ДВІЧІ В ОДНУ ВОДУ... або СПРОБА СОРТУВАННЯ
До повнометражного постановочного фільму, знятого в Росії, «Ми з майбутнього-2» (режисер Олександр Самохвалов) звертаюсь не лише тому, що рецензувала на сторінках «ДУ» першу частину стрічки.
Нагадаю, герої тієї подорожі в минуле — хвацька четвірка «чорних археологів», яка видобувала «експонати» часів Другої світової війни та продавала їх на «чорному ринку». Проте, потрапивши у вир подій, зустрівшись безпосередньо з учасниками бойових дій і на собі відчувши подих смерті, хлопці, повернувшись із 1942 року в ХХІ ст., свідомо пішли з «бізнесу на крові». Принаймні такий фінал було запропоновано глядачам для усвідомлення справжніх людських цінностей і протиставлення їм психологічних соціальних збочень.
Тоді четвірка юнаків потрапила у своєрідну «машину часу», пірнувши в озеро. Проте добре відомо, що двічі в одну воду не входять за однієї причини — вона змінюється. Хоч би й залишалось те саме озеро. Це настільки розповсюджене твердження, що автори просто відмовились від подібного прийому. Натомість запропонували бліндаж на Західній Україні. Інтрига також видозмінилась. Тепер у Карпатських горах відбувається своєрідна гра в реконструкцію минулого. На неї й вирушають двоє з попередньої четвірки: Череп — тепер аспірант Санкт-Петербурзького університету, котрий готується захистити дисертацію на тему подій Другої світової, та Борман, який «колекціонує війну». Обоє в цій серії фільму позитивно презентабельні та серйозні чоловіки.
Чудово, отже, попередня мандрівка у минуле таки відірвала їх від «чорнухи». Щоправда, ще на титрах з’являються кадри хроніки того періоду, зокрема розгрому в 1944 році дивізії «СС-Галичина». Цей фрагмент коментує поза кадром колишній Череп, а далі, вже в кадрі, пояснює студентам, буцімто вони, прибувши на місце, мають бути готові почути, як їх називатимуть москалями. Заявку зроблено! Як тут не згадати Антона Чехова: «Якщо у першому акті ви бачите на стіні рушницю — в останньому вона обов’язково вистрелить».
Саме так і відбувається, варто лише Черепу і Борману вийти з автобуса. Стоп, стоп! Ще далеко до останнього акту. І це не п’єса, не вистава, а кіно і... німці. Щоправда, маскарадні, перевдягнуті для умовної реконструкції. Та й приїхали вже не юнаки, а статечні чоловіки Сергій і Олег. Відповідно, й мета в них зовсім інша. Обидва цілком підпадають під визначення «благородні герої». Але, якщо в стрічці присутні «благородні», то мають бути й їхні антиподи. Як же без цього створити конфлікт? Без антиподів його не вийде. Оп-па! От і закрутилось кіно!
На даху джипу під вигуки масовки: «Тарас!... Слава Україні!» в кадр із загального плану в’їжджає суперантигерой. І перше, що він каже: «Москалі!» А ще з’ясовується що він — студент Львівського університету. Доповнює його субтильний киянин на прізвисько «Сірий». Його тато — депутат Верховної Ради, проте за сюжетом він нескоро розкриває свої карти, бо не одразу суперантигерой обзиває його мажором. Отже, для конфлікту всі складові не лише означені, а й соціально сформовані. Команду, готову до висадки в минулому, укомплектовано. Тож абсолютно ясно — досвідчені «десантники» виховуватимуть гідність та честь дилетантів-хохлів.
Але як запустити героїв у минуле? А мажор навіщо? Саме цьому підлому матусиному синку, що ні в чому не знає відмови, й належить, за сценарієм, кинути в бліндаж, де російські герої розмірковують над подіями, що відбувались саме тут у далекому 44-му, гранату. Бутафорську, звичайно, заготовлену для реконструкції. Тільки не все так однозначно. Адже Борман-Олег сидить... на справжній бомбі.
Пішло-поїхало кіно. Бомба вибухнула, і нова четвірка перемістилась до іншого часового виміру. Тут на неї чекає смертельна небезпека спочатку з боку бандерівців, адже сучасні українські хлопці відмовились стріляти у двох товаришів по нещастю з російського «десанту». Перебили б усіх. Та вчасно «заговорили» гармати радянської армії. Втім, команда спецзагону «смершівців», до якої потрапили далі, також не церемонилась. До стінки всіх і баста! А четвірка-то пов’язана одним ланцюгом і повернутись із минулого може лише разом. Отже, довелось тікати й від спецзагону. Нарешті потрапили до бліндажа майора Дьоміна, де Череп-Сергій зустрів свою кохану медсестру Ніну. О! Вона не загинула в «Ми з майбутнього-1», як він гадав. На жаль, майор не слухає «провісника» з майбутнього Сергія, котрий докладно пояснює йому, звідки фашисти підуть у наступ. У результаті — вибухи, стрілянина, закривавлені тіла... (Цим малоестетичним явищем старанно «пригощає» фактично весь кінематограф світу.)
І все-таки варто, опускаючи епізоди й деталі, розібратись, задля чого у цій мандрівці нагромаджено таку дратівливу для нашого українського вируючого соціуму політичну програму? Адже, якщо порівнювати постановочно-трюкову роботу в цій частині стрічки, то вона великою мірою копіює першу. Змінено лише ландшафтний майданчик. Зрозуміло, що знахідкою є «оживлення» Ніни. До всього вона ще й вагітна від Дьоміна та народжує під залпи гармат. За життя немовляти б’ється вся четвірка. Тарасу ж навіть доручено, за сюжетом, прилаштувати маля в санітарний обоз. Ба! Нарешті вимальовуються обриси всіх чотирьох учасників десанту. Перемога! Всі стали позитивними героями, а Сергій у 2009 році зустрів свою Ніну Дьоміну. Отже, головному герою слава! До того ж він перевиховав двох заблудлих, у цілому ж чудових українських хлопців. Доволі переконливе сортування, задля якого може й годилося знімати це кіно.
Можливо, соціальні психологи знайдуть у фільмі й інші збудники, подразники, мотивації причин і наслідків. Бо кіно таки залишається найвпливовішим і наймасовішим видом мистецтва, і кожен бачить у ньому своє. Навіть якщо стрічка не розрахована на інтелектуальну еліту.
До цього дозволю собі додати — двійко українців, котрих «десантували» у минуле, без будь-яких проблем при потребі переходять з української на російську мову. Чого не можу сказати про росіян, які приїхали брати участь у спільній програмі з реконструкції минулого. Гадаю, із суто етичних міркувань і бодай мінімальної поваги до господарів території, де відбувається дійство, могли б увести в їхні діалоги три–п’ять діалектичних реплік. Нехай би вони й звучали з акцентом. Ми б їм і цю ваду пробачили. Хіба ні?
Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- «АЛЕКО» В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРІ
- КЛАС ДЕМОНСТРУЄ КЛАС
- ЙОГО ФІЛЬМИ ЖИВУТЬ...
назад »»»