КОМУ НЕ МІСЦЕ В ПРИЙМАЛЬНИКУ-РОЗПОДІЛЬНИКУ?
Майже 70% неповнолітніх, яких помістили торік до приймальників-розподільників, перебували в розшуку як безвісти зниклі. Помиляється той, хто вважає, що серед клієнтів цих спецустанов (нині їх у системі МВС налічується 18) гавроші або відверто асоціальні елементи, а не законослухняні домашні діти.
ДО СПЕЦУСТАНОВИ— ТІЛЬКИ ЗА РІШЕННЯМ СУДУ
Абсурд санкціоновано законом
Ось типова ситуація, тому не називатиму ні прізвища, ні місця, де це сталося. До райвідділу внутрішніх справ надійшла заява з лікарні про те, що 11-річна дівчинка залишила заклад без відома адміністрації. Працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх завели на дитину оперативно-розшукову справу. А вже наступного дня школярку знайшли у мами — мала скучила за домом, а найбільше за дворічним братиком. Хвору дівчинку, яка не скоїла ніякого злочину, помістили до приймальника-розподільника.
Прикро, але люди в погонах діяли всупереч елементарній логіці, проте згідно із буквою закону. Такі абсурдні дії санкціоновано Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей». Три роки тому його «поліпшили» — внесли поправку, відповідно до якої в приймальнику-розподільнику можна утримувати терміном до 30 діб дітей, які перебувають у розшуку. Ця категорія доволі обширна, тож, аби додати необхідної конкретики, довелося втрутитися Генеральній прокуратурі. Найвища наглядова інстанція надала роз’яснення, хто саме з тих, кого розшукують, «заслуговує» на поміщення до спецзакладу: діти, на котрих заведено оперативно-розшукову справу. Якщо її немає, то неповнолітнього, який перебуває без догляду, належить направляти до притулку. До слова, притулок — це заклад соціального захисту, приймальник-розподільник для дітей — спеціальна установа для тих категорій неповнолітніх, яких необхідно ізолювати.
Варто звернути увагу, що в ст. 7–3 Кримінально-процесуального кодексу вказано наступне: «Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння... за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду її може бути поміщено в приймальник-розподільник для дітей на строк до 30 діб».
Додає ясності й ст. 447 згаданого кодексу: «В разі наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка підлягає за ухвалою суду направленню до спеціального навчально-виховного закладу, буде займатися протиправною діяльністю, а також із метою забезпечення виконання своєї ухвали суд вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу у приймальник-розподільник».
Сімейну ідилію порушила міліція
А як усе відбувається на практиці після ухвалення доленосної поправки? Проілюструю це за допомогою ще одного типового прикладу. Хлопчик, якому виповнилося 14, не запитавши дозволу, вийшов з притулку, сів в електричку і поїхав до батьків. Хоч вони й позбавлені батьківських прав, а все ж рідні люди. Дитині поталанило — потрапила на гостину в той період, коли тато і мама були тверезі, підлога чисто вимита, а на кухні пахло пиріжками. Підліток кілька днів допомагав по господарству. Сімейну ідилію порушили працівники міліції, які затримали хлопця і доправили до приймальника-розподільника. Дитину, яка не скоїла нічого злого, позбавили свободи, як мовиться, без суду і слідства. Особливо прикро, що це відбувається на тлі розмов про гуманізацію, декриміналізацію і необхідності дотримання «найкращих інтересів» дітей.
До слова, третина тих, хто перебуває в розшуку,— вихованці навчально-виховних закладів. Основна причина, через яку підлітки їх залишили,— байдужість, жорстокість, насильство і непрофесіоналізм їхніх працівників і керівників.
Поміщення дітей, які перебувають у розшуку як безвісти зниклі, до згаданих спеціальних закладів не відповідає Загальній декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції ООН про права дитини (всі ці міжнародні документи є частиною вітчизняного законодавства). Суперечить воно й практиці Європейського суду з прав людини.
У ст. 5 Конвенції про захист прав людини зазначено: кожен має право на свободу та особисту недоторканність, а також передбачено наявність судового контролю за затриманням особи.
У Конвенції про права дитини (ст. 37) вказано: жодна дитина не може бути позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув’язнення здійснюється згідно із законом та застосовується як крайній захід протягом найкоротшого періоду часу. В іншому міжнародному документі — «Мінімальних стандартних правилах, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх» (ст. 13) ідеться про те, що утримання під вартою слід замінювати альтернативними заходами (постійним наглядом, активною виховною роботою, поміщенням у сім’ю або виховний заклад).
Тож можна зробити висновок, що деякі посадовці органів внутрішніх справ не дотримують прав дітей, направляючи їх до спецустанов. До речі, згідно із Конституцією це неможливо без відповідного судового рішення. Однак на практиці підставою для такого обмеження свободи часто є постанова про заведення розшукової справи. В цьому контексті можна також говорити про дискримінацію за віком. Адже дорослих за такий самий вчинок — наприклад залишення лікарні — ніхто не карає позбавленням свободи.
Аби вирішити проблему, Закон «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» слід якнайшвидше привести у відповідність до вимог згаданих конвенцій — легітимізувати поміщення дітей віком від 11 до 18 років до приймальника-розподільника тільки за рішенням суду. Це також дасть можливість уникнути констатації Європейським судом відповідних порушень і виплати компенсації потерпілим.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ— ВІДПОВІДАЄМО
- У СІЗО — АНШЛАГ
- СПЕКУЛЯНТИ І ПОТЕНЦІЙНІ ТЕРОРИСТИ?
- КОМПЕНСАЦІЯ ЖЕРТВАМ
назад »»»