ЩО ВІДПОВІСТИ МОЄМУ ТОВАРИШЕВІ?
Опанувавши в технічному училищі основи гірничої справи та матеріальну частину шахтного електровоза, навесні 1970 року нашу групу було відправлено на щойно відкриту шахту «Західно-Донбаська №4» тресту «Павлоградвугілля».
29 СЕРПНЯ— ДЕНЬ ШАХТАРЯ
У ті часи я й познайомився та заприятелював із шахтним електриком Павлом Малишевським. Невдовзі після того наші життєві шляхи розійшлися. Я вступив до Харківського юридичного інституту, майже 30 років пропрацював у прокуратурі Харківської області. Нові друзі, знайомі, робота якось відсунули на дальній план шахтарські зв'язки. Лише в 2000 році випадок звів мене з товаришем молодих років. Незабаром зустрілися. Ордени повного кавалера «Шахтарської слави» промовисто свідчили, що легкими для Павла ці роки не були. Та він літа свої не змарнував. Для загалу він — Павло Володимирович, а для мене той же Паша, що зостався вірним своєму захопленню музикою — ударник вокально-інструментального ансамблю, збирач оригінальної бібліотеки.
Я запитав: «Скільки ж ти пропрацював у шахті, Пашо?» І почув відповідь: «Тридцять чотири роки, як один день». А той кожен день повний несподіванок і відповідаєш не тільки за себе. Багато років він був заступником начальника дільниці внутрішньошахтного транспорту і досі знає, як розробити найоптимальніший план першочергових гірничорятувальних робіт.
За кожним чоловіком, який чогось вартий, чогось досяг у житті стоїть жінка — дружина. Його Надія теж працювала в шахті. Лелека двічі відвідав їхнє сімейне гніздечко: обдарував синами. Проста робітнича родина, де жодне благо не діставалося легко, жодна невдача або успіх не залишалися непоміченими. Це, мабуть, і є щастя, недосяжне для багатьох. Бо людина не просто знайшла своє місце в житті, а й наповнює його змістом. Набуте власною працею цінується набагато більше: і сам себе поважаєш, й інші про тебе високої думки.
Відтоді кожна зустріч чи розмова по телефону підкидає не одне полінце у багаття спогадів.
...Перші трудові кроки в житті нам проторували наставники. Начальник дільниці А. Бабанін тримав дисципліну. Суворим і справедливим залишився він у моїй пам'яті та гострим, як і всі гірники, на язик. Якось один із молодих робітників напередодні прогуляв. Коли той несміливо відчинив двері нарядної, начальник гукає: «Чого крадешся так несміливо? Ти одразу знімай штани і заходь спиною!»
Сміх — теж важливий аргумент у вихованні. А колектив був різношерстий. Кожен зі своїм характером та ще й таким, що не відразу визначиш, як на нього впливати.
Гірникам недоречно нагадувати, що все на світі минуще. З них кожен повсякчас, спускаючись на горизонт, мусить казати собі: memento mori («пам'ятай про смерть»).
В небе расколотом солнце повешено
Чёрное золото с кровью намешано.
Треснувший колокол плачет по грешному...
Праця людей там, на підземних горизонтах, ніколи не була і навряд чи скоро буде легкою. Тож у діалогах із товаришем, професійним гірником, лише пересвідчився в цьому. Адже більшість діючих шахт споруджено в 50–70-х роках минулого століття, тому нормативні вимоги до схем провітрювання, транспорту, навантаження на вибої, до дегазації вугільних пластів давно застаріли. Моральне старіння і зношеність шахтного фонду досягли критичного рівня.
На криваву ціну вугілля впливають і об'єктивні причини. Середня глибина розробки вугільних пластів становить 730 м, на 35 шахтах — понад кілометр. Температура гірничих порід на глибоких горизонтах перевищує 45 градусів. А вологість — до 80 відсотків. Спробуй, попрацюй! Це справді героїчний труд і відважні люди.
Та однією відвагою долю не об'їдеш. Торік на вугільних шахтах України травмовано 5200 працівників, із них 151 смертельно. 80 відсотків загальної кількості професійних захворювань припадає саме на вугільників. Така реальність. Працюють на свій страх і риск. Старшим ще досвід роботи шахтарями допомагає відчувати небезпеку. А молоді? Не з доброї волі лізеш у ту «дірку», нужда заставляє. У чому ж річ?.. Відповідь на ці запитання мій товариш хоче отримати від мене як юриста. Можновладці, ті, хто спритніший, застосовують верховенство права в українському оригінальному виконанні — хочуть усі неприємності перекласти на казенний рахунок. Ось так і зуміли довести ситуацію до абсурду.
...Нещодавно знову завітав до Павлограда. Приємно вразило, що в сквері перед площею новий час на покаяння поклав кам'яний хрест і стелу, на якій викарбувано: «Церква вірує, що на місці зруйнованих вівтарів завжди невидимо присутні ангели». Подумав: скільки ж таких стел потрібно встановити на цій, скропленій потом і кров'ю, землі?
Я й досі стою на тому робітничому, шахтарському, підґрунті. Хоч важко було в роботі, завжди собі говорив: у шахті не легше. Досі, як талісман, зберігаю свій щасливий жетон № 1634 на виїзд із шахти...
Дмитро ЩЕРБАНЬ із Харкова
також у паперовій версії читайте:
- ПІШОВ І НЕ ПОВЕРНУВСЯ...
- НЕБЕЗПЕКА ЗНАЧНО БЛИЖЧЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ
назад »»»