ВІКТОР ГРАБОВСЬКИЙ: «УКРАЇНА І РАБСТВО— ПОНЯТТЯ НЕСУМІСНІ»
Наш гість — Віктор Грабовський, поет, перекладач, літературознавець, критик, журналіст, прозаїк. Член Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій імені Володимира Сосюри та Дмитра Нитченка. Народився 7 листопада 1942 року в селі Баговиця Кам'янець-Подільського району на Хмельниччині.
От і вся, здається, біографія. Та на другій шальці терезів — конкретні справи, які важать стільки, що їхня втіленість декому може тільки наснитися.
Кільканадцять поетичних книжок. Одна з них — «Острів милосердя» — вченою радою Львівського університету висувалася на здобуття Шевченківської премії.
Стос перекладів зі слов'янських мов, у тому числі — зі словацької, сербської, чеської, російської, болгарської, польської (зокрема поезії Кароля Войтили — Івана Павла ІІ; цікаві, до речі, роздуми самого Грабовського про його особистість і творчість).
Есеї, публіцистичні та літературознавчі статті в багатьох виданнях і колективних збірках. Про одну з них, присвячену теорії та практиці перекладу, покійний академік Адельгейм у журналі «Вопросы литературы» відгукнувся так: «Невелике, але розумне дослідження...» А цей авторитет у літературі слів на вітер не кидав!
Віктор Грабовський — автор цікавої інтерпретації «Слова про Ігорів похід» сучасною українською мовою, при дослідженні якого висунув оригінальну гіпотезу про автора шедевру давньоукраїнської поезії.
Редактор і упорядник унікального двомовного видання творів Василя Стуса «Ось так і ти згоряй», де виступило також тріо побратимів уславленого поета: Левко Лук'яненко — про останні дні героя, Євген Сверстюк — про особливості його творчої манери та Степан Заливаха (художнє оформлення).
Один із авторів сценарію художньо-публіцистичного фільму про Чорнобильську трагедію «Поріг» відомого режисера Роллана Сергієнка та один із ініціаторів Міжнародної щорічної акції «Спасенна планета», яка вже з першого кроку — 26 квітня 1998 року — знайшла мільйони прихильників у всьому світі.
Віктор Грабовський не стомлюється відгукуватися на болючі проблеми нашого сьогодення. Самі назви його матеріалів беруть за живе: «Страх мови», «Жало Духовного меча», «Українська мета», «Маєстат нашої гідності», «Любов сама врівноважує долю», «Пісня сонцестояння», «Гончар, який лiпив епоху», «Казання про вбиту душу». Дуже раджу почитати ці статті, їх можна знайти в Інтернеті.
Кажуть, в Україні нема пророків, тому і живемо ми так погано. Ні, пророки є. Їх тільки треба чути, аби брати на озброєння вистраждані ними істини. У Віктора Грабовського чимало пророчих думок, а ще я назвав би його провідником пророчих ідей. Ось що Віктор Никанорович пише про зміст української мети: «Її щонайвичерпніше висловив Тарас Шевченко: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля». Висловив, аби повною мірою донести народові націєтворчу засаду Григорія Сковороди: «Суспільство — в любові, любов — у Богові, Бог — у суспільстві. Ось і кільце вічності». Здавалося б, так усе просто! А народ як блукав, так і блукає в лабіринті рабського копіювання чужої погибелі: «Око за око — зуб за зуб».
...Великий Тарас гранично чітко сфокусував триєдину суть життя у «своїй хаті»: духовна законність республіканських громадянських засад — «своя правда», консолідованість економічної діяльності, заснованої на «братолюбії» — «і сила», політична цілеспрямованість урядових структур — «і воля». Саме на таких засадах засновував Сковорода ідею «горньої республіки», переносячи центр державотворної рівноваги зі сфери споживання на сферу свідомої продуктивної діяльності, що ґрунтувалася б на «сродній праці»: «Нічого понад міру», «Живу не для того, щоб їсти, а їм, щоб жити», «Прийми, найдорожчий, разом із тілом Дух Христа, і тоді ти з Господом будеш одним Духом».
