МИКОЛА МОЗГОВИЙ: «МАЮ ЩЕ БАГАТО ВСТИГНУТИ ЗРОБИТИ»
Першого вересня Миколі Мозговому виповнилося б 63 роки. Він не дожив до дня народження місяць. Відлунала його пісня 30 липня. Залишилися записи, спогади, кліпи, кінострічки, інтерв'ю та відремонтований і оснащений сучасним обладнанням Національний палац культури і мистецтв «Україна», в якому впродовж п'яти останніх років Микола Петрович був директором і художнім керівником. Народний артист України, композитор, професор Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова Микола Мозговий дуже любив життя і хотів ще багато зробити для України. По собі залишив велику спадщину і добру згадку про себе як про щедру, чуйну і веселу людину.
Микола Мозговий — один із небагатьох майстрів старшого покоління, який щороку давав по кілька сольних концертів на головній сцені країни. Найкраще, улюблене і нове з творів маестро в авторському виконанні прозвучало востаннє в Палаці «Україна» в його сольному концерті «Моя віра, надія, любов» 25 березня цього року. Потім метр української естради виступив на урочистостях на честь 40-річчя Палацу «Україна», на якому зібрав зірок із колишнього Союзу: Росії, Молдови, Білорусі, Грузії. Мало хто знає, як важко це було влаштувати в часи кризи. Та концерт відбувся.
Миколу Мозгового ще за життя назвали сучасним класиком. Він співав лише вживу і боровся проти засилля «фанери» на естраді. Пісні його є в репертуарі багатьох відомих виконавців, чимало з них стали народними шлягерами. Скажімо, «Край, мій рідний край», «Материнська любов», «Минає день, минає ніч»...
Останніми роками композитор багато займався благодійністю. На новорічні свята влаштовував ялинки для дітей-сиріт зі шкіл-інтернатів і сиротинців. Цьогоріч це було в селі Ново-Олександрівка на Київщині, поблизу якого композитор свого часу ледь не загинув в автомобільній аварії.
На День Перемоги вийшов кліп на пісню «Солдат», яку написав Микола Мозговий і присвятив батькові — учаснику війни.
В останньому інтерв'ю композитор поділився планами на майбутнє і думками про те, як потрібно реформувати культуру.
— Миколо Петровичу, сорок років — своєрідний ювілей палацу. Зазвичай на круглі дати підбивають підсумки: що зроблено, а що ще б хотілося зробити? Якими здобутками як директор найбільше пишаєтесь?
— Ми встановили в залі новий сучасний звук і світло, придбали різноманітні спецефекти. Маємо добротну комп'ютерну графіку. Створили власну студію звукозапису і телестудію, яка вже могла б працювати як телеканал. Відкрили малу камерну сцену. Окрім того, у фойє встановили підйомник. Тепер інваліди можуть самі пересуватися з поверху на поверх.
— Кажуть, театр починається з вішалки. А ваш палац, напевно, з фойє. Тут стало набагато затишніше — і куточки відпочинку, кав'ярні, монітори телевізорів, а ще численні виставки художників, народних майстрів.
— Приємно, що ви це помітили. Хочеться, аби люди отримували задоволення не тільки від концертів, а й з приємністю згадували сам палац.
— Що в планах?
— Багато чого. Це й нові концерти, вистави, врешті-решт створення власного телеканалу, зйомки фільмів. Нам усе це під силу.
— Яка найзаповітніша мрія?
— Це делікатне запитання... Мрія, як тонка посудина: може розбитися від дотику. Якщо всім розповідатиму про неї, вона ніколи не збудеться.
— Нова влада має намір реформувати культуру. Що, на Ваш погляд, потрібно зробити найперше?
