КОРДОН — НЕ ПАРКАНЦЬОГО ТИЖНЯ ПІСЛЯ БАГАТОРІЧНИХ ДИСКУСІЙ БУЛО ПІДПИСАНО УГОДУ ПРО ДЕМАРКАЦІЮ КОРДОНУ МІЖ НАШОЮ ДЕРЖАВОЮ ТА РФ
Наприклад, Віктор Янукович зронив просто-таки сакраментальну фразу. Мовляв, сьома зустріч упродовж двох місяців — це забагато і працювати в такому режимі неможливо. На що його російський колега Медведєв відреагував миттєво: «А доведеться!»
Себто виходить, що замовниками «парадів» виступають усе ж таки росіяни. А це означає, що продовження «особливо стратегічного партнерства» (визначення, котре нині міцно приклеїлося до українсько-російських стосунків) ми ще матимемо щастя спостерігати у повній красі...
Наприклад, Віктор Янукович зронив просто-таки сакраментальну фразу. Мовляв, сьома зустріч упродовж двох місяців — це забагато і працювати в такому режимі неможливо. На що його російський колега Медведєв відреагував миттєво: «А доведеться!»
Себто виходить, що замовниками «парадів» виступають усе ж таки росіяни. А це означає, що продовження «особливо стратегічного партнерства» (визначення, котре нині міцно приклеїлося до українсько-російських стосунків) ми ще матимемо щастя спостерігати у повній красі...
Хто завадив «експромтам»?
Що це буде за продовження — наразі невідомо. Хоча представники опозиції на чолі з Юлією Тимошенко застерігають громадян... бути пильними. Аби не проґавити можливої здачі газотранспортної системи нашим північним сусідам. Чи не стати свідками об'єднання українського «Нафтогазу» з російським «Газпромом»?
Власне, в тому, що нинішній візит Дмитра Медведєва пройшов більш-менш спокійно, опозиціонери завдячують винятково своїй діяльності. Мовляв, якби не жорсткий контроль за діями влади, то низка скандальних питань, що не виносилися ні на обговорення, ні на підписання, могли спливти вже тепер.
Хоча й тут є питання. Скажімо, наразі не можна з повною впевненістю стверджувати: чого українцям очікувати від підписаної угоди про першочергові заходи з розвитку науково-освітнього співробітництва на 2010–2012 роки. Адже буквально напередодні візиту Дмитра Медведєва до нашої держави міністр освіти й науки Дмитро Табачник усіляко рекламував потенційний «спільний підручник з історії». Щось не віриться, що в такому бестселері буде враховано усі нюанси, притаманні саме українській історії. Не віриться, навіть попри те, що Дмитро Медведєв під час свого візиту відвідав-таки меморіал пам'яті жертв Голодомору...
Варто зазначити також, що серед підписаних документів є, як мінімум, один, котрий претендує на звання історичного. Йдеться про угоду між РФ та Україною про демаркацію українсько-російського державного кордону. Точніше, лише його сухопутну частину. Угода була підписана міністрами закордонних справ двох держав — Костянтином Грищенком та Сергієм Лавровим.
Річ у тім, що процес остаточного узаконення чинних між нашими державами рубежів був ду-у-уже довгим і ще більш болісним. Тривалий час росіяни затягували навіть із делімітацією кордону (тобто нанесенням його на карту). А приблизно з 2001 року категорично виступали проти демаркації (нанесення кордону безпосередньо на місцевості).
«Прохідний двір» на замку...
Влітку 2001-го між Україною та Російською Федерацією спалахнула дуже бурхлива дискусія з приводу того, якими мають бути наші кордони. Нагадаємо, це був час другого строку президента Леоніда Кучми, причому вже після справи Ґонґадзе та «касетного скандалу». Себто Леонід Данилович на той момент бажаним гостем був лише в Білокам'яній.
