ВОЛОДИМИР ЗАВАЛЬНЮК: «ТЕАТР У ПОСТІЙНОМУ ПОШУКУ ЩАСТЯ»
Є у Києві дуже симпатичний театр «Браво», що зручно міститься поруч із площею Перемоги. За розмірами залу і сцени він не великий і не маленький — середній, і це, а ще більшою мірою сутність вистав, переводить його в розряд інтимно-затишних, задушевних. Чимала заслуга в цьому режисера Володимира Завальнюка.
Він з тієї когорти, яка сповідує систему Станіславського. Його театр почуттєво-розумний, що намагається відповідати на вічні питання буття з позиції найкращого в людині. І робить це Володимир Завальнюк цікаво, динамічно і сучасно.
Кілька біографічно-творчих штрихів до портрета митця. Після закінчення у 1982 р. Дніпропетровського театрального училища Володимир Завальнюк працював актором і режисером у театрах Сум, Дніпропетровська і Києва.
У 1988 році закінчив студію при Національній капелі бандуристів.
Протягом 1986–1992 рр. створив два театри-студії: «На Виноградарі» і «На Печерську».
Працював головним режисером театру «Бенефіс».
Викладав у Київській дитячій академії мистецтв.
Активно співпрацює з театром «Театріон».
Серед найуспішніших постановок: «Український вертеп», «Саломея» (О. Уайльд), «На полі крові» (Леся Українка), «Маленький принц» (Антуан де Сент-Екзюпері), «Дорога Памела» (Дж. Патрік), «За двома зайцями (М. Старицький), «Шельменко-денщик (Г. Квітка-Основ'яненко), «Кохання у валізі» (Марсель Берк'є Маріньє), «Ризик» (Е. Де Філіпо). А також вистави для дітей: «Кресало», «Русалонька», «Снігова королева» (Г. Х. Андерсен), «Щасливець», «Ой, який я молодець» (В. Завальнюк), «Мандрівка дощинки» (О. Ільченко) та ін.
Гастролював у 16 країнах світу. Лауреат багатьох міжнародних фестивалів.
— Пане Володимире, які злети і падіння були у Вас на шляху до режисури?
— Починав я з акторства, грав у кількох театрах. У 80-х виникла мода-пошесть на театри-студії. Я вчився в студії капели бандуристів, займався вокалом, сольфеджіо, були прекрасні педагоги, скажімо, Леся Дичко, дивовижна особистість, спілкування з якою багато чого мені дало.
У 1986 році випадково побачив оголошення: «Театру-студії «На Виноградарі» потрібні актори». Прийшов і потрапив на репетицію. Виявилося, що це суто аматорська студія. Вже на першій репетиції я став керівником. Моєю першою прем'єрною режисерською виставою — до речі, дуже вдалою — стали «Сестри» за талановитою, людяною п'єсою Людмили Розумовської.
Я зрозумів, що режисура — моє покликання. Паралельно влився в театр-студію на Печерську. Ми напружено працювали, багато ставили вистав, які швидко розвалювались, — такий був час.
Пішов у Театральний інститут імені Карпенка-Карого як вільний слухач на режисерський курс Григорія Кононенка. Через два роки відвідувань вирішив — досить, відштовхнула заідеологізованість.
Знову зайнявся режисурою. Часи були дуже тяжкі — кінець вісімдесятих. Поставив казку Леоніда Філатова «Про Федота-стрельца, удалого молодца», вистава йшла з колосальним успіхом у театрі Віталія Малахова на Андріївському узвозі. Та, як завжди, виникла проблема навколо фінансів. Коли вистава успішно йде і з'являються гроші, чомусь усе руйнується. У «Федоті-стрільці» я грав ще шість ролей. Та раптом сказали: «А причому тут Завальнюк? Все створено завдяки нам». Я був страшенно вражений: розвернувся і пішов. Вистави і студії не стало. З'ясувалося: мене нема — і справи немає.
Настав момент, коли я неймовірно розчарувався в усьому, що пов'язано з режисурою і студіями. Почав телефонувати по театрах: чи потрібен актор? Запросили до Київського академічного театру ляльок Сергія Єфремова. Театр був на злеті, я потрапив у коло професіоналів європейського рівня: Шарль Фоєрберг, Елеонора Смирнова, Лілія Лозовська, Наталя Молочко, Сергій Святненко...
