«У МАЙБУТНЬОГО СЛУХ АБСОЛЮТНИЙ...»
ПРО ТВОРЧІСТЬ ЛІНИ КОСТЕНКО
БЕЗ ЮВІЛЕЙНОГО ГЛЯНЦЮ
Те, що встигла зробити Ліна Костенко над берегами вічної річки Поезії, стало надбанням української нації. Її повноводна поетична річка не просто впадає в море, вона несе свої бурхливі води у світовий океан літератури. Вона володіє силою художнього слова, потужною течією абсолютної художності. Її думка — не просто фраза чи якесь загальне висловлювання. Думка Ліни Костенко — це обов’язково характер, образ, обличчя думки, жест, конфлікт, напрям і соціальний колір конфлікту. В усьому обов’язково бачимо поетичну красу, красу любові, праці, красу природи, правди і справедливості. Лірична душа поетеси у тій красі постає і над образом, і в самому образі, в глибинах течії мудрого поетичного слова. Її філософія, публіцистика завжди до найменшої краплини розчиняються в поетичних образах. Образотворчі почуття й образотворчі думки в поезії Ліни Костенко є візитною карткою письменниці.
І.
Майже три десятиліття цікавлюсь творчістю поетеси. Візьму на себе сміливість назвати Ліну Василівну не лише видатною поетесою сучасності, а й видатним драматургом і режисером. У багатьох її ліро-епічних творах, таких як історичні романи у віршах «Маруся Чурай» та «Берестечко», драматичні поеми «Сніг у Флоренції» та «Дума про братів неазовських», поема-балада «Скіфська одіссея» відчувається драматургія широкомасштабної поетичної думки.
Справжня література, так само, як і справжня філософія, не обслуговує і не лише відбиває, а відтворює життя. Вона, так би мовити, є не тільки дзеркалом, а й обличчям перед тим самим дзеркалом і обличчям у дзеркалі. Вона є не лише словом, а життям у слові й життям за словом. Вона є не лише звуком, а відлунням звуку. Вона є не лише життєдайною краплиною з поетичної річки, вона є краплиною поетичного Всесвіту Ліни Костенко.
На своєму творчому шляху в ідеологічній боротьбі з тоталітарною системою поетеса зрозуміла, що зло — це не лише відкрите протистояння добру, — лінія проти лінії, окоп проти окопу. Ні! Це ще особливий вид духовної радіації, який вимірюється різними дозами історичних трагедій українського народу. Якщо так, то розуміння соціальних проблем слід сприймати не загалом, якимось середньостатистичним мірилом, не загальною кількістю у загальних рисах, а конкретною справою для кожної конкретної людини. Воно має сприйматися не лише в загальних масштабах, а й вбачатись у конкретних регіональних масштабах. З цього приводу поетеса каже:
А спробуй подивитися на все
очима соціального прозріння.
У розумінні письменниці кожна людина має обстоювати свою громадянську позицію, своє бачення Всесвіту, бачення держави, своєї суспільно-громадянської ролі у державі та й взагалі своє призначення бути народом і людиною на землі:
Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина.
Чому брехня така у нас живуча? Може, тому й живуча, що вона брехня. Здатність маскуватися під правду іноді робить її ще більш підступною та схожою на правду, ніж вона є насправді. Багато років не тільки в радянські часи, а й у перші десятиліття незалежності брехня мала цілеспрямований ідеологічно-токсичний характер:
Слова уже не вірили словам
і мружились од правди,
як од сонця...
Ідеологія брехні завжди стояла на заваді справжньої творчості. Вона панувала всюди в українському суспільстві, не лише в засобах масової інформації, в радіопросторі й телеефірі, а й в атмосфері національного духу. Про це поетеса неодноразово наголошувала у своїх публіцистичних виступах і творах:
З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня...
Костенко серед перших представників української інтелігенції в суспільстві порушила не лише наукові проблеми екологічного оздоровлення українців в умовах Чорнобиля, а й наголосила на проблемах духовного Чорнобиля для українського народу:
Просніться, люди! Це погані сни.
Нове століття в шибку заглядає.
Той самий чад, ті ж самі казани,
лиш інший диявол дрова підкладає...
Полум’яні публіцистичні твори і виступи письменниці стали знаковим знаменням для національного відродження українців. Певною мірою Ліна Костенко ще з 60-х років минулого століття стала пророком українського національного відродження, поетом високої громадянської позиції, трибуном, бунтарем. Вона тоді писала:
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
Своєю творчістю вона доводить українцям і нині, що людська гідність, так само як сумлінна праця, для нашого народу споконвіку має ментальний характер. Совість і праця ще з далеких козацьких часів є першоосновою українського народу. Козацькі чесноти виховують і стверджують найкращі моральні якості в людині. Проте цим часто користуються в нашій історії нечесні люди, нехтуючи правдою і справедливістю. Така аморальність стала протиприродною ідеологією духовного розвитку України на десятиліття.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях,
Зажурені друзі сахнулися врозтіч,
Посіяне слово не сходить в полях...
ІІ.
