СВІТЛО СКОРБОТИ НАШОЇ
За кількасот кілометрів від російського міста Архангельська (серед Білого моря) знаходяться Соловки — острів, перші згадки про який датуються VІІ ст.
Протягом десятиліть радянська влада використовувала острів як концтабір для «перевиховання ворогів народу». Серед тих, хто пройшов крізь жорна, було чимало українців. Скільки? На жаль, достеменної відповіді на це запитання ми ніколи не отримаємо, але історики говорять, що рахунок іде на десятки тисяч.
14 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
ЕКСПОНАТИ ЦЬОГО МУЗЕЮ ПОВЕРТАЮТЬ
ІЗ ЗАБУТТЯ НЕ ЛИШЕ ІМЕНА ТИСЯЧ ЗАМОРДОВАНИХ ЗЛОЧИННИМ
РЕЖИМОМ УКРАЇНЦІВ, А Й, ЗА ВЕЛИКИМ РАХУНКОМ, ПАМ'ЯТЬ НАРОДУ
1.
Українізація Соловків розпочалася на початку ХVІІ ст., коли імператриця Катерина запроторила сюди останнього гетьмана Запорозької Січі Петра Калнишевського. 1923 року постановою радянського уряду на острові було створено Соловецький табір особливого призначення. Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Євген Плужник, Антон Крушельницький, Степан Рудницький, Валерій Підмогильний — ось кілька українців, чий земний шлях скінчився на Соловках і чиї імена відомі багатьом. А скільки було безіменних мучеників, які вмирали в застінках табору голодною смертю, яких викошували хвороби і кулі катів НКВС. Утім, «пощастило» тут побувати і самим партійцям. Зокрема Михайлові Полозу, Миронові Косару-Заячківському, Василю Сірку, Петрові Демчику, котрих звинуватили в «українській національній контрреволюції».
«У запліснявілих мурах, де колись ченці кадили фіміам Всевишньому, тепер фабрикують романтичну брехню про любов-ненависть і царство Боже на землі»,— писав сучасник, описуючи тамтешнє життя в'язнів і їхніх катів. Українці, котрі опинилися за тисячі верст від рідної землі, перебували на особливому становищі, оскільки (порівняно з іншими такими ж нещасними) вважалися найменш благонадійними. Тому, зокрема, на особистих справах українців значилися три літери «УНК» — «українська національна контрреволюція».
Не тільки на Соловках мучилися і вмирали українці. Режим створив ГУТаб — Головне управління таборів, під орудою якого існувало 230 управлінь, кожне з яких налічувало 10–15 концтаборів. ГУТаб — така собі імперія в імперії, «громадянами» якої в різний час були мільйони людей. Особливо багато було з-поміж них українських «націоналістів». Бо в одному лише Річному концтаборі, поблизу Воркути, комісія, яка розслідувала причини і наслідки повстання, що спалахнуло там у 1953 році, дійшла висновку, що з 16812 «націоналістів», які там перебували, українці становили 10495.
Чи знаємо ми хоч приблизні масштаби лиха, що спіткало наших батьків і дідів? Чи гортаємо сторінки нашої не такої вже далекої трагічної історії? Чи прагнемо знати власну історію, написану не за підказкою «кремлівських мудреців», котрі будь-який натяк на репресії 30–40-х років вважають фальсифікацією історії, цинічно погрожуючи різними санкціями, а чесними й неупередженими істориками, а то й свідками тих подій?
2.
Ці непрості запитання роїлися в моїй голові, коли я нещодавно знайомився з експонатами Музею совєтської окупації, який знаходиться в одному з найзатишніших куточків столиці — неподалік Голосіївського парку.
Перед моїми очима виринали, наче з туману, обличчя закатованих співвітчизників, в очах яких читалися німі запитання на кшталт: за що?..
Зізнаюся: незважаючи на те, що за часи незалежності довелося прочитати багато спогадів людей, котрі пройшли крізь горнила сталінських таборів, спілкуватися з деякими з них особисто, у залах цього музею було моторошно.
Бо хіба можна спокійно дивитися на пробиті кулями людські черепи, віднайдені в одному з колишніх поховань на Заході України, де кати НКВС розстрілювали людей? До речі, серед них є й дитячі. А дитяче взуття, гребінці, іграшки, знайдені разом із розстріляними? Завітавши до музею, побачити документи «ворогів народу», які свідчать, що з-поміж них були зовсім молоді люди; гільзи від патронів, що обривали людські життя. Загалом тут зібрано експонати, котрі є німими свідками трагедії українського народу.