Назавжди вдячний чудовому режисеру Сергію Єфремову, вважаю — оце мій справжній педагог. Художниця, театрознавець Ірина Уварова — креатив, вона ламала старий і створювала-моделювала свій простір. Ці майстри відкрили мені очі на те, що таке театр.
Мені пощастило відразу поринути в готову, напрочуд гарну виставу «Російська сіль» (автор Юрій Сидоров). Ми об'їздили практично всю Європу, побували на чудових фестивалях у Португалії, Австрії, Німеччині... Успіх був шалений.
Ще з 1986 року я мріяв про український вертеп. Якось запитав Ірину Уварову, чи зробить вона сценографію вертепу. На мою радість отримав згоду. Сергій Єфремов погодився бути куратором постановки. Цю ситуацію «підігріло» моє знайомство з видатним художником, письменником, дисидентом Іваном Гончаром. Деколи я забігав до нього подивитися на нові картини, погортати його самвидавні книги, в журналі «Киевская старина» за 1889 рік знайшов оригінальні тексти вертепів ХVІІІ ст. Льова Етінгер переклав музику сучасним нотним письмом. Отже, все робилося по-справжньому.
У 1992 році з «Українським вертепом» ми поїхали на фестиваль в Ужгород. Зараз таких фестивалів у нас нема. Уявіть тільки представництво (не всіх, правда, пам'ятаю): США, Канада, кілька країн з Латинської Америки, Індія, Тайвань, Китай, Росія, Білорусь, Угорщина, Австрія, Італія... Я отримав Гран-прі за кращу виставу фестивалю і диплом за кращу чоловічу роль. Мене запросили до Швейцарії на серію вистав. За кожну отримував тисячу швейцарських франків, а це на той момент було вісімсот доларів, моя ж зарплата актора лялькового театру становила сім доларів на місяць. Отака різниця. Та найголовніше полягало навіть не в матеріальному, а в досвіді. Спочатку було турне по Швейцарії, потім — Німеччиною. Коли ж повернувся до свого театру, люди, котрі раніше казали: «Володю, друже, все чудово», не могли змусити себе глянути в мій бік.
— Тобто «запрацювала» складова українського менталітету —заздрість.
— Авжеж. Довелося в 1993 році піти з театру. Я створив другий варіант «Українського вертепу» з художницею Наталією Чепенко, він дотепер у моєму арсеналі і, гадаю, буде завжди, доки є я і Бог дає здоров'я. З цією виставою я також об'їздив усю Європу, отримав багато нагород, зіграв спектакль понад півтори тисячі разів. Це вже ніби моя друга шкура, моя візитка.
Та треба було йти далі. Мене запросили у «Бенефіс» (був такий на Хрещатику камерний театр) спочатку як актора і режисера, а потім я став там головним режисером. У 33 роки поставив «Саломею» Оскара Уайльда. В 1997-му «Саломея» виборола Гран-прі на Міжнародному фестивалі в Клайпеді. Дотепер багато хто з моїх друзів каже, що це моя найкраща вистава.
Якось Раїса Недашківська запросила мене до «Театру під зоряним небом» у планетарії, де вона була художнім керівником. Там я поставив драму «На полі крові» Лесі Українки. Були задіяні всі технічні можливості планетарію, вийшла вистава-космос.
Та у лиховісні 90-ті я почав втрачати перспективу. Картина виглядала так. Я їздив по Європі, отримував призи, непогані гонорари, було добре й комфортно. Коли ж почав викладати в Дитячій академії мистецтв на малесеньку ставку, повністю віддаючись справі, то Європа за відсутності моєї менеджерської жилки зникла з обрію. Через фінансові скрути і в сімейному житті все абсолютно розладналося. Кілька років був такий відчай, що, здавалося, задихаюсь. Чотири з половиною місяці я працював таксистом. Це був 2002 рік.
Інтуїтивно почав молитися, біль потроху тамувався, душа лікувалась. Раптом мені зателефонували — запропонували проект, пов'язаний із режисурою. Я кидаю таксі, повертаюсь у професію, відроджуюся, наче Фенікс.
