ПОЛІШИНЕЛЬ І ФАУСТ — БРАТИ-БЛИЗНЮКИ?
Ми звикли бачити героїв творів Федора Достоєвського сповненими сумнівів, стражденними, роздвоєними, такими, що скоюють невмотивовані вчинки. Тим часом один із найбільш самобутніх та непередбачуваних українських режисерів, художній керівник Львівського театру імені Л. Курбаса Володимир Кучинський вважає, що вони можуть бути й іншими. Він пропонує власну сценічну версію роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара», втілену у виставі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка «Серенада Полішинеля, або Забави для Фауста».
Режисер відтворює лінію взаємин Свидригайлова, Дуні, Пульхерії Олександрівни, Раскольникова і називає свій спектакль «грою за текстами роману «Злочин і кара».
І тут не можна заперечити Кучинському — він справді грається й імпровізує, адже кожна сценічна робота цього митця — аж ніяк не літературні читання на кону, а перетворення сюжету на дійство, розмова з глядачем театральною мовою.
У тому, що так буде й цього разу, переконує початок вистави — заслужена артистка України Лариса Руснак у масці з гриму розігрує інтермедію в стилі дель арте, виконує веселу й дещо фривольну пісню Полішинеля у супроводі Володимира Гданського. А за лічені хвилини по тому, заходячи до камерної зали, глядач бачить жінку, котра довго незворушно сидить і не може відірвати очей від газети.
Нарешті вона випускає друковану сторінку з однієї руки, і ми переконуємося, що це таки не манекен, а мати Раскольникова — Пульхерія Олександрівна, у ролі якої — Лариса Руснак. Вона одразу починає якось відсторонено «щебетати» про те, що ніколи не повірить, якщо почує про сина щось недобре. Щирою вірою цієї жінки в добро пройняті і її репліки у фіналі вистави: «Ти ж від'їжджаєш не навіки»,— лагідно говорить вона синові, який має відбувати покарання.
Фрагментарно з'являється на сцені й сестра Раскольникова Дуня (заслужена артистка України Тетяна Міхіна) — імпульсивна, знервована і водночас — саме втілення чистоти.
Значно більше місця в концепції вистави відведено образам Свидригайлова і Раскольникова. Власне, глядач опиняється в центрі їхнього великого діалогу. На перший погляд, ці герої надто різні. Раскольников у виконанні лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Андрія Водичева — стриманий, самозаглиблений, із загостреними рефлексіями зла довколишнього світу.
Свидригайлов (артист Олег Драч) — абсолютна протилежність: екстраверт із розкритою навстіж душею. Так, він має цілий комплекс не найкращих людських рис: буває і брехуном, і альфонсом, і спокусником жінок, головна зброя якого — лестощі. І що цікаво — не боїться говорити про свої вади і навіть хизується ними.
Ось у цьому режисер і побачив схожість Свидригайлова з багатьма сучасниками. Цей позначений негативною привабливістю персонаж у своїх розмовах і про «великі бабки» говорить, він і в курсі подій «шустрих» шоу та «95-х кварталів». До того ж Свидригайлов ділиться з публікою деякими спостереженнями, актуальними як у ХІХ, так і ХХІ ст. Наприклад, констатує: «Чому б не побути пошляком, коли це вбрання в нашому кліматі так зручно носиться?»
Хоч, на мою думку, з осучасненням цього героя режисер все ж перебрав міру. В усякому разі, його грайливі клацання пальцями, цокання язиком і пропозиції глядачам наслідувати його поведінку, а також поява з білою мишею на плечі надавали виставі попсового відтінку, зводячи її до коміксу або циркового шоу.
Тема Полішинеля (за визначенням, героя французького лялькового театру, веселуна і трохи циніка), з'явившись у вступі до вистави, знаходить подальший розвиток в образі Свидригайлова. А Раскольникова, здається, можна порівняти з Фаустом, ім'я якого теж є в назві. Родіон Романович, як і Фауст, не витримав внутрішньої спокуси. І хоч цинічні оповіді Свидригайлова Раскольников час від часу перериває словами обурення, придивившись до них пильніше, розумієш: це споріднені душі. Хоч у які б шати не вбиралося зло, природа його лишається незмінною — такою є суть режисерської концепції.
Значну роль у спектаклі відіграє музика. Оркестр театру під керівництвом Володимира Гданського грає не лише, як завжди, перед початком. Його інструментальне тріо виконує всередині дії «Серенаду Полішинеля» Ф. Крейслера — цей твір надає побаченому певної іронічності. Звучать у супроводі оркестру і добре відомі неаполітанські пісні. «Санта Лючію» співають Раскольников і Свидригайлов під час психологічної дуелі, певно, задля емоційної розрядки.
А пісня «O sole mio», яка звучить із вуст то однієї Пульхерії Олександрівни, то (наприкінці вистави) її одночасно співають Дуня, Раскольников і та ж Пульхерія Олександрівна, є символом надії. На кращі часи і щасливіше життя.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- НА ХАРКІВЩИНІ ВІДЗНАЧИЛИ 900-річчя ПЕРЕМОГИ МОНОМАХА НАД ПОЛОВЦЯМИ
- ВІДКРИТИ УКРАЇНУ... УКРАЇНЦЯМ
- ЛАУРЕАТИ «КИЇВСЬКОЇ ПЕКТОРАЛІ»
назад »»»