ВАЛЕНТИНА МАТЮШЕНКО: «СЕНС ЖИТТЯ АРТИСТА — БУТИ ПОЧУТИМ»
Солістка Національної філармонії України заслужена артистка Валентина Матюшенко цілком відповідає характеристиці: «Блискуча співачка з блискучими перспективами, бо блискуче розвивається». За цими словами — нетьмяніюче золото працелюбного таланту.
Запорукою її успішного старту стала ґрунтовна освіта: Національна музична академія України імені Петра Чайковського і аспірантура.
Репутацію підняла перемога у п’яти міжнародних конкурсах.
Голос Валентини Матюшенко має великий діапазон, що дозволяє виконувати найрізноманітніший репертуар, не заганяючи себе в межі розхожих визначень на кшталт «колоратурне сопрано», «ліричне сопрано» тощо. У неї справжній оперний голос, і навчена вона у бездоганних традиціях європейської вокальної школи, але тяжіє до найкращих (часто рідкісних) зразків камерного вокального репертуару.
Гастролювала у Франції, Іспанії, Росії, Словенії.
— Пані Валентино, артистична кар’єра — примхлива річ. Один витягає щасливий лотерейний білет і потрапляє, як мовиться, в «яблучко», а другий іде до успіху поступово, докладаючи великих зусиль. А як було у Вас?
— У мене, певно, був змішаний варіант: фортуна то усміхалася, то відверталася, тримаючи за руку свою подругу — наполегливу працелюбність. Поступово, крок за кроком, я ставила цілі й досягала їх.
Мій шлях типовий: музична школа, вокальний відділ у Полтавському училищі імені Миколи Лисенка (у Полтаві я народилась і виросла). У сімнадцять років усе здавалося сяюче-радісним, я не уявляла, на який тяжкий шлях стала. З першого разу вступила до Національної музичної академії імені Петра Чайковського. Три роки навчалася у народної артистки СРСР Євгенії Мірошниченко, поки зрозуміла: щось не те відбувається, треба кардинально змінювати манеру співу. Вирішила перейти до іншого викладача, було дуже важко морально і психологічно, мене відмовляли... Але я свого досягла, хоча довелося піти на рік в академвідпустку, щоб привести голос до ладу. Далі вчилась у класі Галини Сухорукової, відомої камерної співачки, заслуженої артистки України, професора. Вона виховала відомих співаків, серед яких — Валентин Пивоваров, Тарас Штонда, Ольга Микитенко. Рівень учнів красномовно характеризує вчителя.
— А чому не злагодилося з Мірошниченко?
— Мабуть, не підійшли психологічно одна одній. Її манера співу (не вся, звісно), отже, постановка голосу, яку вона впроваджувала, виявилася для мене надто вже неприйнятною, почалися проблеми з голосом. Так далі не могло тривати.
Хоча я не можу сказати, що Євгенія Семенівна не дала мені нічого і я кардинально все перебудовувала. Ні, вона вчила техніки, видобування верхніх нот, уміння триматися на сцені. Однак стало зрозуміло, що деякі технічні моменти (дихання, посилання голосу тощо), які в неї від природи, я не зможу застосувати. До речі, з класу Мірошниченко пішли Ольга Микитенко, інші дівчата.
У Галини Сухорукової я ніби народилася заново, почала оволодівати майстерністю, мене хвалили, запрошували на виступи. Розпочався період участі в міжнародних конкурсах.
Перша сходинка — перемога на конкурсі «Нові імена України». З 1997 року — участь у міжнародних змаганнях. Стала лауреатом конкурсу імені Бюль-Бюля в Баку (Азербайджан). У нас, до речі, більше відомий тенор Полад Бюль-Бюль-огли, а конкурс названо на честь його видатного батька.
Потім перемагала на конкурсах імені Собінова у Саратові та імені Ондіни Отто у місті Марібор у Словенії. Вершина моїх досягнень на той час — лауреатство на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах. Там раніше перемагали Тарас Штонда, Ольга Микитенко, Сергій Магера. Потім, на жаль, вже нікому з України не таланило.