Згодом з'явилися люди, котрі захотіли «катати» мою «Саломею».
Потім у малесенькому театрі «Театріон» на Оболоні впродовж чотирьох років я поставив низку дитячих вистав.
Доля привела в театр «Браво». З акторами Олександром Фуртасом і Ганною Яремчук я показав там виставу на трьох «Любо-дорого» за п'єсою Марселя Берк'є Маріньє, — з нею нас, власне, прийняли. Але «Браво» має формат, котрий змушує мати виставу на дві дії. Тоді я взяв ще п'єсу Едуардо де Філіппо «Ризик», також на трьох осіб, і ми створили своєрідний спектакль із двох одноактівок.
Наступною виставою стала «Дорога Памела» Джона Патріка. Згодом — «Добрий день, пане Гогене» Аркадія Ставицького.
— Як Ви віднаходите творчий компроміс, коли власник театру або продюсер вимагає комерційно успішного видовища, розваги, захопливої попси, а душа прагне мистецтва («розумного, доброго, вічного»)? Чи у Вас немає такої проблеми?
— О, це завжди проблема! Для всіх. Приміром, вистава «Добрий день, пане Гогене» у театрі «Браво» якраз про це! Коли я прочитав цю п'єсу, аж заплакав: «Боже, ну абсолютно про нас». А здавалося б, автор у 1968 році написав про свій час, хоча події відбуваються у 1890 році. В усі часи є така закономірність: якщо хочеш творити, мусиш за це платити. Набагато легше піти, напевно, у попсу, яка дає гроші. Скажімо, я зрідка знімаюся в серіалах. За один знімальний день отримую стільки, скільки в театрі за місяць. А роботи в театрі — шалені об'єми.
— І все майже на ентузіазмі.
— Так. Це, напевно, особливість нашої професії. Нас так вчили: духовне вище матеріального. Коли ми репетируємо нову виставу, акторів передусім хвилює: «Ну про що ми тут розповідаємо?»
Мені здається, завжди є дещо глобальніше, аніж конкретний театр, конкретний час: якщо ти хочеш щиро працювати всією душею і свідомістю, то не сподівайся, що тобі за це гарно платитимуть. Ти завжди обмежений. Мій «Український вертеп» — це радше виняток, таке іноді трапляється, коли влучаєш прямо в «яблучко». Але, вибачте, скільки років праці перед цим було наче в пісок, коли я ставив, за всіх грав, все робив, і вистави були чудові, а потім виходив пшик, бо я не адміністратор, не продюсер, не здатен все облаштувати комерційно. І раптом легко, з любов'ю твориться «Вертеп», який сприймає весь світ. Десь у Швейцарії чи Німеччині бургомістри міст мають за щастя випити зі мною келих шампанського. А потім режисер стає таксистом, з яким бандюки розмовляють зовсім іншою мовою. Отакі реалії нашого життя.
— Уявімо, що на порозі Вашої душі стоїть молода людина і запитує: «Що таке театр «Браво»? Якою частиною серця Ви в нього вписуєтеся?»
— Взагалі театр — це завжди особистість, когорта особистостей. Очевидно, що генеральний напрямок визначає художній керівник, і це абсолютно нормально. Можу сказати тільки про свою позицію. Я вдячний художньому керівникові Любові Титаренко за те, що вона дає можливість працювати. Що таке режисер, що таке український театр? Навіть сама можливість працювати — велике щастя!
Своє завдання я бачу в тому, щоб робити справу максимально чисто і чесно, при цьому розуміючи, що є певний час, певний соціум, і це накладає свій відбиток. Скажімо, створювати у «Браво» якісь метафоричні вистави для фестивалів неможливо, бо прийдуть глядачі й скажуть: «Це якийсь заум». Моя мета — щоб люди відчували, що вони прийшли в хороший театр, щоб були задоволені й щасливі.
— А кіно стукає у Ваші двері? Чи стукаєте Ви у двері кіно?
— Я не стукаю, це мій недолік, що я не ходжу на кастинги, ніде не показуюсь. Мені іноді телефонують і я знімаюсь. Скажімо, у «Мухтарі-2» в чотирьох серіях.
