НА СЦЕНІ — АКТОРСЬКА ДОЛЯ
Знову, як мозаїка у калейдоскопі, або кадри з кіно — тільки не німого і неодмінно кольорового — проходили перед нами кадри її життя. І хоч виставу за п'єсою Романа Горака названо «Актриса», не вказуючи жодних імен та прізвищ, а головних героїв іменували переважно займенниками «вона» та «він», публіці було зрозуміло, що в центрі оповіді — легендарна Марія Заньковецька. Отой загадковий Він — звичайно, Микола Садовський.
Втім, актор у ролі пишновусого красеня на сцені не з'явився. Київським театралам випала нагода подивитися моновиставу артистки Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Олександри Лютої в приміщенні Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
Молода актриса на високому емоційному градусі зіграла сповідь жінки, котра присвятила життя мистецтву. Альтруїстичний шлях, на якому переважали терни. Ось його деякі віхи: нещасливий шлюб із військовим, розлучення, прокляття батьків, заборона церкви вдруге виходити заміж. А натомість? Ну ясна річ, нове кохання — палке, та, на жаль, трагічне й страдницьке, участь у драмгуртку, а потім — омріяний вихід на професійну сцену й 40 років життя у світлі рампи. Оплески, улюблені ролі, а за лаштунками — ціле море заздрості, невдячності, зокрема й учениці, котру вивела на сцену. Нестатки, туберкульоз, численні зради коханого... Втім, чи можна тут звести дебет і кредит? Ідеться ж не про бухгалтерський звіт, а про людську долю. А вважати її вдалою чи не дуже — то справа кожного глядача.
Я ж побачила головну героїню щасливою й нещасливою водночас і пригадала мудрі слова з пісні, яку виконувала колись Алла Пугачова: «Актерская доля — то наземь, то ввысь: счастливая, горькая доля». Історію, подібну до почутої у виставі, могла б розповісти чи не кожна актриса. Додам лише: велика, справжня майстриня своєї справи. Ілюстрацією до моїх роздумів днями стали передачі, що пройшли на російських телеканалах з нагоди 75-річчя Людмили Гурченко. Життєвий і творчий шлях лицедійки, народженої в ХХ столітті, не був легший...
«Актриса — це не просто професія, це доля, спосіб життя і світосприймання»,— сказала після вистави Олександра Люта. Охоче з нею погоджуюся. І запитую:
— Олександро, а наскільки достовірними є сцени ворожіння героїні, яка відриває пелюстки ромашки зі словами «Любить — не любить», або спогади вже літньої і хворої актриси про розкішне ромашкове поле?
— Так, у моновиставі є біографічні моменти. Здебільшого розповідь іде саме про Марію Костянтинівну, та в деяких сценах, за режисерським задумом, відбувається особистісне з'єднання персонажа і виконавиці ролі, яка приносить в оповідь своє сприйняття того, що відбувалося із Заньковецькою.
Олександра Люта — представниця молодшого покоління славетного Львівського театру імені М. Заньковецької. Вона прийшла до трупи 1999 року. Закінчила акторський відділ при вокальному факультеті Львівської консерваторії, потім неповний сезон працювала в ТЮГу. А далі їй усміхнулася Фортуна — запросили до заньківчанського колективу на роль гуцулки Ксені в однойменній опереті Я. Барнича. Коли дивишся на Олександру — темноволосу, задумливу, справді, важко уявити в цій ролі когось іншого. Відтоді у творчому доробку артистки з'явилися героїні вистав «Амадей», «Троє товаришів», «Валентин і Валентина».
Рік тому відбулася прем'єра моноспектаклю «Актриса», поставленого відомим режисером Аллою Бабенко. Вистава готувалася для участі у Міжнародному фестивалі національних театрів «Москва — місто миру», в якому, зазвичай, беруть участь театри Росії, України, Білорусі, а часом й інших слов'янських країн — зокрема Сербії, Болгарії. Заньківчани є частими гостями цієї московської імпрези. Робота Олександри Лютої не залишилась непоміченою на фестивалі — актриса отримала диплом «За найкращу жіночу роль».
Олександра не бачила знакової вистави «Марія Заньковецька», в якій головну роль упродовж двох десятиліть грала народна артистка України Лариса Кадирова, оскільки прийшла до колективу тоді, коли пані Лариса вже мешкала у столиці.
Та ознайомившись з біографічними матеріалами про корифейку української сцени, виконавиця змогла створити психологічно глибокий образ. Захоплюють не лише її чудова сценічна мова, а емоційно багата мова жестів, велика амплітуда інтонацій, пісенність (лейтмотивом вистави є пісня «Горе тій чайці» як натяк на нездійснену мрію Чехова — побачити Заньковецьку у п'єсі «Чайка» в ролі Ніни Зарєчної).
Не можна не зрадіти, що зв'язок поколінь у провідному театрі міста Лева не переривається. На його Камерній сцені знову йде вистава про патронесу колективу. А значить, дух Марії Заньковецької у цих стінах і далі житиме.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- МЮЗИКЛ ПРО ЖЕРТВУ МЕРЕЖІ VKONTAKTE.RU
- СОФІЯ І ЛАВРА НЕ ЗІПСУВАЛИ ІМІДЖ УКРАЇНИ
- ЖИВОПИСНІ ОРКЕСТРИ ПРИРОДИ
назад »»»