідити творчу еволюцію Віктора Баранова. Починав він як поет, потім «пробило» на гумор і літературні пародії (збірка «Вічний двигун»), згодом вийшов сатиричний роман «Презент». Далі Баранов посуворішав: вийшли збірки повістей та оповідань «Переступаючи поріг» (1985), «Смуга біла, смуга чорна», романи «Притула», «Смерть по-білому», «Не вір, не бійся, не проси».
І от «Заплава»...
— Вікторе Федоровичу, перед тим як дізнатися про сюжетний та ідеологічний вузол вашого нового роману «Заплава», процитую його зачин під назвою «Замість епіграфа»:
«Усе в цьому світі, та й сам світ,— з любові. Принаймні так кажуть.
Міг би з неї почати і я. І закінчити нею.
Якби не було ненависті, яку називають антиподом любові.
Людство взагалі звихнулося на протиставленні: чорне і біле, ніч і день, гірке і солодке, світло і тінь, велике і мале... Манія возносити одне і опускати друге, зіштовхувати їх лобами.
Я не скидаю з п'єдесталу любов. Проте переживши любов, збагнув силу і велич ненависті. І впевнився, що вони — не антиподи, а сіамські близнята кожної людської долі й людства загалом...
Вони виросли з одного сім'я й одного ґрунту, готові однаковою мірою служити кожному для його ж блага. І все-таки з-поміж них двох я віддаю перевагу ненависті.
Не тому, що вона зазвичай сильніша від любові. Ні.
Я обираю ненависть, бо вона нездатна на зраду. І вже за це заслуговує на довічну до себе любов».
— Що спонукало так несподівано розпочати твір?
— Цим «Замість епіграфа» я хотів дати певний камертон читачеві, щоб він дивився на події саме з таким прицілом. Бачите, хоч скільки б ми повторювали, що краса врятує світ, вона його не врятувала. Чим більше я живу, тим більше переконуюсь, що і любов (у нашому традиційному світському розумінні) теж не рятує. Навіть християнська любов нині не рятує, бо неймовірно розмито сприйняття цього поняття суспільною свідомістю. Так само відбувається розмивання понять совісті, добропорядності, честі. Може, я кажу й повторюю банальні речі, але колись же ми мусимо не просто усе це збагнути, зафіксувати у своїй свідомості, а й нарешті зробити щось, аби й далі не сповзати у провалля морального виродження, яким уражено всі суспільні верстви, і найперше — владний Олімп. На моє переконання, нині не допоможуть ні вмовляння, ні «перевиховання» чергових керманичів — має сказати своє слово сила загальнолюдської ненависті. Тільки вона здатна порятувати Україну.
— Я так розумію, ідеться про ненависть конструктивну.
— Так, про потребу ненависті до несправедливості та узаконеного беззаконня, яка рано чи пізно обов'язково має набути вигляду реальної протидії. Це не та ненависть, яку ми спостерігаємо на телевізійних політичних шоу майже на кожному каналі. Я пригадую роман Генріха Бьолля «Більярд о пів на десяту», в якому закладена колізія трьох поколінь. Дід, який святкує 90-річний ювілей, на початку XX ст. переміг у конкурсі на кращий архітектурний проект монастиря, що його побудували. Син повернувся з фронтів Другої світової війни. Він сповнений ненависті, бо в боях полягли його друзі, не реалізувалися мрії юності, тож він підірвав динамітом цей монастир. А внукові доводиться реставрувати храм, і він звертається з претензією до батька: «З чим ви повернулися з війни? З ненавистю! У вас же динамітом цієї ненависті набиті кишені».
І коли я дивлюся телешоу, скажімо, Савіка Шустера, я згадую цей роман, бо таке враження, що політики туди приходять з кілограмами тротилу за пазухою. Ця політико-кланова лють до опонента мимоволі (за ефектом 25-го кадру) передається мільйонам наших громадян. Це — страшенно деструктивна для нашого нинішнього становища сила. Не секрет, що її у нас свідомо культивують. Я ж у романі маю на увазі зовсім іншу ненависть — всеочисну, катарсисну, яка має вибухнути і струсити наше суспільство на всіх рівнях, і найперше потрусити ешелони влади як зосередження найбільшого і найпроблемнішого місця «нариву», від якого лихоманить усю країну впродовж усіх років незалежності.
Недарма в «Заплаві» є проекції Майдану. Хоч я не писав історію Помаранчевої революції, історію повстання українського духу, але так чи інакше мій герой теж потрапив у такі обставини, коли сподівався, що Майдан — це моральна сатисфакція багатьох людей за роки приниження й ошуканства, шанс на кардинально нове життя. Потім сталося велике розчарування, і мій герой теж опинився ні з чим. У нього ніжна історія кохання з москвичкою Альоною. Як журналіст, він не може пройти повз гарячі теми — скажімо, рейдерського захоплення київських автостоянок для побудови надзвичайно прибуткових «висоток» або силового схиляння медичних працівників до встановлення «потрібних» владі діагнозів. Тобто його моральним орієнтиром у житті є доброта, відстоювання справедливості, розвінчання зла та його носіїв. Але драма в тому, що цей орієнтир у сучасних умовах виявляється безсилим.
