ДЕНЬ ВИХОДУ НА ПЕНСІЮ
Про таких, як він, кажуть: виходець із села. Іван Дворжак, керівник великого колективу інженерів, винахідник, аматор-бард, спортсмен, чудовий сім'янин, людина, закохана в селянську працю на своїх 15-ти сотках саду-городу у великому промисловому місті Донбасу. Моє інтерв'ю має на меті розповісти про цю людину, мого однокласника — срібного медаліста, випускника Вербської середньої школи (Рівненщина) 1957 року, мого сусіда по красивій вулиці Застав'я у рідній Вербі.
— Чому, Іване Пилиповичу, у свої ще перспективні шістдесят ти пішов на пенсію?
— Причина одна: зруйновано вітчизняну економіку. І Старокраматорський машинобудівний завод, на якому я розпочав свою трудову діяльність в 1962-му, втрачав у 90-х висококваліфіковані кадри, шеститисячний трудовий колектив заводу всесоюзного значення опинився на межі катастрофи через різке зменшення замовлень з випуску продукції. Це — високоточні верстати, адже Старокраматорський завод, як і Новокраматорський, перебувають, так би мовити, в серці важкого вітчизняного машинобудування — місті Краматорську. Відповідь на твоє запитання додає мені смутку. Старокраматорський завод як державне підприємство, зрозумів, може опинитися в ізоляції, тож я, як заступник директора з питань економіки на той час, намагався віднайти віддушину.
— Я не буду розпитувати, як це тобі вдалося, але чи є результат?
— До секретів машинобудування мені відкрили шлях добрі знання у Вербській школі, потім у Львівському політехнічному, в Москві вчився як заводський конструктор, а на зорі незалежності довелося навчатися і переймати цінний досвід у країнах, де на належному рівні ринкова економіка. Саме ці знання стали у пригоді, аби рідне підприємство не зазнало краху. Тепер тут удвічі більше робочих місць, ніж за часів СРСР.
— Тебе, Іване, не гнітить, що живеш у великому промисловому центрі — навкруги заводи, а ти селянське коріння маєш. Згадую, як ми пасли корови, а в школі радились одне з одним щодо розв'язання складних математичних задач, та й у Львові було бажання разом здолати виші...
— Життя нинішнє не гнітить мене, Анатоліївно,— звик (усміхнувся). Ось дім збудував власними руками із сірої силікатної цегли місцевого виробництва. Сад із дружиною посадили, в якому понад сто дерев і плодоягідних кущів, а там із десяток соток городу аж до річки Казенний Торець, яка несе свої води через Краматорськ. Сільськогосподарську продукцію екологічно чисто вирощуємо. Вистачає на три сім'ї — для нас і моїх двох синів, які зі своїми родинами окремо живуть.
— Усе-таки важко в шістдесят іти на пенсію, скажи чесно?
— Як ти гадаєш? Ось фотографію тобі подарую, де я в роздумах у свої шістдесят...
...Ніби крутнулось кермо машини часу і побачила Івана Пилиповича таким, як знала його у юності — красивим, замисленим, сповненим творчої енергії й водночас — цей вражаючий погляд останнього дня на робочому місці як науковця (більш як півсотні винаходів у нього — впроваджено у виробництво чимало), керівника і просто талановитої людини (стільки пісень він написав як аматор!)... Ще увімкнено комп'ютер... Працює селекторний зв'язок. Робоча обстановка — калькулятор, стос паперу, але відкладено окуляри, зависло перо у роздумах над заявою про вихід на пенсію. Тяжким кроком був цей день — прощання з рідним підприємством...
Любов МИРОНЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ТРАГЕДІЯ ВОЇНА-ГЕРОЯ ЧИ ТРІУМФ ВОЖДЯ ІРОКЕЗІВ?
назад »»»