НАТО ПОТРЕБУЄ РЕМОНТУ
НАТО залишається найпотужнішою оборонно-політичною структурою у світі, однак потребує негайного ремонту.
Опрацювання принципів нової стратегічної концепції йде з використанням усіх можливостей політиків та експертів. Поспіх невипадковий — це наслідок усвідомлення, що існують дуже обмежені можливості посилення діяльності цієї шанованої інституції. Найважливішими є два виклики: нинішня місія об’єднаних сил (ISAF) в Афганістані та нездатність розробити єдину спільну стратегію щодо Росії. Стратегії, яка б виражала необхідність участі цієї країни у співробітництві з Альянсом, а водночас чітко давала зрозуміти, що залякування і повернення до принципів зон впливу не буде. Організація повинна ясно визначити, як мають фінансуватись внутрішні оборонні завдання і закордонні місії. Щоб узгодити всі ці цілі, вона має проаналізувати весь механізм ухвалення рішень.
Нинішній рік може стати вирішальним для майбутнього Альянсу. Два десятиліття після холодної війни перетворили його на організацію колективної безпеки, але не сформували спільного почуття причетності до місії. Нині НАТО ослаблене через небажання держав-членів інвестувати в армію. Військові бюджети почали скорочуватись у всій Європі ще до початку економічної кризи. Розширення — предмет особливої гордості — зупинилось після російсько-грузинської війни 2008 року. Перед Альянсом постала перспектива стратегічної поразки, тому Організація потребує широких публічних дебатів щодо її ролі у світі.
Під час холодної війни НАТО дотримувалося визначеної спільної оборонної місії. Альянс добре розумів основне завдання захисту своїх членів від чітко сформульованої загрози і на чітко визначеній території. Його політичні лідери діяли в окреслених межах, війська планували стратегію та готувались відбивати загрози, а громадська думка у країнах-членах, хоча інколи і критична щодо політики НАТО, ніколи не піддавала сумніву принципову мету.
Після падіння СРСР на Альянс покладено всі завдання, пов’язані з безпекою: захист від комп’ютерного нападу, запобігання поширенню зброї масового ураження, турбота про енергетичну безпеку, підтримування миру, стабілізаційні місії, турбота про територіальну безпеку і демократизацію і, врешті, формування партнерства. Існують пропозиції, щоб НАТО вписало собі у плани боротьбу з загрозами, пов’язаними зі змінами клімату. Але тоді Альянс, який мав би захищати своїх членів від усього, нічого не зможе вдіяти.
Наступним наслідком швидкого розширення Організації є внутрішня криза процесу прийняття рішень. Ідея рішень, які приймаються в рамках консенсусу, обмежує можливості реагування і хоча вона має зберегтись, багато процедур вимагає змін. Під час холодної війни така система себе виправдала, бо всі члени мали однаковий погляд на загрози, а відчуття місії ніхто не піддавав сумніву. Нині європейське й американське розуміння безпеки відрізняється, демонструючи відмінні геостратегічні пріоритети. Більша кількість членів також становить проблему. Тому принцип консенсусу в Північноатлантичній Раді повинен бути збережений, але прийняття рішення має бути передане Генеральному секретарю. У протилежному випадку НАТО змушене буде тупцювати на місці, а процес прийняття рішень буде заблокований.
Альянс здається все менш здатним до діяльності у двох площинах, важливих для його довготермінового успіху: традиційної територіальної оборони і ведення зовнішніх війн. Проблема поглиблюється різним баченням безпеки окремими членами. Для нових країн, які знаходяться на східному кордоні НАТО, російсько-грузинська війна у 2008 році була переломною подією. Цей конфлікт оживив примару традиційної міждержавної війни на периферії Європи, підтвердивши переконання, що Росія повернулась як глобальна потуга.
Але це розуміння поширене у державах Центральної та Північної Європи, не отримало належного значення й уваги серед старих членів Альянсу. У свою чергу США, зосереджені на місії в Афганістані, прагнуть заохотити союзників до більшої участі в цій місії та співпрацюють з окремими урядами, щоб вони усунули регіональні і функціональні обмеження для сил ISAF. Погодження традиційної функції територіальної оборони з зовнішньою, експедиційною роллю Альянсу, є критичною проблемою, яку треба усунути.
Останні два десятиліття еволюції НАТО збільшили не тільки стратегічне роздрібнення Організації, а й обмежили засоби використання. У певному сенсі Альянс має три різновиди. Перший — це американське бачення експедиційного союзу, який має за мету гарантування безпеки у всьому світі. Таке бачення Вашингтон прийняв після балканського досвіду, а особливо після 11 вересня. Другий — це євроскептичне бачення ліберального демократичного клубу, яке підтримує Америка, прийняте західноєвропейськими членами НАТО. А третій — це союз нових членів Альянсу, таких як Польща, Литва, Естонія. Для них найважливішою є Організація, як оборонний пакт. За свою відданість вони очікують, що США, в разі потреби, прийдуть їм на допомогу.
Проблеми вже висять у повітрі. Саміт у Бухаресті, який мав впустити в НАТО адріатичну трійку, не зміг надіслати запрошення Македонії, бо Греція мала застереження до назви цієї країни. Саміт не запропонував також Грузії й Україні дорожню карту вступу до Альянсу, незважаючи на озвучену американську підтримку цієї ініціативи, разом із особистими виступами президента Джорджа Буша. Офіційне комюніке окреслило в загальних рисах відкритий процес розширення. Також у ньому зазначено, що країни, які прагнуть вступити в НАТО, колись увійдуть у цей союз.
Нині вже зрозуміло, що перспектива вступу до Альянсу Грузії чи України відсунута на невизначений термін. Здається, завдяки військовій кампанії на Південному Кавказі Росія досягла того, що їй не вдавалось протягом двох десятиліть закулісної роботи дипломатів і публічних виступів. А саме — зупинити розширення Організації північноатлантичного договору на пострадянському просторі. Тепер це вже НАТО відчуває тиск на своєму північно-східному фланзі. І не дивно, що центральноєвропейські і прибалтійські країни занепокоєні, чи забезпечить їм Альянс гарантії територіальної оборони.
У 90-х роках НАТО визначило себе як організацію, що встановлює норми, а розширившись, відіграє критичну роль у стабілізації посткомуністичного простору. Альянс вийшов за свої межі, коли завершив війну на Балканах і взяв на себе виконання нових завдань після 11 вересня. Нині Організація знову мусить зосередитись на найважливіших завданнях, які чекають на неї сьогодні: ліквідація загрози поширення атомної зброї, формулювання спільної позиції щодо підтримки або обмеження зовнішніх операцій, вироблення консенсусу в питання регулювання регіональних територіальних загроз, життєво важливих для нових членів.
Визнання славного минулого є недостатнім для НАТО, яке і надалі залишається найпотужнішою оборонною структурою у світі. Якщо Альянс не знайде правильних рішень, він може перетворитись на порожню структуру, не здатну здійснити своє призначення.
Петро ПЕТРІВ
також у паперовій версії читайте:
- БУШ НЕ ПРОГРАВ
назад »»»