У КОЖНІЙ ДОЛІ ПРИХОВАНО ДЕТЕКТИВ
Гостями «Вітальні» є вельми відомі письменники України — Василь Шкляр і Андрій Курков. Обох вважають майстрами детективного жанру, отож про це і поговоримо. Утім, матимемо на увазі, що твори Шкляра і Куркова сповнені також пригодництвом, певною філософією, історією... Та співбесідники вирішили зосередитися радше на обговоренні «кухні» гострих сюжетів, аніж на огидливому політичному сьогоденні.
— Отже, панове письменники, як ви ставитеся до детективу? Як визначаєте суть цього жанру?
Шкляр: Детектив має класичні форму і визначення. Це твір, присвячений розкриттю заплутаної таємниці. Детектив — висока література у виконанні майстрів. Якщо ми почитаємо Едгара По або Конан Дойля, то переконаємося, що це справді блискуча белетристика. Я не ділив би її, як дехто, на нижчу чи вищу полицю. Скажімо, Фрідріх Дюрренматт — один із моїх улюблених письменників.
Курков: Класика жанру вимагає, щоб злочин був, щоб хтось його розслідував, і щоб слідчий чесно знайшов убивцю.
Шкляр: Є дванадцять канонічних вимог до жанру. Мені достатньо трьох, тих, що ви назвали. Тим паче, що я не вважаю себе творцем кримінальних лабіринтів.
— Чому, власне, вас обох пошили в детективники? Радше ними є Андрій Кокотюха і Леонід Кононович.
Шкляр: Мене ще називають трилерописцем. Хоча в моїх творах чимало історичних, соціальних і побутових аспектів. Так само і в текстах Андрія це бачимо.
— Класикою детективного жанру вважають роман Дюма «Граф Монте-Крісто». Насправді в ньому багато сюжетних ліній, зокрема психологічна, любовна, авантюрна, лінія помсти. Яка з них для вас найцікавіша?
Курков: Думаю, лінія помсти і авантюрна. У «Графі Монте-Крісто» злочин одразу розкрито, що певною мірою збиває градус зацікавленості. Як на мене, злочин має залишатися нерозкритим ледве не до останнього рядка.
Шкляр: А я не пам'ятаю «Графа Монте-Крісто». Читав ще пацаном, потім, певно, не було вагомих підстав перечитати, «ящик» майже не дивлюсь.
— Чи сняться вам кримінальні сни? Ким себе бачите уві сні: жертвою, слідчим, убивцею?
Курков: Кримінальних снів бачу дуже мало, мабуть, тому що в реальності, в інформаційному просторі так багато криміналу, що мозок ним перенасичений. Виникає психологічний імунітет. Сняться подорожі, жінки, природа. Інша ситуація була на початку дев'яностих. Береш до рук газету, і якщо на першій сторінці раптом не пишуть, що когось убили, то автоматично шукаєш, де про це написано. Врешті бачиш: ага, п'ять-шість людей вбили — якогось «авторитета», депутата, скоробагатька... Думаєш: все нормально, життя триває. І вже потім шукаєш новини культури, спорту.
Шкляр: Напевне, злочини і вбивства іноді сняться кожній людині.
— А вам що саме привиджується?
Шкляр: Переважно те, що мене вбивають. Тут зауважу момент, близький кожному. В процесі стає до жаху прикро, та врешті здогадуєшся — це сон. Думаєш: слава Богу, все нормально, якось переживу це уявне вбивство. Намагаєшся далі спати, але врешті прокидаєшся.