Незважаючи на це, тертя існували, до того ж неабиякі. В Москві просто не вважали за необхідне проводити якусь там демаркацію кордону. Багаторічний посол РФ у нашій державі Віктор Черномирдін був, як завжди, не по-дипломатичному прямолінійний: «Демаркація — це паркан». Тодішній перший заступник міністра закордонних справ Росії Валерій Лощинін хоча й висловлювався обачніше, проте суті це не змінювало: «Демаркація державного кордону спричинить виникнення багатьох проблем і позначиться на економічному співробітництві прикордонних регіонів РФ та України».
Решта представників російського МЗС так чи інакше «підспівували» те саме. Звучали, наприклад, заяви такого змісту: Росія виходить із того, що російсько-український кордон має бути (увага!) «кордоном дружби, злагоди і взаємодії», об'єднувати, а не роз'єднувати народи наших країн.
Щось абсурдніше і придумати важко. Для прикладу — кордони між державами Євросоюзу традиційно є надзвичайно прозорими. Однак демаркація там була проведена за всіма правилами міжнародного права. Бо між поняттями «прозорість» і «прохідний двір» завжди існувала неподолана прірва.
У Росії ж на той момент демаркацію вважали не чим іншим як «створенням штучних бар'єрів і перешкод», котрі стоять на заваді дружнім цілям і спілкуванню між людьми, співробітництву господарських суб'єктів, особливо у прикордонних регіонах.
До честі української сторони, їй таки вдавалося повільно, але методично пояснювати російським колегам хибність їхньої позиції. І в тому, що цього тижня угода про демаркацію кордону нарешті побачила світ, варто завдячувати цій багаторічній копіткій роботі. Зрештою, хоч хто б опинявся біля керма у зовнішньополітичному відомстві нашої держави, щодо питань саме сухопутного кордону якихось невигідних нам компромісів досі вдавалося уникати.
Позиція України впродовж усіх цих років зводилася до наступного. По-перше, демаркація лінії державного кордону — це обов'язкова норма міжнародного права. По-друге, наша держава має певні зобов'язання перед міжнародними інституціями і прагне довести, що вона їх виконує. Зобов'язання ці стосуються зокрема Європейського Союзу. Вони полягають у боротьбі з нелегальною міграцією, контрабандою наркотиків, зброї тощо. В умовах повністю прозорого східного кордону Україна аж ніяк не може гарантувати стовідсоткового над ним контролю.
У 2003-му ця тема набула нового імпульсу. На той час сторони готували до підписання спеціальний договір про державний кордон. І знову ж таки все вперлося у злополучну демаркацію — офіційні Київ та Москва дотримувалися в цьому питанні протилежних позицій. А це, у свою чергу, не могло не позначитися на змісті договору.
Наприклад, у ті часи серед дипломатів дуже популярною була розповідь про те, як на черговому раунді переговорів глава російської делегації, перший заступник міністра закордонних справ В'ячеслав Трубніков, відповів українським колегам приблизно так: «Якщо ви хочете, щоб договір ратифікувала Держдума, то не наполягайте на демаркації». Що й казати — дилема. З одного боку, без нанесення кордону на місцевості це питання вирішеним вважатися не могло. З іншого — для офіційного Києва завжди принципово важливим був факт появи хоч якогось документа, що юридично оформив би українсько-російський кордон.
Але існували й дещо інші думки з цього приводу. Мовляв, у разі подальшого затягування з боку Російської Федерації з вирішенням цього питання Україні варто в односторонньому порядку провести кордон на місцевості. До того ж подібні прецеденти у світовій практиці є. Скажімо, естонці, стомившись свого часу від нескінченних дебатів із тими ж таки росіянами, в односторонньому порядку провели демаркацію на нарвській ділянці російсько-естонського кордону.
Словом, прикордонних списів за роки переговорів було зламано чимало. І сам факт підписання угоди про демаркацію нашого з росіянами кордону — надзвичайно позитивний. Однак не варто забувати, що окрім сухопутної ділянки нас об'єднує з РФ ще й морська. А питання Азовського моря та Керченської протоки традиційно було значно болючішим за усі інші. Отже, далі буде...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- «МОРСЬКА СІЛЬ» ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН, або ДЕЩО ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ КАМЕНІ СПОТИКАННЯ В КЕРЧЕНСЬКІЙ ПРОТОЦІ
назад »»»