Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Вересень 29, 2014

"ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА", архiв новин за 2010 рiк.

ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮЛІЯ САК: «НА СЦЕНІ ЗАЗВИЧАЙ Я ОДНА В ПОЛІ ВОЇН»
Юлія Сак нагадує водночас співочого птаха і жінку з іншого часу. Вона ніби з початку ХХ ст.: її зовнішність нагадує молоду Анну Ахматову, а в деяких ракурсах — Віру Холодну. Притому Юлія дуже природна, хоча й неземна, занадто романтична (втім, відчувається, що вона зазнала чималих страждань).

Юлія Сак — актриса, танцівниця, співачка. Пише музику і вірші, малює картини. Лауреат всеукраїнських і міжнародних вокальних, композиторських, театральних конкурсів.
Народилась у Києві. Напрям її творчого шляху виколисала родина. Батько — офіцер, а мама — Ольга Тичина — режисер, педагог, художник. Її рід походить від великих князів фон Остен Саккен і геніального українського поета Павла Тичини. З раннього дитинства мистецтво оволоділо серцем Юлії, дворічною вона зрозуміла, що буде тільки актрисою, співачкою. Спочатку виконувала дитячі пісні, потім арії з опер. Сусіди казали: «Коли Юлечка співає, в нашому домі навіть суперечки припиняються».
Свою першу виставу «Снігова королева» зіграла в 10 років, одразу виконала три ролі — Снігову королеву, стареньку Фею і Фінку. Сподобалося неймовірно! Згодом були інші спектаклі, концертні програми, трансляція по міжнародному радіо, статті в журналах, газетах.
Серед педагогів Юлії Сак були композитор Валентин Кучеров, народний артист України професор Київської консерваторії Костянтин Огнєвой.
Нині Юлія — майстриня моновистав. У її доробку понад п'ятсот виступів, гастрольні поїздки по Україні та Білорусі.
З мамою і поетесою Марією Педченко вона заснувала громадську організацію «Київський союз талановитої молоді й інвалідів «Ексклюзив». Займається науковою роботою на тему феномену геніальності.
Спектаклі, концертні програми Юлії Сак регулярно проходять у столичному Домі актора і в театрі-кафе «Театріон». Поетична, неординарна, романтична, вона також виступає на радіо, знімається на телебаченні.
— Юліє, чому Ви надаєте перевагу жанру моноспектаклю, царюєте, як правило, одна на сцені?
— Сольний проект, на мій погляд, має більше можливостей для самовираження і самоствердження, ніж робота в репертуарному театрі, в ансамблі. З іншого боку, я не можу сказати, що працюю тільки сама. У наявності творчий тандем: я і моя мама.
У виставі «Мелодії любові» бере участь скрипачка Катерина Дубовик. Низку проектів я робила зі скрипачкою Іриною Головач і її сином Дмитром, котрий грає на пан-флейті (дует «Благодать натхнення»). Співпрацюю з поетесою і прозаїком Марією Морозенко, граю її твори «Княгиня Ольга» і «Марія Магдалена». Співпрацювала з письменницею Тетяною Домашенко. Відбулось кілька літературно-поетичних вечорів із молодими поетами, у тому числі з Марією Педченко.
Дуже часто мене запрошують на концерти, де я працюю не одна, показую фрагменти зі спектаклів, свої танцювальні мініатюри.
Пам'ятною стала для мене поїздка до Одеси з виставою «Загадка Віри Холодної», яку я демонструвала на тій самій сцені, де грала Віра Холодна й Олександр Вертинський. Познайомилася з родичами славетної актриси. Відтоді мене стали часто запрошувати до Південної Пальміри, я полюбила це місто й одеситів. Ще одна не менш знаменна подорож відбулась до Хмельницького. До 120-літнього ювілею Ахматової мене запросили зі спектаклем «Анна Ахматова. Самотність». Вистава була показана у Слободці-Шелеховській, у будинку-музеї великої поетеси.
— І все ж, невже не виникало бажання взяти участь якщо не в репертуарному, то хоча б в антрепризному спектаклі, використовуючи діалоги, колективні мізансцени, реквізит, декорації?