Цими ідеалами, немов духовним світлом, мають пройнятися всі українці, щоб не блукати в темряві. А для цього треба читати Віктора Грабовського, як і багатьох інших чудових українських письменників.
— Вікторе Никаноровичу, в літературній сфері Ви людина майже універсальна. А що нині переважає? Яка творча грань найулюбленіша?
— Нині переважає прозаїк. Уперто намагаюся завершити роман, розпочатий давно, та герої його ніяк не погоджуються з моїм наміром — рішуче протестують. Отож перебуваю у стані борюкання: хто кого.
Узагалі ж я — лірик. До професійного перекладацтва залучив мене світлої пам'яті чудовий поет і перекладач Володимир Лучук, у львівському університеті, 1965 року. Журналістикою заробляв на хліб насущний. Звідти й публіцистика. До критики взявся через те, що не друкували поета Віктора Грабовського. З Божою поміччю вдалося декого переконати, що є й такий...
— Чи маєте стосунок до Павла Грабовського?
— Майже півстоліття тому, в жовтні 1961 року, коли я, поет-початківець, робітник Білоцерківської міськдрукарні, повернувся з місячних літкурсів СПУ в Одеському будинку творчості, старший брат мого батька Олександр Григорович, учений агроном, вибравши слушну, на його думку, хвилину, сказав: «Тобі треба знати, Вікторе, що поет Павло Арсенович Грабовський, котрий помер у царському засланні, твій двоюрідний дід. Але не варто про це комусь розповідати». «Чому?» — автоматично запитав я. «Бо його ще дитиною Московська церква піддала анафемі. А це поширюється на всю родину й сьогодні також».
Про всяк випадок перепитав у батька, чи це справді так, але батько лише стенув плечима: «Якщо твій дядько сказав, то він знає. Мабуть, йому брат Гаврик розповідав. Але мені про це нічого не відомо».
Уперше в житті згадую про це, відповідаючи на Ваше запитання. Адже коли 17-річного Павла Грабовського безвинно піддали анафемі, для всіх родичів, треба розуміти, це було страшніше за розгул єжовщини — від церковного прокляття вони розлетілися по світах, як від вибуху вулкана.
Найстарший брат у багатодітній сім'ї Григора Грабовського — Гаврило, просвітянин-есер, напевне, цікавився своїм родоводом... Та, на жаль, батьки їхні померли дуже рано — брати й сестри ледве вижили в те лихоліття, звісно, не без надто болісних втрат. Ось про ці втрати, як і про сталінський голодомор, я знаю достеменно — з батькових розповідей та його щоденників, які й підготував нещодавно до друку.
Матір'ю мого батька та дружиною діда Грабовського була Устина Чорновіл. 28 грудня 1969 року, зустрівши В'ячеслава Максимовича у Михайла Косіва, перепитав його, чи нема в нього родини у Салисі — звідти родом бабуся Устина. Чомусь голосно розсміявшись, Чорновіл відповів, що нема. Той сміх і дає мені підстави думати, що, з конспіративних міркувань, майбутній голова Руху злукавив. Адже звідки йому було знати, навіщо я розпитую про тих родичів? Час був сутужний...
— Якось я почув: «О, Грабовський, це та людина, котра зустрічалась із самим Михайлом Шолоховим». Одне це викликає пієтет і подив, бо, зокрема, свідчить про рівень співрозмовника геніального Шолохова. За яких обставин сталася ця зустріч? У низці зустрічей із іншими видатними людьми хто найбільше Вас вразив?
— Ваше запитання нагадало мені вельми прикметний життєвий факт: горить штабна машина маршала Р., командувача фронту. Обступили її генерали-штабісти, брутально лаються. Підбігає кореспондент: «Ето ваша машина, товаріщ маршал?» «Да пашол ти!..» — шестиповерховим матом». Але в книжці спогадів кореспондента цей епізод відтворено текстівкою до світлини так: «Я — під час розмови з маршалом Р.».