Уже в перших її книжках, що побачили світ наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років, у часи хрущовської «відлиги», таких як «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» почувся дзвінкий голос поетеси нової хвилі, непохитної громадянської позиції, оригінального тембру і жесту. Її твори стали втіленням широкого спектра народних думок і сподівань, стали розвитком кращих національних традицій у сучасній українській поезії.
На творчому шляху поетеси було безліч життєвих перешкод. Проте основною перешкодою, як мені здається, була творча заздрість посередніх літераторів та ідеологічні забобони владних пристосуванців, які своєю відданістю тоталітарному режимові нищили паростки української національної культури. Ліна Костенко обстоювала свою творчу позицію з гідністю. Чимало років її твори не бачили читача. Страшно навіть уявити, що між третьою книгою «Мандрівки серця» та її четвертою книгою «Над берегами вічної ріки» — творча прірва у шістнадцять років. Як пригадував колишній завідувач відділу поезії видавництва «Радянський письменник» Борислав Степанюк, коли на початку сімдесятих уже була підготовлена до друку у видавництві книжка Ліни Костенко «Княжа гора», ідеологічні цензори запропонували авторці вилучити звідти десять віршів. Обурена поетеса навідріз відмовилася прибрати навіть рядок. Після цього рукопис книги повернули авторці. Так само тоді не побачила світ книга «Зоряний інтеграл», деякі інші твори, що згодом, у 1989 році, увійшли до «Вибраного» Ліни Костенко:
І все на світі треба пережити
І кожен фініш — це, по суті,
старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт...
....................................................
Єдине, що від нас іще залежить, —
Принаймні вік прожити
як належить...
Саме творчий процес і рятував Ліну Василівну у скрутні часи, додавав їй сил. Вона навчилася не піддаватися сумнівам і від душі жартувати зі своїх ворогів:
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас
дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно,
буде вольтова.
Отак довелося весь час, як по лезу, ходити у немислимих стражданнях серцю поетеси. Від реального в усіх подробицях краю своєї творчої смерті до свідомості свого безсмертя:
О, як мені жилось
і як мені страждалось!
І як мені навік взнаки воно
далось!
А що таке життя? Чи те,
що переждалось?
Чи все-таки життя —
це те, що відбулось...
І воно, її творче життя, відбулось. У часи горбачовської перебудови, у 1987 році, нарешті справедливість перемогла. За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку поезій «Неповторність» Ліна Костенко удостоєна Державної премії імені Тараса Шевченка. Може, саме після трьох десятиліть виснажливих поневірянь на творчій ниві пролунало таке зітхання письменниці:
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий,
від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів...
ІІІ.
Що стосується монументального твору Ліни Василівни, роману «Маруся Чурай», то хотілося б зазначити, що у справжньому художньому творі, крім очевидної, легкодоступної, загальної ідеї обов’язково є дещо таке, що не завжди і не відразу дається читацькій допитливості. Тобто мається на увазі певна формула або така духовна клітина, яка сама по собі не така вже й зрима, але у розвитку твору є суттєва. Її потужний внутрішній вплив, її, так би мовити, живе нервове відлуння постійно про себе нагадує в тексті й підтексті. Більше того, вона, ота клітина, відтворює емоційний градус, ритм і авторську тональність. Певною мірою, вона є і логікою, і настроєм, і атмосферою самого твору.
Якщо кількома словами окреслити лірико-філософську сутність роману «Маруся Чурай», як мандрівки пам’яті, то можна уявити динаміку розвитку авторської думки, здавалося б, у таких різних двох субстанціях, як швидкість і пам’ять. Завдяки образно-лексичним засобам обидві субстанції визначають стиль, архітектуру роману, його композиційні пропорції, різницю у подачі негативних і позитивних характерів, манеру спілкування з читачем. У цьому разі швидкість виступає як засіб відтворення тривалих у часі історичних подій, а пам’ять — як філософський зміст отих подій. Тож на сторінки історичного роману філософія пам’яті виводить низку цікавих доленосних характерів. І зазвичай кожний такий характер — не лише повнокровна натура, зримий образ, він визначає позицію авторки та її погляд сучасними очима на українську історію.
Читаєш твори Ліни Костенко і захоплюєшся: яка афористичність! Проте термін «афористичність» — то, мабуть, щось надто книжкове для її поезії. А слова Ліни Костенко, можливо, по висоті звучать не нижче книжкових афоризмів, проте за смислом і простотою душевного сприйняття дорівнюють енергетиці теплих сонячних промінців. Послухайте, яка проста життєва мудрість і мораль звучить у рядках:
Що доля нелегка, —
в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву
не сприяє...
Або:
І в епіцентрі логіки і стресу,
де все змішалось —
рідне і чуже,
цінує розум вигуки прогресу,
душа скарби прадавні стереже...
Відомо, що головним художником у кожного поета є мова. Ота афористичність у поєднанні з лексичною довершеністю завжди присутня живою літературною мовою у характері й темпераменті творів Ліни Костенко. Таке виняткове поєднання й відповідальне ставлення до слова визначають глибину її таланту. Послухайте, яка філософія поетичного слова:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!..