Навідує, бува, і суто детективний сон. У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла книжка-збірка сновидінь українських письменників. Дехто в ній вигадує сни, це одразу видно. Людина вирішила випендритися, написати міні-новелку. Я описав свій, справді реальний сон, він повторюється двічі на рік. Сниться, що я давно написав дуже цікавий твір, який для мене за рівнем недосяжний тепер, навіть бачу цей рукопис, написаний від руки неймовірно самобутнім стилем (власне, це найбільша мрія письменника—створити особливий стиль). Рукопис я заніс у видавництво, яке в хаосі перехідного періоду — від радянських часів до незалежності — щезло. Починаю його розшукувати (зорово воно схоже на видавництво «Молодь»), але на фасаді — вивіски різних інших фірм. Я застаю чоловіка, який був справді директором видавництва, тепер він кимось іншим працює, запитую: «Ви пам'ятаєте, я рукопис приносив?» Відповідає: «Не пам'ятаю». І посміхається загадково, а я бачу: він точно знає. Цей детективний сон став для мене майже реальністю, я прокидаюся і ще кілька хвилин думаю: чи був у мене такий рукопис? Напевно, був. Де я його подів? Потім ці думки розвіюються, однак мрія не зникає: якщо мені вдасться знайти цей рукопис, я буду щасливий.
Курков: У мене схожа історія була, тільки «взаправдошня». У 1995 році з художницею Анною Коломієць ми зробили макет дитячої екологічної книжки за моєю казкою, її прийняло маленьке видавництво, розташоване в Будинку художника. Ми довго чекали, коли нас викличуть, врешті пішли самі: кімната опечатана, а директора видавництва вбили за неповернений кредит. Макет зник, можливо, він десь в архівах міліції.
Шкляр: Є свіжий приклад. У відоме київське видавництво автори приносили гроші, щоб видати свої книги. Тепер не можуть знайти директора. Для багатьох письменників це збанкрутіле видавництво стало уособленням болісного руйнування планів і мрій.
— Що для вас психологічно тяжче: відчути жертву чи відчути вбивцю-ката? Із слідчими більш-менш зрозуміло. А от жертва і кат — полярні, надзвичайно пекельні ролі, різні за енергетикою.
Курков: Якщо обирати між жертвою і катом, я б обрав роль свідка. А слідчих я майже не люблю. Після Девіда Суше в ролі Еркюля Пуаро в англійському серіалі всі інші слідчі мені стали малоцікаві. Їх у всіх моїх книжках, здається, лише двоє. До одного ставлення нормальне, а другого я просто забув. Мабуть, не впорався з образом, не увійшов за методикою Станіславського у його психіку. А про людину, яка є потенційною жертвою і змушена постійно уникати небезпеки, я написав кілька романів, у них, здається, мені вдалося правдиво відтворити її психологію.
— Вам, Андрію, легко бути кимось іншим?
— Половина моїх романів написана від першої особи, в цьому разі я практично перевтілювався в конкретного героя. Під час створення роману «Остання любов президента» я так вжився в роль випадкового українського глави держави, що потім рік-півтора не міг із неї вийти,— дуже подобалося нічого не робити. Коли ж пишу від третьої особи, завжди складніше ставати кимось, бо тоді ніби від'єднуєшся від головного героя, і мене в ньому менше. Усе залежить від історії, від якості персонажа і того, що він має робити в романі.
— А кого в душу пускали?
Курков: Образ президента пустив. У романі «Улюблена пісня космополіта», написаному від першої особи, дуже багато від мене — за психологічним станом і поглядом на світ, тому я легко оповідав, наче це було зі мною. У складніших романах, скажімо, таких, як «Бікфордів світ», «Сади пана Мічуріна», тритомнику «Географія одиночного пострілу», в яких розповідав від третьої особи, теж мене багато, певно, тому що час подій ближчий і цікавіший мені, ніж у романах про сучасність.
Шкляр: Щодо жертв і ката. Я думаю, що письменник стає і тим, і тим. Перевтілюється щільніше залежно від того, що цей кат робить, кого карає, тут уже моральні речі спрацьовують. Часто ці дві іпостасі перетинаються, як перетинаються між собою жертва і слідчий, навіть зливаються воєдино. У романі «Ключ» Андрій Крайній спершу розслідує вбивство, зрештою сам стає жертвою, гине його наречена.
