СПРОСТОВАНА ПОХОРОНКА
70 РОКІВ ГЕРОЇЧНОЇ ОБОРОНИ КИЄВА ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
1.
Після перших кровопролитних боїв під Києвом моєму батькові Данилу Бакуменку випало обороняти Тарасову гору в Каневі. Там він був поранений. У непритомному стані його відправили до медсанбату. На часткове лікування вистачило двох тижнів. Евакуюватися зі шпиталем на схід батько навідріз відмовився і повернувся до рідного полку. Невдовзі в складі групи захоплення розвідроти рядовий Бакуменко пішов у розвідку за Дніпро, на правобережні кручі.
Радянське командування розраховувало тією операцією спантеличити ворога. Треба було імітувати наступ наших військ, аби німці відтягнули частину своїх полків від Києва. Адже на той час після запеклих боїв гітлерівці прорвали лінію Київської оборони та наблизилися до околиць міста. У той критичний момент командувач Південно-Західного фронту генерал Кирпонос виїхав на передову лінію оборони, ознайомився з обстановкою і розробив план дій. В окреслені строки ворог не зміг оволодіти дніпровською твердинею. Військам Південно-Західного фронту щоразу вдавалося ламати гітлерівські плани блискавичної війни. Своїми мужніми діями генерал Кирпонос уселяв у серця наших воїнів віру та впевненість у власні сили.
...Розвідників із бойового завдання на лівому березі зустрічало командування дивізії та полку. Перед прибулими постала панорама протилежного берега: за Ліплявою блідо-рожевою смугою вимальовувався світанок, а в Бучаку під акомпанемент останнього літнього дощу йшов жорстокий бій.
Командир дивізії майже з човна підхопив і обняв рядового Бакуменка, який після загибелі командира взяв на себе командування ротою. Перед строєм розвідників командир дивізії приколов до петлиць Бакуменка по два офіцерські «кубарі».
Відразу після тієї події у штабі полку Данило Олександрович давав своє перше в житті інтерв'ю фронтовому кореспондентові «Комсомольской правды» Аркадію Гайдару та спецкореспондентові газети Південно-Західного фронту «Красная Армия» Вікторові Кондратенку.
Кореспонденти — середній на зріст круточолий моложавий чоловік у командирському обмундируванні, але без розпізнавальних знаків на петлицях, та високий чорнявий політрук — зустріли Бакуменка у штабі полку. Круточолий узяв по-дружньому «новоспеченого» політрука за лікоть і повів на берег заплави. Тут він присів на звалену вітром стару вербу і запропонував також своєму співрозмовникові присісти.
— Курите? Пригощайтесь! — запросив круточолий, діставши з кишені пачку «Казбека». А сам вийняв люльку і почав набивати її тютюном, розминаючи цигарки з тієї ж пачки.
— Виявляється, можемо й на фашистів наганяти переполох,— сказав він, і, ніби переконуючи обох співрозмовників, додав: — Хоч як нам зараз тяжко, але переможцями у війні будемо ми.
Із цього почалася їхня бесіда. Кореспондент, посмоктуючи люльку, ставив розвідникові запитання, іноді відповідав на них сам. Він мовби нічого не думав писати про вранішню розвідку боєм. Жодного слова не занотовував у блокнот. Усе записував чорнявий політрук. Повернувшись до полку, Бакуменко доповів комісарові про бесіду з газетярами.
— Що тобі сказав Гайдар? — запитав комісар полку.
— Аркадій Гайдар?
— Ти не знав, із ким спілкувався? Теж мені розвідник,— усміхнувся комісар,— Гайдара не впізнав, а ще студент-філолог!
2.
...Протягом двох місяців неодноразові спроби гітлерівців штурмом захопити Київ закінчувалися невдачами. Проте сили були нерівні. За наказом Сталіна 19 вересня 1941 року радянським військам довелося залишити Київ.
Під Конотопом поблизу села Попівка полк, із яким відступав Бакуменко, потрапив в оточення. Розвідроті довелося прикривати відхід штабу дивізії. Село з усіх боків було оточене танками, бронемашинами та мотопіхотою ворога. У Попівці зав'язався запеклий бій. Близько сотні фашистських танків пройшли через оборону радянських військ, форсували Сейм, захопили Батурин і з'явилися перед Попівкою тієї миті, коли полк, де тепер воював уже політрук Бакуменко, виходив на бойовий рубіж.