— Ні. Мене запрошували в деякі театри, але я відмовилася. Не хочу. Проте, коли була студенткою, мріяла стати оперною співачкою, працювати в Національному оперному театрі в Києві. Потім любов до драматичного мистецтва взяла гору. Свої вистави відношу до синтетичного жанру, в них також присутні вокал, танці. Хоча, ймовірно, в майбутньому працюватиму не в моноформаті. Можливо, через рік удасться випустити «Княгиню Ольгу» за книгою Марії Морозенко. Поки я граю тільки монологи, а діалоговий спектакль вимагає участі принаймні ще двох артистів.
— Є відчуття, що ваше мистецтво елітарне, не для широкого кола глядачів, а для вельми підготовлених, таких, що люблять поезію, музику.
— Я працюю для всіх, мої роботи різні. В них багато поезії, бо й сама з дитинства пишу вірші. Є танцювальні мініатюри. Вони, взагалі-то, для широкого кола глядачів. Я роблю концертні програми і моновистави, розраховані на людей із різними інтересами. Пропагую вічні цінності. У мене, наприклад, є цикл спектаклів про великих жінок, яких я популяризую, немов закликаю: пам'ятайте їх. Це Анна Ахматова, Віра Холодна, Леся Українка, Ніка Турбіна, Марина Цвєтаєва... Є окремий проект «Сім жіночих образів», де я, сім разів переодягаючись, граю різних жінок: Марію Магдалену, княгиню Ольгу, Роксолану, Айседору Дункан, Суламіф, Марусю Чурай, Клеопатру. У цій постановці я теж працюю з музикантами.
— Хто Вам ставить танці?
— Спочатку це робила мама, вона ж викладала мені танцювальні ази, тепер ставимо разом або я сама. Моя мама — Ольга Анатоліївна — займалася десять років класичним балетом, одержала чудову школу, була солісткою в Оперному театрі в дитячих балетах, у неї були прекрасні педагоги. Згодом вона закінчила в Києві Інститут культури, стала режисером.
— Ви пройшли горнило конкурсів?
— Авжеж. Із дитинства брала в них участь, спочатку у вокальних, композиторських. Добре запам'ятала свій перший конкурс: мені шість років, диплом переможниці, підписаний знаменитим Олександром Білашом, вручає композитор Леся Дичко.
На конкурсі моноспектаклів, що проходив у Києві, я одержала Гран-прі за роботу «Анна Ахматова. Самотність».
Правда, з певного часу стала скептично ставитися до конкурсів.
— Ви назвали тих великих жінок, сутністю яких була любов. Отже, Ви сповідуєте і проповідуєте це світле почуття?
— Саме всеперемагаючою любов'ю вони мені і близькі, адже творили її своїми вчинками і видатними здобутками в різних видах творчості.
— Щоб оспівувати кохання, треба самій пройти велику школу любові. Природним буде запитання про Ваш сімейний статус: чи одружені ви, чи є діти?
— Почнімо з того, що я дуже романтична людина і не змогла б жити без двох речей — творчості та кохання. Це головне для мене.
Я незаміжня, дітей у мене нема, але є коханий, котрий під час вистав часто перебуває в залі.
— Він ваш колега?
— Ні, людина іншої професії.
— Народний артист України Анатолій Хостікоєв якось мені сказав: «Як чудово, що ми з дружиною обоє актори. Ну хто ще зміг би сприйняти мій ненормований робочий день, зрозуміти напругу акторського життя, його специфіку? Та ми посварилися б на третій день!» А Ви яким чином сполучаєте акторство з особистим життям?
— Так, існує думка, що краще виходити заміж за колегу чи людину, пов'язану з мистецтвом, тоді більше взаєморозуміння. З іншого боку, є приклади, коли доля поєднує людей різних професій і вони живуть у злагоді. Більше того, менше виникає якихось колізій, претензій, заздрощів до успіхів одне одного. Мій обранець лишень поціновувач мистецтва, вібрація його емоцій інша. Звісно, хочеться вірити, що в нього вистачить терпіння й розуміння. Творчі люди — більш тонкі натури: чуттєві, емоційні, вихлюпують себе бурхливо. Він говорить: «Як же так? Адже всі ми люди. Чому артисти чи поети повинні в побуті відрізнятися від фізиків і інженерів?» Але намагається зрозуміти мене, бо кохає.