Як саме сталася зустріч? Наближалося 75-річчя М. Шолохова, тож поцікавився у заступника головного редактора, в який спосіб «ЛУ» його відзначатиме. «Як це — в який спосіб? Ось беріть відрядження, зустріньтеся з Михайлом Олександровичем, порозмовляйте — так і відзначимо».
Це був жорстокий жарт покійного Бориса Аврамовича Гончаренка — із непередбачуваними наслідками. Адже класик тривалий час навіть друзів не приймав! Та я про це й не здогадувався. Сказано — їдь. Я й поїхав. І з Божою допомогою дістався станиці, хоча Дон під ту пору квітневу розлився небачено... Довелося наймати човен...
Переночував у місцевому готелику, а вранці гайнув станицею. Господи, яке то було моторошне враження — що не крок, якесь ім'я героя з того чи того роману, чи й обрамлена назва відомого ще зі школи твору — суцільний музей. Негатив розвіявся, щойно зустрівся з поглядом його сірих, проникливих очей.
Розмовляли про життя літератури й літераторів, зокрема українських. Адже я привіз Шолохову вітання від Олеся Гончара, Василя Мисика, Петра Перебийноса — на той час головреда «ЛУ»... А що означала для класика Україна, можна переконатися бодай з того факту, що його син, учений біолог Михайло Шолохов, дотепер напам'ять знає майже всього Кобзаря. Чи багато таких синів знайдемо у нас?!
Асоціація письменників Азії й Африки удостоїла під ту пору видатного романіста ХХ століття, сина українки, донського козака, найвищої нагороди — «Золотого лотоса». Шолохов жадав, аби вручення відбулося в станиці Вєшенській, у нього вдома. Бо й на здоров'ї вже підупав... Але Москва наполягала, щоб тільки там, у палатах... Ось і стався в Майстра інсульт.
Ніяк бюрократи не збагнуть, у чому полягає їхнє завдання, щойно йдеться про талант. Це кажу й стосовно Київської мерії: кілька років тому група митців на чолі з І. Драчем клопоталася про присвоєння одній із вулиць української столиці імені класика світової літератури Михайла Шолохова, який не тільки бував у Києві, а й дружив із визначними українськими талантами — письменниками, драматургами, художниками і співаками. Відмовили! На тій підставі, що славетний художник, закоханий у батьківщину своєї матері, тут не проживав. Скільки вулиць у нас названо не тільки іменами нікому не відомих «борців», командармів, партдіячів, а й відверто безкомпромісних ворогів України! Отакою правдою живуть люди, що керують Києвом. Яке бюрократам діло до того, що саме Шолохов — один із найулюбленіших авторів киян?!
...Ми співали і пили фірмовий коньяк «Мартель», який Шолохову надсилали з Франції. Обслуговував гостей (а того дня до письменника завітали й земляки) милий, надзвичайно товариський син козака-класика Михайло Михайлович, якого я щойно згадував. Шолохову не можна було чаркуватися, не можна було й палити... Проте він того дня дозволив собі все!
Хіба можна про це розповісти кількома словами?
Незабутнє враження справили — у різний час — Олесь Гончар, Ліна Костенко, Микола Руденко, Іван Драч, Василь Земляк, Віктор Близнець, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Анатолій Дімаров, Віктор Міняйло, Григір Тютюнник, Василь Швець. І живі, й мертві — вони навічно в моєму серці.
— Чий письменницький досвід старшого і молодшого поколінь нині Вам імпонує?
— Віктор Міняйло і Григір Тютюнник — безсмертне двокрилля української літератури. Саме вони мені дуже близькі. Кажу це, жодною мірою не применшуючи заслуг Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Романа Іваничука, Валерія Шевчука, Павла Загребельного, Василя Земляка, Олександра Ільченка та інших. Значний запас епічної міцності мав Станіслав Тельнюк, який надто швидко пішов із життя.
Мають шанс долучитися до цих імен Броніслав Грищук, Роман Дідула, Іван Корсак, Зіновій Легкий, Степан Процюк, Василь Шкляр. Але це суто суб'єктивні письменницькі враження.
— Ви перекладаєте зі слов'янських мов. Які імена є для Вас наріжними і чому?