На конкурси я їздила сама, іноземною мовою володіла слабенько.
— Навіть концертмейстер не супроводжував?
— Я не мала на те коштів. Це дороге задоволення — поїхати за кордон, щоб себе і країну презентувати. Наша держава в цьому не допомагає. Іноді були благодійники, приміром «Міжнародні авіалінії України» оформили мені квиток не за п’ятсот доларів, а за сто. Зазвичай покладалася тільки на себе, головне — добре заспівати і пройти у другий тур, тоді проживання в готелі стає безплатним.
Морально було надзвичайно тяжко. Вдома зазвичай спілкуєшся у вузькому колі музикантів, а коли приїжджаєш, скажімо, в Афіни, то бачиш і чуєш сімдесят претендентів, які розраховують на три премії. І у всіх такі голоси, що думаєш: «Боже мій, що я тут роблю? Треба тікати звідси». Та ось твоє ім’я називають після першого, другого, третього турів, ти виявляєшся серед лауреатів! Я, до речі, єдина отримала ще медаль за поєднання вокальної, музичної й акторської майстерності, тобто вразила журі тонким виконанням камерних творів. Член журі — концертмейстер зі знаменитого лондонського театру «Ковент-гарден» — сказав, що Брамса ніхто краще не заспівав.
У чому полягала складність конкурсу в Афінах? Треба було підготувати двадцять творів: дванадцять арій і вісім романсів. Що співатимеш у черговому турі, не знаєш, тільки напередодні повідомляють — чотири арії й два романси. Наприклад, у першому турі мені довелося після експресивних арій Травіати (Верді) Манон (Масне), Ельвіри (Белінні) співати романс Шуберта «Ти — мій спокій». Тобто після шалено високих нот, мі-бемолів тощо заспівайте, будь ласка, акварельно-драматичного Шуберта.
До речі, в Афінах тамтешнє метро мене вразило величезними фотозображеннями Марії Каллас, великої гречанки, причому без жодних написів, бо її всі знають і шанують. А що ми бачимо у нашому метро? Ото ж бо! Це багато про що свідчить. У нас — реклама кавоварки чи іноземного фільму, а у них — легендарна співачка, гордість нації.
— Тобто греки і в такий спосіб возвеличують своє національне надбання — видатних земляків.
— Авжеж. Конкурс імені Каллас — найвищого рівня. В журі — найвідоміші, найавторитетніші співаки, такі, наприклад, як знамените сопрано Гена Дімітрова, тенори Іван Консулов, Луїджі Альва. Голова журі — видатний бас Паоло Монтарсоло.
Суперництво колосальне, і треба довести, що ти — найкраща. Афінський щабель став для мене дуже важливим.
До речі, в Афінському аеропорту довелося показувати диплом лауреата, стилізований під старовинний пергамент, і медаль. Митники запитали: «Що це?» — «Я на конкурсі імені Марії Каллас виграла». — «О! Ми вас вітаємо! Приємно бачити лауреата. Ми обожнюємо Марію Каллас». Я була шокована. Це сказала звичайна людина, та вона знає, хто така Марія Каллас і що є конкурс її імені. Мене з пошануванням і люб’язністю обслуговували і проводжали до літака.
— Я не можу уявити, щоб українські митники з таким пієтетом ставилися до видатних митців, вони навряд чи здатні назвати хоча б одне не попсове ім’я. Навіть знаю випадки, коли у співаків або художників забирали міжнародні нагороди-статуетки, мовляв, це не дозволено провозити.
— Так, у них інші цінності, і вони слухають іншу музику. Це свідчить про рівень свідомості й вихованості нації. Наших людей виховують на «фабрикантах». На радіо й телебаченні майже не звучить класична музика.
