GAUDEAMUS! або СПОГАДИ СТУДЕНТА КПІ 60-х
Gaudeamus igitur juvenes dum sumus (лат.)
(Отже радіймо, поки ще ми молоді)
Gaudeamus! Як радісно відчувати це слово: у ньому — присмак молодості, коли кожний день наче у травні! Вважають, що латинські рядки гімну Gaudeamus склали волелюбні лицарі середньовіччя, для яких Сорбонна, Гейдельберг та інші центри європейської освіти стали й осередками свободи.
Gaudeamus — гімн молодості, а молодість, як перше кохання, не забути ніколи.
Про минуле зазвичай згадуєш із любов'ю. Золота осінь нашого життя, студентів 60-х років, дивним чином збіглася зі славетним ювілеєм кафедри акустики та акустоелектроніки, якій восени 2011-го минає 75 років. Із кафедрального сайта кожен може дізнатися про кількість лауреатів державних премій, докторів і кандидатів наук, яких підготували там.
Та розповідь моя про незабутні 60-ті, коли ми, студенти-першокурсники, вперше перетнули поріг цього храму науки — Радіокорпус (нині 12-й корпус), де містилася наша alma mater, звідки стартувало наше наукове та студентське життя.
Легенди старого Києва
Голоси минулого ще й досі тривожать нас, нагадують про незабутні часи, коли вулицями найпривабливішого у світі міста Києва блукали легендарні особистості. Біля консерваторії на вулиці Карла Маркса (нині — архітектора Городецького) частенько бачили Миколу Яковченка з гітарою, який вже прославився у кінострічці «За двома зайцями». Поруч із Яковченком його найліпші друзі — Володимир Дальський, народний артист СРСР, і песик Фанфан.
Зустрічали на Хрещатику й Віктора Некрасова, ще одну легенду старого Києва. Прямував він, звичайно, до Андріївського узвозу, до будинку Турбіних. Саме Некрасов віднайшов його для нас, киян. Жила там Ірина Кончаківська, онука інженера Василя Листавничого, домовласника, якого зображено у творах Михайла Булгакова «Біла гвардія» та «Дні Турбіних».
Київ 60-х років, порівняно з сучасним, був молодим: йому не було тоді й 1500 років. Поряд із нинішнім він виглядав трохи провінційно, але затишно.
У прохолодних аудиторіях головного і хімічного корпусів КПІ викладали випускники довоєнних літ. Не було й швидкісного трамвая: кордони нашого студентського містечка обмежувалися Брест-Литовським проспектом і Політехнічною вулицею, де за будівлями аудиторних корпусів проглядали скромні садиби приватного сектора.
Храм науки
Із хвилюванням входили ми до цього храму науки. Кафедра привітно зустріла нас, студентів-початківців електроакустичного факультету: їй виповнилося на той час лише 30 років.
Молодість кафедри впливала на всіх. Наші викладачі, донедавна студенти, розуміли нас із півслова та поділяли разом з нами гумор і радощі життя. Тільки з часом усвідомлюєш, яке то щастя було нам спілкуватися з ними!
У кафедральних коридорах — портрети корифеїв вітчизняної акустики — Л. Розенберга та С. Ржевкіна, О. Харкевича, В. Фурдуєва і М. Тюліна, І. Клюкіна і А. Римського-Корсакова — онука знаменитого композитора М. Римського-Корсакова, автора «Шахерезади», «Казки про царя Салтана» та інших шедеврів російської симфонічної та оперної музики.
Згодом ми узнали про них із лекційних курсів акустики і навіть ознайомилися з їхніми творами. А з живим класиком акустики — професором М. Карновським, завідувачем кафедри — мали щастя спілкуватися на лекціях і у кафедральних лабораторіях.
...Наче диригент розтирає він кисті рук на початку лекції, оглядає аудиторію, пильно вдивляючись в наші обличчя, випромінюючи тепло й шарм справжнього інтелігента. Лекції М. Карновського — це квінтесенція усього, що накопичила на той час акустика — світова й вітчизняна. В них підсумок його багаторічних наукових пошуків і філософських роздумів щодо еволюції гідроакустики від Леонардо да Вінчі до сьогодення.
Храм науки — це майже Галактика, де свої зірки та сузір'я... Одна із зірок кафедральної Галактики — Борис Безкоровайний. Його манери вишукані, краватка завжди без зморшок — справжній лорд. На його британський профіль дивляться з любов'ю наші дівчата. Поруч із ним чимало яскравих особистостей. Це — іронічний Борис Шоцький і мовчазний Вітольд Горбенко, задумливий Ігор Обозненко та сміхотливий Микола Миронов. Усі вони з покоління 60-х, вихованого за доби «хрущовської відлиги», на авторській пісні Булата Окуджави, поезіях Євгена Євтушенка та Белли Ахмадуліної. Вони — фізики — з кінострічки Михайла Ромма «Дев'ять днів одного року».