— За роки незалежності ми профукали в цій сфері все, що можна було. Взагалі, я вважаю, культура починається з освіти. Коли платитимуть учителю гідну платню, тоді й культура розвиватиметься. А нині вчителів змусили торгувати на базарі. Позакривали уроки музики в загальноосвітніх школах. Немає жодних гуртків при закладах культури. Та й їх самих уже немає. Зникла самодіяльність. На селі бракує вчителів. А таланти переважно народжувалися саме там. Раніше «Укрконцерт» мав відпрацювати в селах понад 60 відсотків часу. Наразі у нас є тільки великі шоу, де співають під «фанеру». Тому й усе, що відтворюється в країні, це криве дзеркало. Зараз міністр культури не може зібрати під своїми прапорами артистів. Тому що у нього немає жодної концертної організації, такої, як, скажімо, був «Укрконцерт». Там було понад 40 колективів і худрада. Тому нездари не виходили на сцену. Вважаю, що потрібно створити державну культурологічну програму і починати відродження культури.
— Із чого має починатися відродження?
— Зі шкільних олімпіад із солоспівів, хорових співів, конкурсів дитячої пісні. На жаль, для дітей не писали ні за радянської влади, ні тепер, прикриваючись тим, що Шаїнський народжується раз на сто років. Воно-то, звичайно, так. Але ж таланти потрібно плекати змалку. Через музичні школи, конкурси — телевізійні, радійні. Друкувати умови мистецьких перегонів у газетах, журналах, давати молоді можливість виявити себе. Колись працювали гуртки в Будинках піонерів. Де поділися ці дитячі заклади? У їхніх приміщеннях відкрили казино. Неможливо виховати культурною людину, не приділяючи уваги їй у дитинстві. Без якісного навчання не виплекати композиторів і поетів. Мені приємно, що нині серйозно готуються до проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу «Євро-2012» і опікуються футболістами. Однак і про мистецтво треба комусь подбати! Країна може вижити тільки за рахунок якісної освіти. Ми й так багато втратили. Тепер важко позбирати те, що розгубили.
— То за радянських часів було краще?
— Ну що ви! Моє життя при соціалізмі неначе страшний сон. Таке враження, що жив у руках диявола. Нас виховували в дусі атеїзму. Та коли ти, попри все, сам приходиш до віри, до Бога, прокинувшись, бачиш за вікном вранішнє сонце, лишень тоді розумієш свою нікчемність і почуваєшся маленькою загубленою піщинкою у Всесвіті. Втім, у тебе є захист. І це не комуністична партія. Ти можеш попросити у Господа допомоги. А для цього просіяти, як крізь сито, усе своє життя, побачити власні помилки і очиститися. Кожен очищається у своїй молитві. А вже потім слід продовжувати робити власну справу в Його ім'я та на благо Нього. І це чудово.
— То Ви — глибоковіруюча людина?
— У Бога вірю. До церковних слуг ставлюся негативно. Віра — це щось інше, не те, що в церквах.
— То й у храми не ходите?
— Чому ж? Ходжу, але як до храму мистецтв. А з Богом, гадаю, краще спілкуватися без посередників. А в церквах я слухаю спів, милуюся іконами й розписами, адже це творіння людських, дуже вправних, талановитих рук. Художники часто творили не з натури, а зі свого уявлення. Хоча історія знає приклади ікон, написаних із конкретних людей. Ми навіть знаємо, хто був прообразом певного твору. Тому у Врубеля ікони одні, а в Рєпіна — інші. Кожна їхня робота вражає. Ось у мене в кабінеті на стіні висить лик Миколи Чудотворця. Ніхто ж зі смертних не знає, як виглядав святий насправді. Тож його образ створила людська уява.
— Чи в долю вірите?
— Вірю. Чим старшим стаю, тим більше вірю.
— А як же прислів'я про те, що кожен — коваль свого щастя?
— Це інша річ. Усі ми діти Божі. Господь дає сили і здібності кожному. Потрібно тільки уважно придивитися і прислухатися до себе. З плином часу я розумію, всі ми маємо виконати на землі своє призначення. Потрібно вчасно розгледіти його. Якщо ти прийшов на землю виконати свою місію, Господь допомагатиме тобі.
— Як розгледіти своє призначення на землі? Що для цього потрібно?
