«ЗОРЯ НАДІЙ НЕ ЗГАСЛА СЕРЕД ТЬМИ...»
Володимир Забаштанський прожив мужнє життя, спалахнувши яскравою зіркою на життєвому небосхилі. В історії української культури, в пам'яті вдячних читачів постать поета Забаштанського залишається символом непереможного духу багатостраждальної України. Знайти в собі сили, щоб вистояти і перемогти. Знайти духовне світло у фізичній темряві й гідно триматися до останнього подиху — це героїзм. Життєвий подвиг Забаштанського гідний глибокої шани. Усім своїм неспокійним життям він служив Україні. І в радянські часи, і тепер, у часи державної незалежності, завжди служив народній Правді.
1.
Народився Володимир Забаштанський 5 жовтня 1940 року на Вінниччині. Батько, Омелян Олексійович, працював у кам'яному кар'єрі. Мати, Настя Данилівна, маючи велику родину (Володя був п'ятою, останньою, дитиною в сім'ї, а якщо врахувати семеро померлих від голоду, то дванадцятою), опікувалася домашнім господарством, пізніше працювала у радгоспі. Батько, не витримавши тяжкої праці в кар'єрі, помер, коли Володі було лише шість років. Змалку нарівні з дорослими хлопчині довелося заробляти на хліб. Після закінчення семирічки вчився на маляра, працював і маляром, і кочегаром, і бутоломом.
А невдовзі з Володею трапилася трагедія, яка перекреслила молоде життя у неповних вісімнадцять. Внаслідок нещасного випадку, вибуху під час роботи в кар'єрі, Володимира Забаштанського було тяжко покалічено — залишився без очей і рук. Кілька років лікувався. Саме у цей нелегкий для юнака час особливо гостро виявився його природний хист до пісні, віршування. Навіть щось божественне трапилося у цьому виявленні творчих здібностей Володимира. Юнак спромігся побачити навколишній світ і доторкнутися до нього свічечкою свого слова. Знайшлися тоді добрі люди, порадили йому вчитися, розвивати творчі здібності. Допомогли хлопцеві залишитися у Києві.
Він закінчив із золотою медаллю середню школу робітничої молоді, а згодом з відзнакою філологічний факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Чи не найбільший тягар ліг на плечі тендітної жінки, Ольги Василівни, котра не злякалася труднощів і стала тоді дружиною Володимира Забаштанського. Сорок один рік вона була відданим другом і незмінною помічницею поета.
Важко навіть уявити, як у такому фізичному стані Забаштанському вдалося витримати удар долі. Яка за цими словами немислимо каторжна праця, яке надзвичайне зусилля людської волі та напруження людського мозку. Скільки днів і ночей у вічній темряві йшов Володимир до світла знань! Єдине, що лишилося йому природою,— можливість сприйняття навколишнього світу за допомогою слуху та пам'яті, яка стала для нього дивовижно феноменальним знаряддям. Забаштанському ціною неймовірних зусиль доводилося сприймати, запам'ятовувати та аналізувати різну наукову інформацію, вивчати мови. Під час навчання в університеті побачила світ його перша поетична збірка «Наказ каменярів». Далі з невеликим інтервалом були книжки «Віра в людину» та «Моя вузькоколійка», яку 1974 року було відзначено Республіканською комсомольською премією імені Миколи Островського. Ця відзнака фактично відкрила 34-річному поетові шлях у велику літературу. На той час, після закінчення університету, Володимир Забаштанський уже користувався авторитетом як талановитий керівник літературної студії «Кобза» при молодіжному журналі «Дніпро». Цією студією він керував чверть століття. І в цьому була невтомна вдача Володимира відчувати свою потребу для суспільства. Він допомагав творчій молоді розвивати свої здібності. Його громадська і літературна діяльність стали для багатьох молодих літераторів і багатьох людей зразком нездоланної мужності. Феноменальна працездатність ще за життя зробила Забаштанського прикладом невигаданого героїзму. Поет спілкувався з народом майже щодня: творчі зустрічі, виступи на радіо, виїзні наради з творчою молоддю. З делегаціями письменників колишнього СРСР Володимир Омелянович об'їздив майже увесь СРСР, регулярно виступав по центральному радіо і в центральній пресі.
2.
За книжку «Запах далини» у 1986 році Забаштанський одержав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Ця велика літературна відзнака стала найбільшою нагородою незламному патріотові, визначному поетові за мужню поезію. Володимир Омелянович від книги до книги зростав і піднімався у слові над своєю фізичною недугою. Слово митця звучало правдиво і впевнено у часи перебудови, у часи будівництва незалежної держави і завжди воно було невід'ємним від слова «Україна».