Відомо, що компартфункціонери стверджували, що в місцях масових поховань, віднайдених наприкінці 80-х років, покояться жертви фашистів. Мовляв, це вони, кляті, нищили наших громадян. Так ось, ті ж патрони, які використовували військовики НКВС (оскільки були спеціально «підігнані» під їхню зброю), переконливо доводять, хто були справжні вбивці. А отвори в черепах — теж доказ, що нещасних добивали кати НКВС, оскільки поруч із черепами лежать штики, що були на озброєнні цього відомства.
Ідея створення такого музею належить уродженцю Івано-Франківщини Романові Круцику — юристу за фахом, народному депутатові України другого скликання.
— Розпочинаючи створювати музей, я не намагався нажити на цьому якийсь політичний капітал,— пояснює він.— У 2001 році, коли музей відчинив свої двері, я через різні причини відійшов від політичної діяльності. Мені хотілося, щоб люди, насамперед молодь, мали можливість побачити і почути правду про своє минуле, щоб історію українського народу вони знали не з вуст усіляких зайд, а читали її мовою історичних фактів.
Роман Круцик, створивши цей музей, зробив для відродження історичної правди більше, ніж десятки, якщо не сотні політиків, які «щиро» вболівають за долю народу, виступаючи з трибун. Роман Миколайович як керівник музею розвінчує тих, хто і тепер намагається повернути хід історії.
— Для мене все почалося 20 років тому, коли під час розкопок у передмісті Івано-Франківська було виявлено останки людей,— розповідає пан Роман.— В обкомі партії відразу оголосили їх «залишками радянських людей, розстріляних німецькими фашистами». Проте знайдені при подальших розкопках документи, особисті речі розстріляних довели: тут знайшли свій останній спочинок сотні людей, яких знищили енкаведисти.
Витоки Музею совєтської окупації сягають листопада 2001 року, коли у приміщенні Київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса відкрилася експозиція «Забуттю не підлягає — хроніка комуністичної інквізиції», що відображала події, пов'язані з тоталітарним періодом в історії України. Проте у міру поповнення виставки новими експонатами вона трансформувалася на музей. Його експозиції відтворюють історичну хронологію доль мільйонів українців і людей інших національностей, які жили на теренах України і стали жертвами репресій.
Незважаючи на відсутність будь-якої реклами музею, на те, що знаходиться він не у найбільш людному місці Києва, сюди приходять люди, особливо молодь. За словами Романа Миколайовича, це — свідчення духовного відродження нації.
— Щороку музей відвідує 10–12 тисяч осіб,— продовжує він.— Серед них найбільше киян, але часто приймаємо гостей столиці, які приїздять з інших регіонів.
«Ви робите надзвичайно важливу справу, низький вам уклін за це».
«Побувавши в музеї, шокована правдою про не таке вже й далеке минуле».
«Дай Боже, щоб подібні страхіття ніколи не повторилися».
«Потрібно якомога швидше очищатися від нашого минулого і пам'ятати про тих, хто невинно убієнний злочинним комуністичним режимом».
Такі враження залишають відвідувачі. Однак зустрічаються у книзі відгуків й інші записи.
«Ви — фашисти і виродки українського народу».
«Фальсифікація історії не пройде». Так відгукуються про побачене деякі відвідувачі.
— Подібна оцінка нашої діяльності засмучує і водночас радує,— говорить Роман Круцик.— Сумно, що досі серед нас є люди, які шкодують за минулими часами. Від усвідомлення цього душу огортає не лише смуток, а й тривога. А радує тому, що подібні відгуки свідчать: ми на правильному шляху. Я знаю, що деяким політичним силам наш музей як кістка в горлі. Інакше нам не били б кілька разів вікна, не погрожували «розібратись із запроданцями». Проте ми тримаємося, незважаючи на те, що практично не відчуваємо допомоги з боку уряду та столичної влади.
Можливо, тому, що музей не має ані копійки прибутку: вхід сюди безплатний. Це принципова позиція його директора, який вважає аморальним брати з відвідувачів бодай гривню, зважаючи на тематичну спрямованість закладу. У це важко повірити, але музей, що складається з кількох залів і експозицій, пан Круцик утримує власним коштом! Коли йому вдається віднайти спонсорську підтримку, то все витрачає на видання книг, розширення експозицій тощо. Раніше міська влада оплачувала комунальні витрати музею — опалення, освітлення. Та з приходом «молодої команди» нинішнього мера цієї пільги музей позбавили, і він має заборгованість. Словом, ситуація, в якій перебуває єдиний в Україні музей, експонати якого відображають трагічну минувшину нашого народу, є, м'яко кажучи, парадоксальна.
Невже в державній скарбниці не знайдеться бодай кількох десятків тисяч гривень, щоб надати йому підтримку? Адже завдяки таким подвижникам, як Роман Круцик відроджується нація, повертаються із забуття імена тисяч замордованих українців.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- З КРИЛАТОГО ПЛЕМЕНІ
назад »»»