Окрім протитанкового дивізіону, в селі не було жодного артилерійського підрозділу. Фашистські танки, відкривши вогонь, наповзали всією армадою. Вулиці Попівки наскрізь прошивали снарядами. Оточені червоноармійці розсипалися по селу й, окопавшись, відкрили вогонь. Прицільно стріляли бійці протитанкового дивізіону. Їм навіть пощастило підпалити кілька танків. Однак фашистська навала сунула вперед. Німці змусили залишки оточеного полку відійти до залізниці. Як згадував Бакуменко, там вони затрималися через сутінки. У темряві ворожі танки просуватися не наважувалися. А Попівка палахкотіла полум'ям, гула боєм. Звичайно, вирватися з того пекла пощастило не всім. А танки продовжували наповзати на Попівку. Перевага була на боці німців. Нашим артилеристам удалося підбити ще одну машину. Решта танків відкрила шквальний вогонь по околиці села. Як розповідав Данило Олександрович, «цієї миті — вибух! Більше нічого не пам'ятаю...»
Його підібрав однополчанин сибіряк Герасим Потапов. Очуняв Бакуменко вночі у високій духмяній луговій траві за Попівкою. Страшенно боліла голова. У політрука не було фізичної сили, навіть не відчував болю, нічого не чув, лише бачив, як палало село. Свого голосу Бакуменко теж не чув, хоч, мабуть, він був гучний, бо Герасим затиснув йому долонею рота: мовчи, мовляв, хіба не бачиш, що коїться! Герасим звалив тяжко контуженого політрука на свої широкі плечі й поніс у напрямку залізниці. Усю ніч Потапов виносив Бакуменка з оточення. На світанку німці знову відкрили вогонь з мінометів і гармат й обрушилися танковою лавиною на оборону оточенців.
Ніхто з наших бійців на гуркіт бою не йшов. Вибирали стежку, хай і довшу, та безпечнішу, тим паче, що суцільної лінії фронту тоді ще не було. Кілька разів політрук поривався йти своїми ногами, але одразу падав. Його весь час нудило, а мозок, здавалося, ось-ось вибухне, як граната. Герасим лише співчутливо похитував головою: так, мовляв, нам із ворожого оточення не вибратись, але знову брав політрука на плечі. Третій світанок застав їх метрів за триста від села. Герасим заніс Данила у ярок, знайшов сховище — простору яму, з якої селяни вибирали глину. На газетному шматочку написав, щоб той не рухався і зачекав його, поки принесе води, і пішов. Довго не було Герасима, до самої ночі. Наодинці Данило відчував себе немічним. Голова гула, в очах туманилося. Раптом десь близько вибухнув снаряд. У рівчак почав заповзати дим. Думки то глухли в густому димі, то жевріли, як колосочки, що розліталися від пожежі. У голові паморочилося.
3.
...Від холодних крапель криничної води контужений політрук опритомнів. Герасим намагався напоїти його з баклаги і усміхався, щось розповідаючи. Але той нічого не чув. Тільки розумів, що вони чекають ночі. В ту ніч політрук почав повільно самотужки пересуватися. За кілька кілометрів від Попівки Потапов і Бакуменко натрапили на залишки побитих однополчан, перекинуті гармати, розчавлені кулемети. Під старими розлогими яблунями бійці навічно завмерли зі зброєю в руках.
У жовтні 1941 року батьки Бакуменка одержали похоронку про загибель сина під Конотопом. Але він вижив... У перші два роки війни Данилові Бакуменку довелося сім разів виходити з ворожого оточення і шість разів виводити з оточення бойові підрозділи. Про це не раз згадували його однополчани.
Молоді роки перетерли всі пута хвороб і навантажень. Йому довелося вступати в бої там, де вимагали обставини: в станицях Придоння, під Сталінградом, на Курській дузі, під Харковом, при звільненні Смоленська, Вітебська, Вільнюса, Каунаса, штурмі Кенігсберга. Під час виходу на державний кордон у 1944-му Бакуменку випало разом із Дмитром Сидоровим викликати вогонь артилерії на себе. Там його було ще раз поранено. У квітні 1945 року під час штурму Кенігсберга капітан Бакуменко з білим прапорцем парламентера ходив до фашистської фортеці Геринга.
Війна для Данила Олександровича не закінчилася 9 травня 1945 року. П'яту армію, у складі якої була його 184-та стрілецька дивізія, після взяття Кенігсберга було перекинуто на Далекий Схід. Другу світову війну Бакуменко завершив 3 вересня 1945 року у військовому шпиталі міста Уссурійська паралізованим після другої контузії. В такому тяжкому стані Данило Олександрович перебував майже три місяці. Пізніше, згадуючи ті часи, він говорив, що це було у його житті найтяжчим випробуванням. Проте воля, характер, жага до життя перемогли недугу. У 27 років Бакуменко став інвалідом війни другої групи, про що навіть його рідні випадково дізналися лише у 1993 році.
За мужність його було удостоєно п'ятьох бойових орденів і багатьох медалей.
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- «АЛЛО! АЛЛО!..»
- ЯК ХВИЛІ ОБ СКЕЛЮ...
- У 17 ХЛОПЧАЧИХ ЛІТ...
назад »»»