Пам'ятаю, хтось із журналістів на початку нашої незалежності запитав про ідеологічні вподобання Забаштанського, мовляв, його життя має радянський аналог — Миколу Островського. На що Володимир Омелянович із притаманною йому прямотою відповів: «Хоч і не модно сьогодні згадувати такі постаті, як Микола Островський, але мода приходить і відходить. Все наше покоління виховувалося на прикладі батьків, що повернулися з війни, на образі Павки Корчагіна. Він залишився в серці на все життя. А коли зі мною сталася біда, він кликав мене до життя». Та не тільки Микола Островський прикладом свого життя допоміг Володимирові вистояти, перемогти у жорстокому двобої з долею. Був ще й Устим Кармалюк, легенди про якого з дитинства живили Володимирову душу:
Хапаюся за ланцюги Кармалюкові,
За крила янголів, за роги сатани,
Потерпли руки, вже скалічені
до крові, —
Тримаюся над прірвою самотини...
Сорок три роки Забаштанський не бачив білого світу, не міг доторкнутися рукою до того, що було йому миле і любе. Але він все одно жив і боровся й білий світ бачив краще за будь-кого, відчуваючи його дотиком свого зболеного серця.
Володимира Забаштанського як справжнього патріота й талановитого митця не могли не хвилювати нещастя рідної землі. Піднести національну свідомість на високий рівень, змусити українців критично оцінювати минувшину та наше сьогодення — ось мета, якої прагнув досягти він у своїй творчості. Тому Забаштанський виступав не лише як літописець народного подвигу українського народу, а й як філософ-дослідник українських коренів. Він завжди прагнув показати першопричини нашої звитяги і водночас причини нашої рабської психології. Послухайте, як актуально звучать нині його рядки:
Народне усе — від землі
до блакиті,
Від суддів до фабрик, од світла
до тьми.
По нетрях народних кагати набиті
Народними, звісно, кістьми.
Народне усе — від ракет
до соломи,
Від хору Верьовки до дзвону струни.
З киями на вулицях
спецкостоломи —
Так само народні сини.
Народне усе — у ганебі і славі
Із рабства поволі йдемо до мети,
Чого ж то так тяжко в народній державі
Народові правду знайти?
Було так і буде від роду до роду,
Все буде народним і все не його.
Допоки і влада народна в народу
Боїться народу свого.
Таким людям, як Володимир Омелянович ніколи не жилося легко, бо він знав ціну народної правди. Йому, як людині прямій, незрадливій, було важко жити не лише у світі фізичної темряви, а й неправди. Своїм життєвим подвигом поет завжди надихав співвітчизників не втрачати надію, жити по совісті, триматися гідно за будь-яких умов. Він мав чутливу душу до чужого горя і прагнув кожному допомагати. Можливість діалогу по українському радіо не тільки у літературних, культурологічних передачах, а й суспільно-політичних програмах була для нього доброю нагодою висловити свою громадянську позицію.
3.
Пам'ятаю, як Володимир Омелянович колись говорив, мовляв, ми зараз маємо найбільший скарб — волю. Творити за умов вільного життя — найбільше щастя для творчої людини. Проте багато з нас ще цього не зрозуміли. Так, багато скарбів втрачено, багато чого ми не маємо нині для нормального життя, але передовсім нам треба подолати запустіння у власних душах. Треба всім зрозуміти: якщо не буде економіки без духовності, то не буде й духовності без економіки. Треба водночас робити все — і хліб, і дороги, і метал, і вугілля, і книжки, і театри, і бібліотеки. Два крила в суспільстві — духовне і матеріальне, матеріальне і духовне. Треба робити в державі все одночасно, хоч як було б їй тяжко.
У віршах Володимира Забаштанського постає яскравий образ матері-України, а в останній період творчості поета набули особливого звучання мотиви страждання, осуд і гнів за сподіяне для рідного народу лихо. Образ матері-страдниці, правдивий образ сучасної України, що намагається розбудувати «господу», постає народним болем із глибин душі незрячого пророка, котрий прагне донести гірку правду про Україну. Проте Володимир Забаштанський, патріот і пророк, із надією дивиться у майбутнє:
Здолає воля перевтому
І не каратиме за те,
Що у блакитно-золотому —
Лише блакитно-золоте...
Не байдужою для кожного українця стала «Молитва» за Україну Володимира Забаштанського, взірець найвищого патріотизму та всенародної правди у зверненні до сучасників і нащадків. Поет закликає усвідомити свій обов'язок перед Батьківщиною, перед її минулим і майбутнім, осмислити нелегкий історичний шлях до незалежності України. Його «Молитва», як і всі твори громадянського звучання, що підносять образ матері-України, мають символічне значення у зверненні до різних поколінь українців не стояти осторонь проблем України, а бути її сумлінними й чесними будівниками. Такими, яким був у своєму служінні Вітчизні невигаданий герой і пророк нації Володимир Забаштанський:
Україно, лише в милосерді
Час єднання синів настає.
То нічого, що ми не безсмертні,
За безсмертя молюся твоє...
У світі шанують ім'я Володимира Забаштанського. Міжнародна премія Фундації родини Антоновичів (США, 1997) підкреслила визнання творчості поета і серед усіх українських громад світу.
Твори В. Забаштанського (це понад двадцять поетичних збірок) користуються увагою читача і нині, після кончини автора. Вони увійшли до багатьох антологій і збірників.
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЗОЛОТІ СЛОВА
- СТЕЖКИ ДО ДИТЯЧИХ ДУШ
назад »»»