— Перекладав поезію і прозу. Прозу — для дітей. Бо в нас її малувато. Та всіх авторів заступив собою Кароль Войтила. Не як релігійний діяч, а як чоловік, свідомий своєї місії у царині мистецтва слова. Між іншим, у творчості, як і в побуті, син українки і Господа свого Кароль Войтила — не лише великий патріот, а й великопольський націоналіст, який над усе прагнув бути справедливим. Цього треба вчитися всім. Адже якщо ти не любиш ближнього так само, як і Вітчизну, то не зможеш осягнути й Царства Божого.
— Мені дуже подобається оцей Ваш вірш:
У хрипах товчків і бродвеїв,
що душу на дрантячко рвуть,
я — навстіж одчинені двері
у Вашу нездійснену суть.
Тут майже так само, достоту,
лиш люди чекають од Вас,
як працю — то щиру турботу,
як слово — то й думку про час.
І кожна прогаяна днина
пече Вам сумління живе,
мов неньчина кривда за сина,
котрий не по-людськи живе.
Ми втопимось в ситих хоралах,
якщо піддамося брехні!
Я — навстіж розчахнена брама,
де кожен із вас — на коні.
Висловлена невмируща надія на краще в людині. На жаль, Україна не на коні і українці не на коні. Яким бачите соціальний, політичний підтекст України? Де ми можемо опинитися? До чого ми маємо прийти?
— Написаний уже по хрущовській відлизі, цей вірш уперше був надрукований в «ЛУ» 20 років тому. Але це тільки частина триптиху... І мене втішає те, що вона припала Вам до душі. Дякую.
Україні заповідалася ліпша доля. Це легко було спостерігати ще 20 літ тому. Але Господь не може трудитися за кожного з нас. Отже — кожен, конкретно на своєму місці в житті,— недопрацював. А якщо хтось, як от Василь Стус, Іван Світличний, Володимир Забаштанський чи Іван Сокульський, видав «на-гора» навіть більше, ніж міг, то тим більше ми всі недопрацювали. І на це нема ради: доведеться повертатися у цей світ знову, за цілком інших обставин і умов, аби доводити, що ти — у Господа свого — не нахлібник, що можеш бути ліпшим.
Україну прагнуть перетворити на таку собі квазімексиканську дійну корову, де можна відмивати нечесно зароблений капітал і ховати небезпечних режимові осіб. Та найгірше, що такий варіант влаштовує всіх. У тому числі й багатьох українців. Адже не секрет, що саме на яничарстві муштрована Україна, саме на ньому трималася й досі стоїть Росія. То на що розраховують постімперські владці? Авжеж, на старі граблі. І триватиме так доти, допоки громадяни Росії — нащадки руських князів та витязів — як і решта народів, усе ще миритимуться з нав'язаною їм роллю...
Чи можемо стати господарями у своєму домі? Безперечно! Та олігархічній кліці (насправді прогнилій у всіх відношеннях) шкода ділитися владою з малим і середнім бізнесом. Кліка вірить, що її таки буде зверху. Адже їхні гроші живуть, як і вони, лише одним днем. Ті гроші не вміють працювати на майбутнє, неспроможні стати національним капіталом. Глушмани не розчули надсадного заклику геніального Миколи Руденка: будуйте зерносховища! Тільки так Україна збагне, що вона — вільна від болячок рабського минулого, що вона — будівничий і хлібороб.
Але поки живе наше Слово, поки поезія ще чогось варта в цьому світі — ми творитимемо Українське Святе Письмо, утверджуватимемо українську культурну традицію, бо тільки прозорі засади етнопедагогіки спроможні створити основу для народження нового громадянина — вільного у своїй відповідальності за світ, чесного перед Матір'ю Божою, перед Батьківщиною. Саме тому вірш застерігає: «Ми втопимось в ситих хоралах, якщо піддамося брехні!» Але піддаватися не можна... Правда на те Правдою й назвалася, що з Кривдою їй не по дорозі. Україна і рабство — поняття несумісні. Ось чому з рідним Словом у серці українець завжди на коні.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»