Замало бути добрим, замало добиватися правди, справедливості, в цьому разі через свою журналістську професію, представники якої нині перебувають на передовій. Я вважаю, що Україна є Україною (вона справді не Росія і не Білорусь, де народ можна переламати через коліно) завдяки тому, що у нас іще не знищена вільна, совісна журналістика. Я низько вклоняюся людям цієї професії. Але, бачите, і цього буває замало. Що залишається? Пригадується з історії зарубіжної літератури памфлет Еміля Золя «Я звинувачую!», в якому письменник вигримівся гнівом і ненавистю. Це була вибухова сила катарсисної дії для суспільства, тому що він своє звинувачення протиставляв всьому тому, що заважало Франції бути справді вільною країною, якою можна пишатися. Отак і в мене з ненавистю складається.
— Назва роману «Заплава» видається вельми метафоричною й алегоричною (втім, наприкінці роману Ви навели словникове тлумачення цього слова). Який зміст вкладали в назву?
— Ідея роману у мене виникла саме з цього слова. Спочатку не було чіткого уявлення про те, яким буде твір, які герої його населятимуть. У прикінцевому розділі «Замість епілогу» я справді даю, так би мовити, ключик до розшифрування самої ідеї роману.
Перше значення подає одинадцятитомний словник української мови: «заплава — частина річкової долини, що затоплюється під час весняної повені». Це алегорія Майдану. Розлилася вода, вийшла з берегів, підняла все, що могла, з метою очищення. Всі ж ми бачимо: коли річка виходить з берегів, вона самоочищується, а також виносить на береги намул, який по-науковому називається «сапропель» — найродючіший гумус, який існує в природі. Потім у плавнях ростуть прекрасні височенні трави.
У словнику Грінченка є й друге значення цього слова — «плавающіе на реке въ половодье дрова, камышъ, щепки и пр.». До речі, коли малесенька річечка Кривушка навесні розливається так, що її уже не можна перейти убрід, то люди в моєму селі Кривуші Кременчуцького району на Полтавщині називають непотріб (тріски, гілляччя тощо), який несе вода, заплавою. Це друга алегорія. З'ясувалося, що вожді Помаранчевого Майдану, підняті на гребінь подій народом, виявилися зрештою трісками, сухим очеретом, сміттям. Бо такого катастрофічного наслідку, який стався після Майдану, Україна давно не мала. Дай Боже, щоб вона цей шок пережила. Власне кажучи, те, що сталося за кілька років після перемоги Майдану, це величезна поразка України. Зневіра, велике розчарування вбило в людях будь-яку надію на те, що прийде якийсь новий лідер — уболівальник за народ, ми йому повіримо, він поведе, підніме Україну. Такий лідер конче потрібен. У Конституції красиво записано, що єдиним носієм влади в Україні є народ, але все одно це положення персоніфікується в конкретних людях. На жаль, гідного лідера нема. Те, що зробив Віктор Ющенко, завдало найбільшої шкоди Україні, в її становленні як держави, в утвердженні української людності як народу.
— Нині чимало людей запитують себе: «Невже ми більше не вийдемо на барикади? Невже не буде другого Майдану?» А яку Ви відчуваєте перспективу?
— Я не політолог і не політик, не можу прогнозувати великі суспільні тектонічні зрушення. Мені здається, що другого Майдану, коли критична маса людського духу повстає і робить, власне, революцію, у нас уже не буде. Ми ж з вами свідомі того, що розлилося справді глибоке розчарування, опосіло людські душі,— і тут уже потрібна якась титанічна робота, щоб підняти людей ще раз на таке повстання. Але я глибоко переконаний у тому, що проекція Майдану нині перенесена на кожну конкретну душу. І всяк у собі творить цей Майдан. Не пропали даремне його уроки, кожен щось для себе виніс. Крім розчарування, виніс ще й усвідомлення того, що справді від кожного з нас щось залежить, що не все ми маємо передовіряти лідерам. Нині відбувається, повторюю, катарсисне очищення і осмислення, ствердження певної філософії на особистісному рівні. У кожному з нас визріває свій Майдан і множиться в суспільстві.
Я стежу за новинами в інтернеті, маю багато знайомих, родичів, друзів у різних областях України, і бачу, що приблизно однакові настрої зріють там, там і там. З одного боку, це настрої протестні, а з іншого — відбувається процес осмислення того, що сталося, діється і що має бути. І від оцієї сумарної кількості прозрінь-майданів додасться позитиву. Наступні вибори, я впевнений, покажуть абсолютно іншу картину, ніж була на попередніх виборах президента.
Пам'ятаєте, під час Майдану 2004 року в пресі звучали тези про те, що народ загалом виявився мудріший, ніж вожді. Якоюсь мірою це був аванс, але дедалі більше людей, наголошую, усвідомлюють: «Від мене щось залежить у цьому житті, цьому суспільстві, в тому, якою буде Україна». Це усвідомлення утверджується, зміцнюється в кожному з нас. І через це хай буде Майдан в іншому вигляді. А такого, як 2004 року, вже не буде.