І що з того, що моє прізвище за підсумками міжнародних конкурсів потрапило до каталогу «Карнегі-хол» як найкращої молодої співачки України? Три роки я «штурмувала» Національну філармонію України (там проста система: якщо немає штатного місця, тебе не можуть взяти). Я завжди хотіла працювати в Києві, й хоч які там за кордоном фестивалі, запрошення-пропозиції і таке інше, все одно мене тягнуло в Україну, я тут почуваюся спокійніше.
— Зазвичай вокалісти мріють працювати в оперних театрах. У Вас для цього були всі підстави. Ви потрапили до каталогу «Карнегі-хол», маєте численні лауреатства.
— Розумієте, «Карнегі-хол» — це насправді престижний концертний зал у США, до його каталогу входять не тільки оперні, а й академічні співаки.
Як академічна співачка маю й оперний досвід. На третьому курсі Музичної академії мене взяли до столичного Оперного театру стажером, коли ставили оперу «Богема». Я мала виконувати партію Мюзетти. Це ще було за керування Анатолія Мокренка, він мене почув у класі Мірошниченко, забрав до театру. Я пропрацювала там чотири місяці, після цього зрозуміла, що треба щось робити з голосом, якось його вивільняти. Багаж, який мала на той час, не давав мені змоги співати в оперному театрі. Я вирішила для себе: спочатку приведу голос до ладу, а тоді братиму участь в оперних виставах.
Згодом у скарбничці мого досвіду опинилося чимало оперних вистав, адже я брала участь в Оперній студії, закінчувала академію як оперна і камерна співачка. На сцені столичної «Молодої опери» виступала в партіях Марфи в «Царській нареченій» Римського-Корсакова та Віолетти в «Травіаті» Верді. За кордоном запрошували до опери співати. Але можу сказати, що камерний спів мені поки що цікавіший. Я займаю свою нішу, в ній мене все влаштовує, люблю свою філармонію, маю можливість співати в Колонному залі й не тільки, роблю великі сольні концерти — з різними ансамблями і симфонічними оркестрами під орудою знаних диригентів — Романа Кофмана, Ігоря Палкіна, Миколи Дядюри, Володимира Сіренка. Співала з оркестрами народних інструментів, зокрема під орудою Віктора Гуцала, з оркестром Оперного театру. До речі, 21-го жовтня запрошую на мою нову сольну програму до столичної філармонії, підготовлену разом із Національним академічним духовим оркестром України.
Так, зазвичай усі рвуться співати в Оперному театрі, бачать себе майбутніми примами, вважаючи камерний спів чимось другорядним чи менш вартісним. А я прима у філармонії (сміється), тут більше розкриваюсь, я свідомо вибрала цей шлях. Співаю те, що хочу, ті ж оперні арії, сама вибираю твори і формую програми.
До речі, концерт із двох відділень складається приблизно з двадцяти творів. Мої колеги, друзі, які працюють в Оперному театрі, кажуть: «Ти вже стільки проспівала сольних концертів, а я боюсь, бо навряд чи витримаю два відділення». Що таке оперна вистава для соліста? Дві арії, як правило, певні дуети, ще епізодичні виходи на сцену. Не так ніби й складно. За тобою декорації, хор, попереду диригент, оркестр, поруч колеги, котрі тебе завжди підтримають. А камерний співак постійно на сцені один на один із публікою. Так, є оркестр, але часто буває, що, крім піаніста, нікого. Треба бездоганно викласти кожний твір, усю низку історій самій.
В усьому світі однаково цінують оперних і камерних співаків, це не окремі касти, а два вагомі різновиди вокального мистецтва.
— Яким є Ваш репертуарний діапазон?
— Співаю все. Класику, зокрема старовинну музику, скажімо, з диригентом Кофманом виконувала кантати Баха, «Глорію» Вівальді, на іншому сольному концерті співала оперні арії, в тому числі Моцарта. Нещодавно у мене був концерт української музики з творів Білаша, Степового, Стеценка, Шамо, Кос-Анатольського, інших, і, звісно, народні пісні. Люблю і співаю духовну музику, оперету. Наші композитори пропонують свої здобутки, у мене є чималий досвід такої співпраці, скажімо, співаю твори Мирослава Скорика, Лесі Дичко, з нею часто спілкуюсь, вона запрошує на свої концерти.
