СУМЛІННИЙ УЧЕНЬ, МУДРИЙ УЧИТЕЛЬ
«Він був провідником духовності в театрі, нашим творчим і моральним камертоном»,— саме так, не домовляючись, визначають роль одного з фундаторів Львівського національного академічного театру імені Марії Заньковецької — актора й режисера Бориса Романицького багато відомих заньківчан. Приклад його героїчного служіння сценічному мистецтву ще належить осмислити й оцінити: з 97-ми років земного шляху митця 75 він віддав театрові. 120-м роковинам від дня народження Бориса Романицького присвячена виставка «Учень. Учитель. Учні», що експонується в Київському меморіальному музеї імені Марії Заньковецької.
Представлені в експозиції світлини, театральні афіші й програмки, листи, театральний реквізит відображають різні етапи мистецької діяльності Бориса Васильовича. Промовистою є назва виставки, в її словах закодована діалектика буття цієї непересічної особистості. Спочатку він був сумлінним учнем, а згодом став мудрим навчителем цілих поколінь заньківчан.
Були всі підстави думати, що народжений у священицькій родині в селі Чорнобай на Черкащині Борис Романицький успадкує батькову професію. Хлопець закінчив духовне училище в Лубнах, Полтавську духовну семінарію. Але всепереможним виявився потяг до театру, огорненого пеленою таїни. Піддавшись чарам сцени, Романицький розпочинає навчання в Музично-драматичній школі імені М. Лисенка. На одній із фотографій експозиції бачимо його разом з іншими учнями цього закладу, які оточили Марію Заньковецьку і викладача школи Марію Старицьку (дочку знаного письменника).
«Це був один з-поміж перших випусків Музично-драматичної школи імені М. Лисенка, що дав когорту акторів, які пізніше стали провідними у театрах під керівництвом і Леся Курбаса, і Гната Юри,— розповідає завідувачка столичного Меморіального музею М. Заньковецької Наталія Бабанська.— Світлину було відзнято того дня, коли Марія Михайлівна запросила Марію Костянтинівну прийти до класу подивитися студентські роботи (частими гостями у школі були також Микола Садовський, Панас Саксаганський, який читав тут деякі лекції). Заньковецька завітала сюди, переглянула етюди майбутніх акторів, поспілкувалася з ними. Думаю, що сприйняття Заньковецької як унікальної особистості з'явилося у Романицького ще тоді».
Чи гадав юнак, що незабаром його ім'я з'явиться на афішах трупи під орудою Івана Мар'яненка, і він гратиме Дмитра, закоханого в Катрю — героїню Заньковецької у виставі за п'єсою Михайла Старицького «Не так склалося, як жадалося» (друга її назва — «Не судилось»). На одному з перших спектаклів магія легендарної лицедійки так подіяла на актора-початківця, що він злякався втіленої Заньковецькою непритомності, подумавши, що виконавиця справді нежива. До тями його привела вже не сценічна репліка Марії Костянтинівни: «Не стій, голубе, піднімай!»
Їхні стосунки можна вважати високим взірцем людської та акторської приязні, взаємної підтримки. У листах Романицький часто називає Заньковецьку мамочкою, матусею, в цих словах — той високий пієтет, із яким він ставився до неї. А 1917 року вони створюють нову трупу, до якої увійшло багато акторів, котрі працювали в колективі Мар'яненка. Новостворений театр іменували Українським національним, а з літа 1918-го він дістав назву Державного народного. Його художнім керівником став Панас Саксаганський. Корифей української сцени очолює театр із надією здійснити давно омріяні ним постановки творів західноєвропейської класики, яким раніше не міг дати сценічного життя через імперські заборони ставити світову класику українською мовою.
На сцені Державного народного театру були втілені і «Розбійники» Ф. Шиллера, і «Уріель Акоста» К. Гуцкова — головні ролі в цих виставах зіграв Борис Романицький. У експозиції бачимо світлини, які увічнили актора в образах Карла Моора з «Розбійників» та Уріеля Акости (до речі, матір цього персонажа грала Заньковецька, отже, вони знову зустрілися на кону).
1922 рік став етапним для колективу. За ініціативою Бориса Романицького, на початку сезону театрові присвоїли ім'я Марії Заньковецької, а в грудні тут урочисто відзначили 40-річчя творчої діяльності Актриси. І все ж, незважаючи на авторитет ні великої актриси, ні яскравої, талановитої трупи, Державний народний театр виселяють із приміщення Троїцького народного дому, попереду — вісім років мандрівного життя.
Того ж року, очоливши Театр імені М. Заньковецької, Борис Романицький не побоявся величезної відповідальності. «Я досі не можу зрозуміти, як йому вдалося провести театр крізь такі важкі роки репресій, розрухи, війни,— каже народний артист України Федір Стригун, нинішній художній керівник славетного колективу,— це могла зробити тільки людина, наділена особливою дипломатією й мудрістю».
А Борис Романицький до того ж примудрявся не лише керувати, а й займатися режисурою і розвиватися як актор.
Матеріали виставки розповідають, зокрема, про передвоєнні постановки Романицького, здійснені у період роботи театру в Запоріжжі. Серед них — «Загибель ескадри» та «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Любов Ярова» К. Треньова. Ці постановки режисер створював у новому для українського театру динамічному темпоритмі.
З давніх, та добре збережених програмок і світлин дізнаємося про ті твори, які пройшли крізь усе життя митця. Їх у різні роки він ставив або грав головні ролі. Це вистави «Отелло», «Весілля Кречинського», «Уріель Акоста», «Украдене щастя».
В експозиції цікаво висвітлено й повоєнну добу. Восени 1944 року розпочався львівський період у житті Театру імені М. Заньковецької — до колективу вливаються місцеві актори, незабаром заньківчанський дім здобуває великий авторитет у місті Лева. Романицький-актор у цей час змінює амплуа, переходячи від героїко-романтичних до характерних ролей.
А 1948 року через хворобу Борис Васильович передає художнє керівництво режисеру Борисові Тягну, учневі Леся Курбаса, який сповідував інші естетичні принципи. Театр опановує нові стилі режисури, акторської гри, набуває інтелектуальності, психологізму, тихшає і голос на сцені.
У подальші роки Борис Васильович залишався актором театру і наставником молодих акторів. У знаковій для заньківчан виставі «Марія Заньковецька» він не тільки зіграв роль Адасовського (батька Заньковецької), а й виступив консультантом із творчості великої лицедійки. Виконавиця головної ролі, народна артистка України Лариса Кадирова згадує, що завдяки його допомозі у створенні образу вона побачила зримо свою героїню.
«Перед відкриттям виставки телевізійники запитали в мене, чи не сумую я за Борисом Васильовичем,— говорить Федір Стригун.— А я їм відповів, що цей колосальний організатор і божий чоловік прожив таке красиве життя, що не треба жаліти його й тужити за ним. Йому варто позаздрити».
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ЗНАЙДЕНО ЛИСТ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
- ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ СЕРГІЯ ПРОКОФ'ЄВА
- БАГАТОЛИКИЙ ПЕНЗЕЛЬ МИКОЛИ ГЕ
назад »»»