Не відстає від них і студент електроакустичного факультету. Ніби невтомний Фігаро поспішає він на лекції й у лабораторії, встигає зустрітися з дівчатами і хильнути горілки, здобути перемоги на конкурсах студентських наукових праць, зокрема дві золоті медалі від Міністерства вищої освіти СРСР за найкращу студентську працю — Леоніда Красного і Аркадія Продеуса (керівник — В. Геранін), диплом І-го ступеня від Міністерства вищої освіти УРСР Володимира Скринченка (керівник— І. Обозненко).
Незабутні часи плідної праці творчої думки...
...А шеф Всеволод Геранін уже мчить інститутськими коридорами зі своїм важким портфелем, переповненим паперами. На запитання колег: «Там докторська?» Геранін, обережно протираючи скельця окулярів, меланхолічно відповідає: «Шинково-рублена». Лукава відповідь: там справді дозрівала його докторська дисертація.
Золота осінь
Золота осінь 67-го... У кінотеатрі імені Олександра Довженка фестиваль французьких фільмів. На екрані — «Чоловік і жінка» Клода Лелюша та Grand Prix, Ів Монтан, красень Ніно Барліні й червоний мотоцикл. Кінотеатр поруч з інститутом. Ми встигаємо побачити Анук Еме і Жан Луї Трентіньяна у ролі гонщика Дюрока, помилуватися на той самий французький гламур.
На той час ми, студенти 60-х, слухали з магнітофона «Дніпро-10» хриплуватий голос Висоцького під гітару, «західні голоси» — крізь хрипіння радіозавад. Жити й виживати у радянській країні, не надто багатій на хліб і видовища, допомагала нам молодість та почуття гумору.
Крім науки, ми мали й інші захоплення. Дехто з нас грав у рок-ансамблі музику Beatles (Володимир Скринченко), дехто відчував потребу працювати у пресі (згодом Олександр Бєлєнький стане спортивним журналістом, а Володимир Янковой — редактором газети «Київський політехнік»). Наш друг Борис Ніщета (псевдонім — Борис Марков) обожнював живопис.
Здавалося, молодість нескінченна, та зненацька усе обірвалося. Золота осінь нашого життя увійшла у період драматичної епохи змін. Божевілля 90-х років справляло свою криваву тризну: багатство купки олігархів обернулося трагедією мільйонів на пострадянському просторі.
Не минуло це й наших товаришів, студентів КПІ 60-х. На жаль, багатьох із них ми втратили тоді. Вічна їм пам'ять та спокій!
Відтоді ми усвідомили: найважливіше у житті — це друзі, особливо, коли їх втрачаєш.
Вітаємо, alma mater!
Кафедра акустики та акустоелектроніки святкує свій ювілей. Сивина на наших скронях, сивина й у кафедри. 75 років — багато це чи замало в історії людства?
Ми, студенти 60-х, вітаємо нашу alma mater, вітаємо і студентів третього тисячоліття, «племя молодое, незнакомое» (за Пушкіним), тих, хто надалі підтримуватиме славетні традиції корифеїв вітчизняної науки.
Розкидала нас доля по світу. Багатьох колишніх студентів-акустиків можна зустріти в Німеччині, Франції, США, Канаді, навіть у Бразилії.
Ми збираємося разом, нам є кого згадати. 1991-го пішов із життя Марк Карновський, 14 років потому Ігор Обозненко. Далі відійшли в інші світи колеги з кафедри — Валерій Галаненко, Борис Шоцький, Леонід Тараданов.
Дивовижно швидко спливає час...
Бронзовий Яковченко прикипів до постаменту із вірним йому Фанфаном у сквері, що навпроти театру імені Івана Франка. Бронзовий профіль Віктора Некрасова суворо поглядає на туристів із фасаду будинку № 15 у Пасажі, де він жив понад чверть віку. Олег Борисов у сценічному образі шахрая Голохвастова комфортно умістився біля ніг Проні Прокопівни, довічної нареченої, поруч із Андріївською церквою, де відбулася їх любовна драма, а ми...
Ми все такі ж, як і 40 років тому, студенти КПІ 60-х. Нас залишилося мало, але ми не сумуємо. Молодість, як перше кохання, не забути ніколи. Gaudeamus!
Володимир СКРИНЧЕНКО, студент 60-х
також у паперовій версії читайте:
- ЖИВИЙ ТРУП, або ДИВОВИЖНА ПРИГОДА, ЩО ПОЧАЛАСЯ ПОБЛИЗУ КАВ'ЯРНІ «МУХОМОР»
назад »»»