Найголовніше у творі — таїна. Причому не штучно створена автором, коли він натякає читачеві, що щось знає і не домовляє, лишаючи для читача цю загадку. Як на мене, це великий недолік, який мандрує багатьма літературними творами. Я завжди наголошую: інтерес мого читача понад усе, тобто я його поважаю і ставлю в рівні умови поруч себе, він стає моїм співавтором. У романі «Ключ» таємниця лишилася, мене досі запитують: «А хто Андрію дав того ключа?». Я кажу: «Не знаю так само, як і ви».
— А читачі вам не підкидали версій, хто саме дав ключ, звідки він узявся?
Шкляр: Є різні версії. Підходили до мене хлопці і дівчата, казали таємничо: «А я знаю».
— Коли створюєте детективну лінію, чи є у вас рецепти «закручування інтриги», щоб читач до останньої сторінки не знав, чому так сталося-склалося і хто, зрештою, за всім цим стоїть?
Шкляр: Складне запитання щодо рецептури, тому що я ніколи не створюю схем. Хоч укладати зміст у схему — це теж творчий метод. Є автори, які не можуть почати писати твір, поки не придумають кінець. Для мене найважче знайти перше речення, перший абзац, інтонацію — один із головних компонентів стилю. Потім треба витримати цю інтонацію сторінок п'ятнадцять, і далі починається отой дивовижний процес, уже незалежний від автора. Логіка попередніх подій народжує подальші. Я це порівнюю з поїздкою вночі незнайомою дорогою на автомобілі: фари вихоплюють чотириста метрів, а що далі — ти не знаєш. Долаєш цю відстань — і тобі відкривається нове. Через це я працюю поза схемами, не знаю, куди виведе шлях і чим все закінчиться.
— Певно, детективники, які працюють на конвеєрі, пишуть за схемами?
Шкляр: Чистий детектив інакше не можна написати. Автор ретельно продумує, як заховати злочинця. Це розкіш психологічних мотивацій, зазирання в глибини характерів. Чистого детективу у нас, на жаль, немає, а без цього жанру література не почувається повнокровною.
Потужний детектив написати дуже важко, хоч і намагаються деякі критикани його розмістити на сімнадцятій полиці знизу. В радянські часи детектив, на щастя, не був заборонений, виходив величезними накладами. Ростислав Самбук був у Києві чи не найбагатшим письменником, у нього всі позичали гроші. Пригадую таку легенду чи бувальщину. Із Німеччини приїхала мюнхенська «Баварія» грати з київським «Динамо». Журналісти зустріли літак із футболістами. Вийшов і Франц Бекенбауер, із книжкою в руках. Усі цікавилися, що ж він читає. Виявилося — детектив Ростислава Самбука німецькою мовою.
Отже, детективи дозволяли писати, а авторів майже не було. Тому що, повторю, це дуже складний жанр. Твір пишуть за канонами, це — шахова партія. Теоретики детективу вважають, що найпривабливіше, коли вбивцею є людина, на яку найменше падає підозра, скажімо, священик. У моєму романі «Нікуб» убивця — священик Московського патріархату.
Курков: Я продумую частину сюжетних ліній. Коли писав, скажімо, великий роман у трьох томах, зробив не схему, а список персонажів (їх там близько сотні): як звати, хто з ким пов'язаний, хто в якій лінії діє. Були лінії майже паралельні, перетиналися не персонажі, а якісь сліди, відгомони, тобто якщо хтось умикав уночі ліхтарик в одній лінії, то світло раптом побачила людина з іншої. Писати повністю план я б не зміг, терпіння бракує. Мені більше подобається елемент керованої імпровізації. Коли пишу маленькі романи, дві третини імпровізую у визначеному напрямі, бо всю історію багато разів продумував. Коли третина залишається, пишу план того, що вже написав, і накреслюю пунктирний план того, що має ще відбутися. Проте жодного разу не було так, щоб усе точно збіглося. Кінець завжди трошки інший. Є логіка подій. Якщо персонажі справжні, з характерами, то вони тебе вже не слухатимуть, треба думати над тим, що і як вони мають робити, щоб не викликати подиву читача. Ти стаєш ретельнішим і, так би мовити, «обставляєш меблями» шлях героя до розв'язки.