— Зазирнімо на вашу творчу кухню. Звісно, що письменник хоче, щоб його твір був прочитаний, тобто щоб був цікавий, захоплюючий, дохідливий. Як Ви жанрово визначаєте свій роман? Які письменницькі «заманухи» використовуєте? Скажімо, у ньому є елементи трилера... Втім, не лізтиму поперед батька...
— У роману «Заплава» був підзаголовок «Суто український детектив». Але потім я збагнув, що це знівелює, звузить його суспільну проекцію. Все-таки мені хотілося, щоб до нього ставилися не як до детективу. Що таке детектив? Це жанр (не скажу, що легковажний), який змушує трудитися розум «вхолосту». От я читаю детектив, він мене захоплює, я намагаюся вгадати розвиток подій, захоплююся цією грою і сам поринаю в неї, а потім після фінальної розв'язки думаю: а в ім'я чого ти трудив свій інтелект? Аби цього не сталося, я хотів, щоб читач увійшов у мою гру, думав над справді серйозними важливими речами, щоб його зачепило, щоб працювали серце і розум, щоб це, зрештою, спонукало до активної суспільної дії.
Тут справді маємо елементи трилера. З іншого боку, є елементи фантазійності. Адже прив'язка до подій Майдану, завуальоване називання прізвищ претендентів на посаду президента вимагало такої конструкції, щоб це не був документальний твір, бо все тоді мало б вигляд дуже банальний і примітивний, і, власне кажучи, навіщо тоді було писати художній твір, достатньо з газет певного періоду попереписувати цілі публіцистичні пасажі, абзаци...
— І зробити колаж.
— Так. Моїм завданням було втягнути читача у відомі події, але так, щоб він не просто ще раз пережив колізії, пов'язані з Майданом і перед Майданом, а знайшов себе в тих подіях і — найголовніше — у часі подальшому.
Мій герой наприкінці твору усвідомлює крах сподівань на те, що нова влада дасть змогу відшкодувати заподіяне йому зло. Артем мусив утікати, рятуватися у Москві, бо на батьківщині його могли й убити. Недарма згадується Гія Гонгадзе, у романі він Гоча Хундадзе, але всі розуміють, про що йдеться,— мого героя так само могли «зачистити». Але з повстанням Майдану він повірив, що повернеться до Києва і здобуде моральну сатисфакцію, зло буде покаране. Розумієте, в чому річ: непокаране зло — це більше зло в десять разів, ніж воно є фактично. Зло мусить бути покаране. Та мій герой у фіналі опиняється в кафе «Парадіз» у Святошині і знову ж таки слухає російську попсу: «Офицеры, россияне, пусть свобода воссияет...» у виконанні Газманова. Артем замовляє раз, другий, третій по сто грамів коньяку, і на цьому уривається роман. Таке враження, що він зазнав повного фіаско. Але я знову спрямовую читачів до назви «Заплава», до того сапропелю, який виносить річка, коли виходить з берегів, адже на цьому ґрунті мусить щось вирости.
— Певна імперативність зумовлена тим, що оповідь іде від першої особи.
— Я зумисне обрав цей прийом — написання від першої особи. По-перше, він дає ефект постійної присутності в кожному конкретному моменті. По-друге, він відрізає авторові шлях до всіх літературних красивостей, зокрема до описів природи, якихось ліричних відступів, до всього того, що робить роман грубезною пухкою книжкою, коли можна за рахунок всіляких пасажів, роздумів, написати не 272, а 472 сторінки. По-третє, оскільки герой — журналіст, я використав напіврепортажний стиль подання подій. Я не даватиму характеристику написаному, а просто пошлюся на читачів, які кажуть, що роман швидко прочитується; один каже: «Я прочитав за дві ночі», другий: «Я за одну ніч проковтнув». Я зумисне робив привабливу цукерку, в якій усі інгредієнти натуральні, крім одного штучного прийому-заманки: викладено так, щоб читач не відривався.
Принагідно зауважу, що великий недолік значної частини української художньої літератури полягає у відсутності того, що росіяни називають словом «занимательность». Твори мають читатися приворожливо-приманливо, хоч би про який період нашої історії писано і в якому жанрі. Я намагався написати цікаву книжку. А вже в процесі читання у читача виникають свої асоціації, бо я розраховую на підготовлену людину, котра приблизно орієнтується в тих суспільно-політичних процесах, яких я торкаюся, знає реалії сучасного життя, тож їй легше домислювати і проектувати на себе. Головне, щоб читач змусив себе трудитися внутрішньо і щоб, на відміну від мого героя, вийшов з останньої сторінки роману з твердим переконанням: я знаю, як жити, я знаю, що робити з цією владою, країною і цими політиками, з усім, що нас нині оточує.
Ще додам. Я намагався оперувати відомими речами, але подати їх під таким кутом, щоб людина, повернувшись до пережитого, ще раз здригнулася,— це називається шоковою терапією. Якщо це вдалося, вважаю, що роман написаний недарма.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»