ІV.
Її звитяга — це не тільки душевний біль і душевний порив, участь у парадних мітингах на Майдані та поїздки у тридцятикілометрову Чорнобильську зону. За тією звитягою вбачається її характер і висока освіченість, особливий стан волі та душі, внутрішня дисципліна, вимогливе ставлення до себе та свого оточення. Звитяга і честь — рідні сестри її інтелектуальної поезії, яка потребує вдумливого читання.
Не все так просто, як здається на перший погляд. Іноді в творах поетеси трапляються несподівано складні речі, які важкувато сприймаються необізнаним читачем. Проте така, можливо, механічна складність у філософському контексті обумовлена неадекватною реакцією поетеси на певні події. Даруйте за парадоксальність, але складність Ліни Костенко полягає в її простоті. Вона виявляється в пошуку найпростіших фразеологічних підходів у побудові як оригінальних мініатюр, так і широкомасштабних поем.
Сама поетеса каже: «Не люблю каламутного слова». Мабуть, таке ставлення до свого слова визначається, з одного боку, шляхетною літературною освітою і майстерністю, а з іншого — новаторством поетеси в імпровізаціях навколо живої творчості. Вона ніби переосмислює теорію у глибинах творчого процесу. Тоді певні начерки живими образами з’являються в оболонці філософських думок. Тільки вдумайтесь, яка образність і картина сконденсовані в одній фразі:
Мій перший вірш написаний
в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні...
Це вже не просто картина в одній строфі, а голограмне, багатомірне ставлення до нашої історичної дійсності, ставлення не лише звуку до відлуння, а й відлуння до звуку, ставлення не лише світла до тіні, а й тіні до світла, не лише у вимірі площин, а й у вимірі об’ємів, не лише у вимірі глибини, а й у вимірі поетичної висоти. Оце вже така поезія, коли образ входить в образ.
Читаю її твори і відчуваю, як у складних ситуаціях досягається глибина простоти сконденсованої думки. Важливо при цьому зазначити, що жодна значуща соціально-історична подія не залишається повз уваги письменниці. Її серце переповнюється народним болем і б’ється в унісон із мільйонами українських сердець. Безумовно, головною ознакою народності Ліни Костенко є її актуальність, бо вона — поет своєї епохи. Давно на слуху такі її слова:
Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох.
Що чекає в майбутньому нашу поезію? За останнє десятиліття у вирі суспільно-політичних подій українська література суттєво втрачає свої позиції, читацьку аудиторію. І все одно, завдяки колосальному інтелектуальному потенціалові таких майстрів, як Ліна Костенко і Борис Олійник, слово живе, слово виховує, слово лікує, слово знищує, слово окрилює, зрештою, слово перемагає. Безперечно, не за кожним словом, а тільки за словом справжнього митця, про що б він не писав і не говорив, стоїть вічність. Дар слова — це не почуття. Це Божа ласка, унікальний талант, яким наділяє Всевишній людину за її благородний внутрішній світ. Мимоволі виникає запитання: в чому успіх і сила поетичного слова Ліни Костенко, чому вона застерігає колег і читачів: «Поезія на грані катастрофи»? Напевно, краще від Ліни Василівни на це запитання не відповісти:
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі
очі слова...
V.
Ліна Костенко у своєму житті могла чогось не розуміти, в чомусь помилятися, сумніватися — це звичайний стан кожної людини. Але грати в непорозуміння, нарочито впадати в помилку і нарочито хизуватися власним авторитетом — ніколи. Ліна Костенко в житті й творчості — мудра і самодостатня людина. Для неї творчість — це передусім безкорисливе служіння народу. А надмірне прагнення до успіху, жага слави над усе — то не її шлях. Її шлях — це важка дорога у складному лабіринті життя у здобутках і втратах, у пошуку правди і справедливості. В цьому, мабуть, полягає формула складності життя і слова Ліни Костенко.
Так чого ж я шукаю і чим я
жива?!
Велемовний світ, велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух
абсолютний...
Так, тільки висока творчість переживає свою епоху у свідомості майбутніх поколінь. Читач, який зрозумів формулу складності Ліни Костенко, не може обійтися без її поезії, що стала духовним дороговказом для української нації. У хвилястих берегах нашої минувшини народ для поетеси завжди був і залишається носієм усього морального. Тому зрозуміла народна любов до поетичного слова Ліни Костенко. Творчістю і громадянською позицією письменниця засвідчує, що входження народного життя в її зболене серце підняло її до вершин нашої національної духовності. Не самозвеличення у слові, а переосмислення свого служіння словом є метою творчості Костенко. Вона демонструє, що не блискучий епітет чи ознака предмета, не його ім’я, навіть не сутність імені цього предмета, а саме дієслово, енергія думки поетеси стали її неповторністю. Не самохизування в позі мудреця, а щоденна одержима праця, служіння добру та непохитним принципам справедливості зробили її творчість народною. Недарма Ліна Костенко вірила у свій день:
Настане день, обтяжений
плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І цей день настав: «У майбутнього слух абсолютний...»
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»