— А буває так, коли якийсь герой вас переслідує і нашіптує: «Ти зі мною не так повівся, не так повернув моє життя»?
Курков: Я дуже обережно ставлюся до думок моїх героїв, поворотів їхніх доль, бо знаю, що помста неминуча. Є письменники, котрі від героїв, які щось погрозливе нашіптують, позбавляються. Я своїм змінюю напрямок нашіптування, вони нашіптують іншим героям (сміється).
Шкляр: Бува, з лихим наміром переслідують погані персонажі. У цілому ж у мене добрі взаємини з моїми героями. Логіка подій сама кличе. Іноді дійова особа просить іншу: «Приділи мені трошки більше уваги». Так було, наприклад, у романі «Чорний ворон», де в головного героя розгортається велика любов із Тіною, дивовижною жінкою. Коли Ворон вивозить її за кордон і повертається на територію Холодного Яру, з'являється козачка Дося, яка дуже в нього закохана. Вона стає його берегинею. Дося мене «попросила», щоб Ворон інтимніше до неї поставився. Я навіть консультувався зі знавцем того періоду: «Це не буде образою для шанувальників мого отамана?». Він сказав: «Ворон же людина. Один раз можна» (усміхається).
— І все ж дивує, чому в нас мало пишуть детективів, адже минуле і сучасне України багате на таємниці, пригоди, авантюри і карколомні історії?
Шкляр: Детективи, як і інші жанри, що ваблять читача, наприклад містика, еротика, не дістали належного розвитку в нашій літературі, тому що ми були завжди підневільною нацією. Тож письменники швидше ставали проповідниками, ніж художниками. Я навіть писав, що жив у такий час, коли 99% своїх сил поклав тільки на те, щоб лишитися українцем, один відсоток лишався на мистецтво. Тож раніше було закономірним, що наша література розвивалася однобоко. Я дивуюся нинішній ситуації: маємо вільний простір, однак цей жанр не розвивається, хоч є багато готових історій, коли, здавалося б, нічого не треба домислювати. Мені замовили написати сценарій про паризьку трагедію — убивство Симона Петлюри в 1926 році. Я взяв матеріали, зокрема судового процесу. Вони дивовижні, газета «Тризуб» подавала в Парижі щоденні звіти з подробицями, малюнками, портретами, навіть писала, хто в яку сукню був зодягнений. Постають колоритні адвокати, розгортаються карколомні колізії... Відомо як стежив убивця Самуїл Шварцбард за Петлюрою, хто замовляв убивство — чекіст Володін, як Шварцбард перед убивством записку дружині передав, що, мовляв, мститься за єврейські погроми, допущені Петлюрою. І то був фарс. Насправді Петлюру убили як провідника української нації, її символ, перетворили процес на суд над власне українцями. Є готова детективна історія, а досі ніхто не створив художнього тексту на цьому матеріалі.
— Не кажучи вже про кіно...
Шкляр: Є люди, які хочуть зробити фільм, бо надзвичайно цікавий матеріал. Щоправда, я не вважаю себе професійним сценаристом. Шкода часу, мене найбільше вабить проза.
— А чому б на ґрунті цього матеріалу не написати роман про Петлюру?
Шкляр: Коли вже є сформований задум, я насилу підпускаю інші, бо вони висмоктують енергію. Пишу роман про отамана Марусю Соколовську.
Та зараз акцентуватиму на іншому. Наша історія дарує багато драматичних документальних колізій і тем, на їхньому ґрунті можна створити дивовижні речі. Утім, чомусь у молодших письменників руки не доходять. Я дивуюсь: вони працюють на власному куцому досвіді і висмоктують щось із пальця, скажімо, пишуть про наркоманів, а самі не наркомани, пишуть про секс, а сексу в них, вочевидь, немає, бо інакше не писали б про це так багато.
Курков: Мені наснився майбутній роман, у якому переплітається сьогодення з недавнім минулим. Така собі фантасмагорія про дивовижних нас, адже доля окремої людини — це фактично і є детектив.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»