КОЛИ У ДЕФІЦИТІ МИЛОСЕРДЯ...
Відомий правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, член гуманітарної ради при Президентові України Семен Глузман навів цікавий факт. Кілька років тому разом з Інститутом соціології Асоціація психіатрів України проводила дослідження. Було опитано 1200 українців у різних регіонах, щоб з'ясувати їхнє ставлення до психічно хворих і запропоновано шкалу запитань від повного співчуття до відрази. Результати були вражаючі. Виявилося, що 86 відсотків громадян підтримали першу позицію — співпереживання і співчуття, й лише чотири відсотки висловили відразу. Якби чиновники ставилися до психічно хворих із таким же милосердям, ситуація давно б змінилася на краще.
1.
Усупереч поширеній точці зору, Семен Глузман вважає, що психіатричну службу України загалом фінансують достатньо. «Проте вона малоефективна і витратна. Тому має навчитися ефективніше використовувати наявні кошти платників податків».
А витрати величезні. У системі Міністерства праці та соціальної політики України функціонують близько трьохсот інтернатів для психічно хворих, із них 55 — дитячих. Та й у в'язницях і колоніях України перебуває значна кількість людей, які мають певну патологію,— алкоголіки, наркомани, люди з особливими вадами і розладами — вони теж потребують лікування.
Із Семеном Глузманом солідарний головний дитячий психіатр Міністерства охорони здоров'я, представник України з проблем психіатрії у ВООЗ Ігор Марценківський. На його думку, в українській психіатрії окреслилися два підходи. Перший — виявити людей з психічними розладами і максимально їх ізолювати. «Якщо довести цю систему до крайності, ми прийдемо до ситуації, коли половина жителів країни лікуватиметься від психічних розладів, а інша половина охоронятиме їх і лікуватиме»,— вважає він. Другий підхід відрізняється гуманним поглядом на людей з психічними розладами як на повноцінних громадян країни з відповідним дотриманням їхніх прав, максимальною інтеграцією їх у суспільство. На щастя, зміни, пов'язані з реформуванням психіатричної служби в Україні, так чи інакше порушують цю ключову проблему.
«Два роки тому ми провели спеціальні дослідження в дитячій психіатрії, порівняли діагнози, розлади й алгоритми терапії, що застосовуються в Україні, з алгоритмами і діагнозами, що існують у Західній Європі та США. Ми відчули легкий шок. Виявилося, що українські діти хворіють на інші хвороби, лікуються іншими ліками за іншими принципами»,— зауважує Ігор Марценківський.
2.
Приведення української системи охорони психічного здоров'я дітей у відповідність до європейської — завдання номер один. Крім того, згідно із закордонною практикою, діти не повинні перебувати в психіатричних лікарнях для дорослих. На жаль, затверджене майже півроку тому рішення Міністерства охорони здоров'я про переведення дитячих психіатричних відділень з психоневрологічних медичних установ для дорослих до обласних дитячих лікарень не виконують майже ніде.
Найважливіше місце в лікуванні й соціалізації психіатричних пацієнтів займає їхня реабілітація. Проте й на цьому важливому напрямі в Україні зроблено надто мало, вважає завідувач відділу соцпсихіатрії в системі Міністерства праці та соціальної політики Ірина Луб'яницька.
Приміром, на законодавчому рівні було стільки протипоказань щодо прийому в центри профорієнтації інвалідів, що людям із особливостями психіки потрапити туди було практично неможливо. Їх просто не приймали. Зараз ситуація дещо змінилася. Протипоказання зникли, але колишнє негативне ставлення лишилося.
В Україні ухвалили Закон про реабілітацію інвалідів. Проте стосовно психіатричних інвалідів він фактично є декларацією. Незважаючи на те, що в законі прописано права таких людей, визначено служби, які мають ними займатися, це поки не працює.
3.
Однак на практиці деякі зміни все-таки відбуваються завдяки тому, що пацієнти і їхні родичі почали активніше обстоювати свої права й інтереси. У Міністерстві праці та соціальної політики вже почали прислухатися до думки громадських організацій, і це вселяє певний оптимізм.
Для того щоб пацієнт не деградував у закритій установі, необхідний комплекс реабілітаційних заходів. Проте на практиці в таких установах психологи і соціальні працівники відсутні. Хоча за законодавством можливість запровадження таких ставок передбачена, на місцях, зазвичай, на цьому заощаджують.
Існує також проблема родичів і опікунів, які практично не піклуються про своїх підопічних. Питання, наскільки сумлінно опікун виконує свої функції, в інтернатах не відстежують.
На жаль, існує міф, що всі психічно хворі перебувають у психлікарнях. Це не так. У медзакладах пацієнти знаходяться переважно в період загострення недуги, а в проміжках одержують підтримувальне лікування і перебувають вдома. Не всім людям, котрим поставили психіатричний діагноз, призначено групу інвалідності. Її можна отримати через кілька років після захворювання.
У реальності людина з психічним розладом тоді може нормально адаптуватися в суспільстві, коли вона регулярно приймає підтримувальне лікування й одержує допомогу в системі служб позалікарняної підтримки, де з пацієнтом працюють психологи, соціальні працівники, трудотерапевти.
«На жаль, досі не вирішено, хто має займатися питаннями реабілітації психіатричних пацієнтів, коли вони перебувають за межами лікарні — Міністерство охорони здоров'я чи Мінсоцполітики. Для нас найкращим був би третій варіант, коли до системи входили б обидва міністерства. Тому що в системі МОЗ є лікування, але відсутня соціальна реабілітація. А в системі Мінсоцполітики цілковито відсутні медичні програми»,— констатує Ірина Луб'яницька.
Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- ЧИ НЕ ЗАТУПЛЕНО «БОЛЬОВИЙ ПОРІГ»
- НЕВЖЕ МИ ТРОХИ МІЗАНТРОПИ?
назад »»»