— Як митці починають творити, пояснити неможливо. Це — дар Божий. Одні з пелюшок знають, чого хочуть, інші йдуть до своєї мети усе життя. Скажімо, у нашій родині (а ми селянського роду) росло двоє дітей. Обоє ходили до музичної школи. Тільки моя сестра стала лікарем, кандидатом медичних наук, і ніяка музика не перемогла її потяг до цієї професії, а я — музикантом, попри те, що спочатку здобув юридичну освіту, закінчив Харківський юридичний інститут. Я виріс на Буковині. Краса цього краю полонила мене. Села, в якому я народився, вже немає, а ось річка все так само дзюрчить. Завдяки тому, що в районі відкрилася школа мистецтв, ми з сестрою змогли опанувати музичну грамоту. На жаль, нині таких шкіл у маленьких містах немає. За радянських часів, живучи в скруті, діти мали змогу музикувати, тепер життя стало кращим, а шлях до творчості набагато довшим.
— Які з Ваших пісень найулюбленіші?
— Вони мені всі, як діти, тобто всі рідні, душевні й улюблені.
— Що б Вам ще хотілося написати?
— Я не знаю, як можна планувати творчість. Пісні або ллються, або ні. Вони народжуються по-різному і без якоїсь певної системи. Звичайно, хочеться багато чого створити, є чимало задумок, планів. Проте їхнє втілення залежить не від мене, а від Бога.
— Ви живете за містом. Зараз українські бізнесмени та політики часто мешкають за межами мегаполісу, це стало модно. Ви також ідете в ногу з часом?
— Я не женуся за модою. І живу в селі з іншої причини. Був змушений полишити межі столиці, в якій оселився 1968 року, тому що продав квартиру, аби розрахуватися з боргами за фестивалі. Після інтерв'ю в газеті «Бульвар» мені відмовили у фінансуванні усіх конкурсів, які я проводив. Це конкурс імені Володимира Івасюка й «Море друзів». А я людина вперта. Тож вирішив: зроблю все сам. Провів практично власним коштом і коштом друзів. Деякі давали в борг певні суми, а потім повиставляли космічні рахунки. Щоб розрахуватися з тими боргами, довелося все продати.
— Яким було перше знайомство з Києвом?
— Вокзальним. Я навчався у Харкові в юридичному інституті. Щоб потрапити туди із західного регіону, де жили мої батьки, мав зробити пересадку в столиці. Приїздив сюди вранці й цілісінький день тинявся містом в очікуванні наступного поїзда, який відходив пізно увечері. Так проходив мій поармійський період.
— Маєте улюблені куточки?
— Так. Це старовинна частина Володимирської гірки — від Володимира до колишнього ЦК комсомолу (нині там Міністерство закордонних справ). Там звели Михайлівський Золотоверхий. Подобається й пам'ятник Володимирові та майданчик біля нього з краєвидом на Дніпро.
— Чи є улюблений ресторан або кав'ярня?
— Була в мої студентські роки шашлична на Володимирській гірці. Демократичний заклад. Там продавали шашлики по двадцять копійок. Я пам'ятаю і ціни. Туди можна було тихцем горілочку принести. Це нині поїсти й випити можна де завгодно. А раніше нічого такого не було. Внизу під гіркою знаходилась республіканська прокуратура — старий одноповерховий будинок. Повз нього збігала стежинка, якою ми дерлися нагору. Тепер там Український дім. Він дуже зіпсував краєвид. Я тоді думав, що на гірці зведуть сучасний оперний театр. Було б чудово! А Європейська стала б Театральною площею, адже через дорогу — Національна філармонія.
— Кого вважаєте справжньою зіркою на естраді?
— Мені подобаються Олександр Пономарьов, «Океан Ельзи» на чолі зі Славком Вакарчуком, Кузьма «Скрябін», Наталія Могилевська, Тіна Кароль, Ані Лорак. Усі ще молоді, але вже зірки. Добре, що вони весь час у пошуку і щороку створюють новий репертуар.
— Найближчого друга можете назвати?
— Ні. Бо це глибоко інтимне поняття. Якщо назвеш одного, образиться другий. Це як позашлюбне кохання, про яке мовчать.
— Які Ваші політичні переконання?
— Моя політика, хоч як це дивно, геніальна фраза Бориса Єльцина: «Прокинувшись, подумай, що ти зробив для України». Тож не хочу витрачати час на порожні розмови, бо маю ще багато встигнути зробити.
Інтерв'ю провела
Наталія ЗІНЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»