ПАЛЕСТИНА: ЗАВЕРШЕННЯ РОЗБРАТУ?
Порозуміння дійшли представники найважливіших палестинських угруповань (у тому числі лідери «Фатху» і «Хамасу») в Каїрі. Воно завершує активні зусилля єгипетської дипломатії, яка від 2007 року прагнула примирити конфліктуючі сторони.
У 2006 році в Палестині відбулися довгоочікувані вибори до парламенту, які несподівано для багатьох оглядачів виграв «Хамас». Політична штовханина, яка незабаром почалася, супроводжувала міжнародну ізоляцію демократично обраного кабінету, що штовхало «Хамас» на політичний маргінес і сприяло радикальним діячам угруповання. Ізраїльській владі це було на руку, оскільки, згідно з перевіреним правилом «розділяй і владарюй», могли всі невдачі мирного процесу безкарно валити на «Хамас», розбудовуючи при цьому поселення на Західному березі. Нелогічно? Але в ізраїльсько-палестинському конфлікті можна знайти мало логіки.
Внутрішній конфлікт наростав. У травні 2007 року наступила ескалація. Відбулися гострі сутички — загинуло понад сто осіб. Їх наслідком було повне захоплення «Хамасом» сектора Газа і вигнання з нього діячів і бойовиків «Фатху». З тих пір Палестинською Автономією, яку навіть не можна назвати державою, керували два політичні центри, причому більша частина світу визнавала тільки Махмуда Аббаса, тоді як «Хамасу» вистачало дружби з Тегераном і Дамаском.
Єгипет, який кілька років прагнув помирити обидві сторони, напевно, не був безпристрасним арбітром. Каїр симпатизував «Фатху», який разом із Хосні Мубараком виконував волю ізраїльських та американських партнерів. Тому, незважаючи на чимало зусиль, важко було налагодити комунікацію між двома найбільшими палестинськими партіями, хоч їхні лідери неодноразово зустрічались у єгипетській столиці, прагнучи просувати процес поєднання вперед. Ці зусилля напевно не пройшли марно, але і їх не вистачало для досягнення перелому. Він настав лише після нової політичної реальності — у новому Єгипті.
Арабська весна народів наочно показала палестинським лідерам силу народного повстання, спрямованого вже не проти зовнішнього ворога і керованого згори (як інтифада), а й здатного ефективно формулювати соціальні постулати в умовах нової політичної реальності. Вона навчила їх бути уважними до вимог вулиці. Якщо єгиптяни змогли повалити Мубарака, палестинці можуть вчинити те саме і з Аббасом.
Також це був добрий урок для палестинських ісламістів. Ні Бен Алі у Тунісі, ні Мубарак у Єгипті не зігнулися під тиском фундаменталістського насильства. Люди, які привели до їхнього падіння, вчинили це в ім'я свободи і демократії, а не політичного ісламу. 11 лютого стало зрозуміло, що ісламізм (радикальний чи поміркований) не становить єдиної альтернативи для корумпованої автократії. Арабські суспільства спонтанно створили концепцію «третього шляху» — не авторитарну, не ісламістську, а демократичну.
На хвилі близькосхідних подій активізувалася палестинська молодь — 15 березня відбувся марш, під час якого учасники вимагали національної єдності. Назавтра Аббас обіцяв вирушити до сектора Газа, щоб провести переговори з «Хамасом» про порозуміння, яке, як уже знаємо, урочисто підписано 4 травня в Каїрі. Зрештою не тільки на окупованій території, а й у самому Ізраїлі та західних країнах активізуються молоді палестинці (чи взагалі араби), що вимагають якісно нової політики. Їхні вимоги не концентруються тільки на ізраїльській державі, а спрямовані також проти арабських лідерів (старих еліт) — правлячих і опозиційних. Ніколи раніше конфлікт між поколіннями не був у арабському світі настільки яскраво виражений, як нині.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ГЛОБАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ
- АРАБСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ ТРИВАЮТЬ
назад »»»