— Творчість, що народжує неповторні твори, сама по собі вже чудо. А Ви вірите в дива, у потойбіччя?
— Вірю. Намагаюся вникати в езотерику, у східні вчення. Іноді стикаюся з незвичайним. Маю дві фотографії з моїм зображенням, на яких зафіксовано незбагненне світіння. Одна з них зроблена на Подолі на Замковій горі, я знімалася в образі «Танець вітру»: видно промінь, який падає на мене згори, і фігурку з білим німбом у хітоні. Цю фотографію показував у своїй програмі «Автографи» тележурналіст Юрій Вересоцький, вона його дуже здивувала. Друге фото теж зроблене на Подолі, але вже біля Покровської церкви. Мені треба було сфотографуватися в образі «Танцю віри». Зрештою, теж зафіксувалося дуже цікаве світіння.
— Можливо, сталося заломлення світла?
— Ми аналізували таку можливість і відхилили її. Якби я знімалася в контровому світлі, тоді міг би зіграти злий жарт якийсь оптичний ефект. Але сонце було за фотографом, світило мені в очі, за моєю спиною — ніяких стекол, вікон, я фотографувалася на тлі зелені. І саме на ньому з'явився незвичайний промінь.
Іноді в процесі роботи на сцені виникає дивний стан, схожий на медитацію. Зрідка бачу себе збоку чи згори. Начебто хтось мною керує, а я при цьому спостерігаю за тим, що роблю, не розуміючи механізму всього, що відбувається. Але цей стан дуже приємний. Часом на виступах «відкривається» екранчик на рівні третього ока.
— І що на екранчику?
— Я бачу себе ніби збоку і те, що маю робити, і слідую цьому.
А от привидів ніколи не бачила, хоча, коли ми жили на Оболоні, у квартирі відбувалися деякі містичні речі. Наприклад, уночі оплавлялися свічі, яких ніхто не запалював, усі спали. Якось фіранка на вікні була вся порвана на дрібні шматочки.
Мамі, до речі, доводилося мати справу з привидом. Якось вона почула голос померлої бабусі (сорок днів не минуло): та окликнула і мама її побачила. Бабуся за життя теж бачила привидів. Отже, у нас у родині траплялися дива.
— Напевно, природу Вашої творчості не зрозуміти, не знаючи, що Ви читаєте, яку музику слухаєте.
— Я вихована на класичній музиці та літературі. Естрадні твори теж слухаю. Є виконавці, котрі мені подобаються — Джо Дассен, Ванесса Мей, Фредді Меркюрі, але перевагу надаю оперній та симфонічній музиці.
Крім викладачів у музичному училищі, у мене ще були чудові приватні педагоги, особливо Ельвіра Колосова. Вона була людиною з непростим характером, але професійною вокалісткою-вчителем.
— А які пріоритети в літературі?
— Дуже подобаються Шекспір, Гюго, Лермонтов, Ахматова. Особливо мені близькі Цвєтаєва і Ніка Турбіна. Я теж пишу вірші, і моя поезія перегукується з цвєтаєвською. З дитинства обожнюю пригоди Шерлока Холмса Конан Дойля (і наші фільми з Лівановим і Соломіним). У захваті була від деяких романів Дюма, «Графа Монте Крісто» прочитала на одному подиху.
— Ось Ви назвали Шекспіра — майстра трагедій. Гюго, Цвєтаєва, Ніка Турбіна теж трагічні. А що переважає у Вашій натурі?
— Я життєлюб-оптимістка, екстраверт. Якась частина моєї душі — це романтична трагедія. Якщо ж застосувати психологію, соціоніку, якими я дуже цікавлюся, то мій психотип відповідає Гамлетові.
— Чи виникала ідея створити веселий гумористичний спектакль?
— Звісно. Але самій його не зробити, потрібна допомога колег. Необхідно знайти такий матеріал, який «зачепить», буде цікавим, ексклюзивним. У мене є веселі монологи й танці, а комедійного видовища немає. Вистава «Мелодії любові» дуже світла. А от інші постановки — так уже склалось — сумні, трагічні.