— Дехто міркує так: «Задля популярності, грошей піду в суцільну легкість — у попсу».
— Приклад оперника Миколи Баскова, який зробив кар’єру в естраді, нетиповий. Наше мистецтво консервативно-академічне, але вивершене. Щоправда, розмір гонорарів значно відрізняється. Звісно, я не закидаю, скажімо, естрадниці Ані Лорак, я її поважаю, для мене вона взірець у популярній музиці, працьовита, має гарний голос. Але я знаю співунців набагато нижчих за рівнем, котрі мають гонорари, що не снилися провідним солістам Оперного театру. Це і на догану публіці теж. Тож заради грошей і популярності опускатися душа не дозволяє.
— Абсурд: співак має голос, смак і головне — талант, але оскільки він не попсовик, рахує копійки.
— Завдяки такому монстру як телебачення маємо засилля естради, яка не завжди відповідає рівню навіть цоколя.
— Приходить черговий сезон, і ефір заполоняє «Фабрика зірок».
— Там є цікаві обдаровання, але їх «зачісують» під стандарти шоу-бізу.
— Отже, з одного боку, є позитив — таланти, а з іншого — цю юнь намагаються щосили «опустити»: якнайбільше роздягнути, вульгаризувати, осексити.
— Деякі постановки номерів справді нагадують еклектичну суміш дешевого кабаре і стриптизу.
— А нарочите пропагування зірковості, коли, наприклад, у прямому ефірі юному «фабрикантові» дарують автомобіль (щоправда, в пориві подяки він по-рабськи упав на чотири кінцівки). Втім, у мене є підозра, що новоспечених зірок вичавлюють, як лимон, максимально на них заробляючи як в ефірі, так і на всеукраїнських гастрольних «чьосах». Почався новий сезон, почнуть «доїти» нових «фабрикантів».
— Музичний світ, як пиріг, поділений продюсерськими агенціями на сегменти, в тому числі і в академічній сфері. Зростає заангажованість конкурсів. За кордоном неможливо пробитися поза агенціями, вони правлять бал, необхідні передусім рекомендації знаменитостей, інакше ніколи не потрапиш до театру й на гастролі. Все чітко поділено, все тільки через імпресаріо.
Стосовно наших теледівчаток і телехлопчиків та сама історія: є продюсер, який заробляє гроші, йому байдуже, які в кого творчі прагнення, треба давати по кілька концертів на день у різних містах. Якось Віталій Козловський похапцем в ефірі сказав: «У мене зараз четвертий концерт, я побіг».
Але ж вони не працюють горлом і серцем, тільки під плюсовку, хоч і написано в рекламі: «Наживо». Як професіонал я це чую і бачу: немає співу живого! То чого б тоді не «заспівати» чотири концерти за день: натиснули кнопку — розкривай рот. Мені, до речі, іноді доводиться без усіляких фонограм виступати з кількома концертами щодня, є у нас така форма — лекторії в ліцеях, школах, вишах, організаціях — це філармонічна робота.
— Які сходинки плануєте подолати?
— Колись хотіла стаціонарно працювати в Україні, тепер бажаю знайти собі імпресаріо за кордоном. Не для переїзду, а для організації концертів, гастролей я готова презентувати своє мистецтво світовій публіці, а не тільки київській, українській. Та й заробляти треба, бо що приховувати — наших академічних співаків не гідно винагороджують в Україні.
Я тепер перебуваю на такому професійному рівні, маю такий вік, який вирізняється максимальною творчою репродуктивністю, що здатна співати різний репертуар будь-якої складності й дарувати людям свято душі.
— Тобто це ситуація, коли творчий потенціал набагато перевищує можливості себе доносити світові.
— Ви точно сказали. Я б хотіла, щоб мене більше використовували як співачку. Це, мабуть, найголовніше бажання.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»