— До речі, досить симпатичний серіал. Це московська команда робить?
— Так, москвичі. Різні режисери знімають, є цікаві, талановиті.
У серіалі «По закону» у мене була колоритна роль татарина. Знавці кажуть, що вийшло добре і переконливо. Втілив ще низку інших персонажів у різних фільмах. Якби запропонували цікаву роль, з радістю працював би «на довгограючій» основі.
Але театр ніколи не полишу. Проте відзначу дуже погану річ в українській театральній школі. Режисери вчать акторів давати останній результат, тобто форму, не підкріплену змістом, логікою подій і почуттів. Це негативно впливає навіть на дуже талановитих акторів, я вже не кажу про тих, хто ще не розкрився.
— Тобто їх не підводять до малюнка ролі, а показують як треба...
— Це все одно, що я скажу селянину: «Ось тобі зерно — віддаси мені відразу колос». Він відповість: «Спочатку треба зорати землю, засіяти її, виростити ниву...» «Ні-ні, колос мені давай!». І такі колоски «вирощують» у багатьох виставах. Я часом відвідую спектаклі в різних театрах і дивуюсь: «Господи, що ж це таке?» Як можна одразу видавати результат, якщо завжди є певний процес. Я пройшов досить серйозний акторський шлях і розумію, що у кожного актора — свій світ, де все зворушливо, тонко, туди не можна грубо лізти, командувати, ґвалтувати.
Найголовніше, щоб актор любив те, що він робить. Тоді він дає нову якість будь-якій режисерській постановці, будь-яким вигадкам-витівкам режисера. Вкотре зіграна вистава щоразу нова. Я акторам кажу: «Ви знаєте, мене дедалі стає менше, з'являєтеся ви». Це класична ситуація: режисер вмирає, розчиняється в акторові. І це ніяк не применшує режисерську структуру вистави, тому що вона працює. Це вже не якась декорація з манекенами, а живе дерево з цікавим життям.
— Якщо зазирнути у завтрашній Ваш день, що там?
— А хто може про це сказати? Не хочу згадувати персонажа з «Майстра і Маргарити», котрий думав, що він знає, що буде. Я мрію про одне: щоб була можливість працювати. Сподіваюсь повернутися до «Саломеї» Оскара Уайльда, зробити третій варіант. Це надзвичайно потужний матеріал, у ньому багато життя.
— А Ваш «Маленький принц» Екзюпері?
— У мене, до речі, є вже третій варіант. Але ця вистава зараз стоїть, тому що нема на неї глядача.
— Як таке може бути?
— Я, мабуть, неправильно висловився, точніше буде так: я не можу її прилаштувати. «Маленький принц» був створений на базі «Театріону». Виявилося, що туди приходять з маленькими дітками. А «Маленький принц» — вистава для дещо старшого віку. За форматом не підходить ні для «Театріону», ні для «Браво». Шкода!
А щодо мрії — уже багато років я часто думаю про «Короля Ліра» Шекспіра. Він час від часу у мене перед очима. Знаєте, для мене «Гамлет» — це все ж таки проблема розуму, а «Король Лір» — проблема серця. Добре було б цю п'єсу втілити, але, напевно, треба чекати, коли визріють умови, і я буду готовий до цього. В театрі «Браво» навряд чи можливо поставити «Короля Ліра». Ця трагедія надзвичайно тяжка енергетично. У мене якось була розмова з Раїсою Недашківською, і вона сказала: «Навіщо тобі це? Нині така сумна чорна дійсність, а тут ще шекспірівська трагедія». Отож, є підстави для сумнівів і вагань. Народ потребує заспокійливого.
Зараз працюю над виставою Карла Гольдоні «Кумедний випадок». Це буде чиста комедія з елементами гротеску. Але я хочу, щоб також була серйозна історія про людей, про їхні болі, кохання. Отже, передусім буде дуже весела, яскрава — бризки шампанського! — комедія. А той, хто зазирне вглиб (я сподіваюсь, що мені це вдасться зробити), побачить дуже серйозне життя: історії доль, пошуки кохання і щастя. Ми все життя тільки те й робимо, що шукаємо щастя-долю...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»