— У когось із поетів я прочитав: «Грустные стихи писать легко, обнадежить радостью труднее». Наша дійсність дуже сувора. З телевізорів ллється криваво-дебільно-рекламна каламуть. Хочеться розумного гумору, доброго сміху. А нас годує вульгарністю «Камеді клаб».
— На жаль, почуття гумору в суспільстві атрофується. З деякими людьми вже неможливо пожартувати, вони цього не розуміють, це жахливо.
— А з Вами можна пожартувати?
— Запросто. І на розіграші не ображаюсь. Анекдоти не розповідаю, а от посміятися — із задоволенням. Мій друг однокласник збирає анекдоти, коли приходить у гості, завжди розповідає їх, жартує, сміється. Веселун.
— Отже, за натурою Ви не бука?
— Ні в якому разі. Буває, звісно, іноді поганий настрій, адже життя у країні, м'яко кажучи, нелегке. Однак категорично не можна нити й опускати руки. Боротися, долати, вдосконалюватися — ось наше призначення на землі.
— Ви співпрацюєте з телебаченням?
— Так. Було багато ефірів, запрошують на інтерв'ю, для участі в програмах, документальних фільмах. У рекламі, тим паче в масовці, відмовляюсь брати участь. Там можна трохи підзаробити, але не хочу розмінюватися.
— Знімаєтеся в серіалах?
— У серіалах немає бажання працювати, але дуже хочу спробувати себе в повноцінних фільмах. Зараз працюємо над одним проектом, але заздалегідь нічого не говоритиму.
— Що для Вас означає — робити кар'єру?
— Багато працювати. Одного таланту замало.
— Але ми часто чуємо фразу: «Талант — ніщо, головне — розкрутка».
— На жаль, це так. І ще кажуть, що 80% успіху залежить від продюсера. У мене є помічники, друзі, знайомі, але це не продюсери, вони не системно допомагають влаштовувати спектаклі, виїзди. Криза мені перешкодила зайнятися серйозною розкруткою, щоб організувати стабільну гастрольну сітку, виступи на Заході. Там більше розуміють і цінують мистецтво. Ситуація в нашій країні заважає творчості. Люди менше стали відвідувати театри, заощаджують гроші, їм не до видовищ. Тому багато артистів рветься за кордон, у тому числі і я.
— А мовний бар'єр?
— У Росії цього бар'єра немає, а на Заході можна працювати з діаспорами. До того ж є синхронні перекладачі, використовуються навушники. За необхідності я можу вивчити виставу й іншою мовою. Для мене це не проблема.
— У деяких наших читачів обов'язково виникне запитання: «Невже в цієї молодої красивої акторки немає багатого покровителя, спонсора, який би її підтримував, аби вона не билася, як риба об лід?»
— Мені дуже часто говорять: «Знаходь спонсорів. Що ти все печешся про кохання, любов?». Я пояснюю, що не можу з розрахунку, заради вигоди лізти в ліжко, мені потрібне кохання. А спонсори, як правило, погоджуються допомагати саме на таких умовах. Уся моя душа повстає проти цього.
— У виставах Ви використовуєте багато чудових різнохарактерних костюмів. А це все чималі гроші. Було б добре, якби хтось оплачував їх із любові до мистецтва.
— Таке зрідка відбувається. Наприклад, спектакль «Мелодія любові» замовили шанувальники духовного вчення Зиновії Душкової, вони допомогли з костюмами і залами.
— Хто така Душкова?
— Видатна гуру, історик, філософ, письменниця, живе в Москві. Співтовариства її шанувальників є в різних країнах світу, у тому числі в Києві. Вони з любові до наставниці видають її книжки, популяризують їх. Після одного з моїх виступів прихильники Душкової запропонували мені зробити виставу за її поезіями. Коли ж я ознайомилася з текстами, побачила, що вони оспівують любов у різних проявах. Це мені дуже близьке. Спектакль робила з великим задоволенням.
— Можна зробити висновок, що меценатів Ви приймаєте тільки як подарунок долі, таких, що не переступають заповідну зону Вашої душі?
— Так. Я визнаю співробітництво на основі порядності, чистоти і совісті. Як може, мене підтримує коханий мужчина, хай це нематеріально, із задоволенням приймаю його добрі поради. Звісно, приємно, коли після вистави він допомагає мені нести додому квіти шанувальників.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»

Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на «DUA.com.u».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».