КОМЕДІЯ ПРО БАБУСИН ПРАХ
На тлі цілковитого затишшя в більшості київських театрів поодинокі прем’єри стають неабиякими подіями. Одна з них днями відбулася в Молодому театрі: там презентували комедію «Поки мама не прийшла» — спільний українсько-французький творчий проект.
На прес-конференції художній керівник столичного Молодого театру Станіслав Мойсеєв зазначив, що нова постановка підтримує стратегію співробітництва колективу з Французьким культурним центром, Посольством Франції в Україні (перелічені інституції є партнерами театру у створенні вистави). Також вона продовжує серію спільних проектів з культурними представництвами інших європейських держав, першопрочитань і введення в український контекст нових світових імен.
Далі виступи Станіслава Анатолійовича чергувалися з монологами і репліками французьких гостей. Найперше, що зацікавило журналістів — чому п’єса має назву: «Доки смерть не розлучить нас», а вистава — «Поки мама не прийшла»? Художній керівник Молодого театру відповів, що, на його думку, оригінальна назва не зовсім влаштує вітчизняних глядачів, адже ментальності нашого народу притаманне прагнення до веселого, безтурботного життя. А отже, слово «смерть» буде насторожувати, відлякувати... Тому адміністрація театру, яка має продавати виставу, що ввійде до постійного репертуару, отримавши згоду автора й режисера, змінила назву.
Французький драматург Ремі Де Вос зауважив, що згадування смерті на афіші вирішив уникнути й один із театрів Парижа, який два роки тому поставив цю п’єсу. Проте в різних країнах неоднакове ставлення до такого своєрідного нюансу. Приміром, у Мексиці, Аргентині й Індії смерть не є табу, тож це слово в найменуванні вистави нікого не шокує. В Україні та Росії — інакше. А от в Ізраїлі постановка подібного твору зовсім неможлива: на місцевих сценах з прахом бабусі не жартуватимуть.
Почувши про таке, ми зрозуміли, що попереду — перегляд «чорної» комедії. Директор Французького культурного центру Матьє Арден підтвердив цей факт, сказавши, що часто в комедіях присутні дуже серйозні теми.
На запитання, як складалися творчі стосунки на репетиціях, режисер-постановник вистави Крістоф Фьотріє лаконічно, але трохи невизначено відповів: «Необхідною є гармонія у сприйнятті п’єси акторами, тоді сценічний твір сподобається і глядачам». Погляд Станіслава Мойсеєва — більш оптимістичний: «Робота режисера та акторів була надзвичайно гармонійною».
Проте, як відомо, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Цієї мудрої поради ми дотрималися після прес-конференції. У перші ж хвилини прем’єрної вистави стало зрозуміло, що п’єса справді є доволі оригінальною. Адже на відміну від більшості звичних сюжетів, де, якщо і діє покійник, то принаймні у вигляді привиду або незримого духу, тут єдиним виявом присутності щойно померлої 93-річної бабусі є... її прах.
Та, виявляється, він здатний творити дива й загадковим чином впливати на деякі складні ситуації, що виникають у родинних стосунках матері (тобто дочки небіжчиці), її сина та його подруги. Тут постають оті самі серйозні питання, які часто порушуються в комедіях. І їх безліч: що таке любов та свобода, як ними краще розпорядитися, чи є такі випадки, коли не гріх і збрехати, чи все ж будь-яка правда краща за брехню... Героям доводиться шукати відповіді, хоч це буває й нелегко, знаходити нестандартні вирішення звичних проблем. І врешті словесні та фізичні вправи з прахом бабусі їх таки дечого навчили. Ось і не вірте після цього в містику!
В одноактній комедії, чорнуватій, але з хепі-ендом, зайняті артисти Кирило Бін (Симон), Вікторія Авдєєнко (Мадлен, мати Симона), Римма Зюбіна (Анна). Коли журналісти запитали французького режисера про принципи вибору виконавців, він промовчав. А Станіслав Мойсеєв, весело промовивши: «Нав’язали», далі дипломатично пояснив, що з цього приводу відбувалися консультації та приватні розмови.
Не можу сказати, що маю серйозні зауваження до виконавського складу вистави. Розумію, що перший спектакль завжди дуже складний і напружений. Водночас хотілося б побажати акторам більшої легкості, розкутості, бо інколи їхні герої аж занадто холодні й стримані, ніби вони не французи, а англійці. Та й похвалити їх є за що — наприклад, за вдалі переходи від сумного до комічного та гротескового й навпаки. А ще за чудову пластику в тому запальному танці, який вони виконують усі втрьох наприкінці вистави.
також у паперовій версії читайте:
- ХУДОЖНИК, ЯКИЙ ПЕРЕМІГ...
- ЖИВІ СКУЛЬПТУРИ ЧИ ТАНЦЮЮЧІ ТІНІ?
назад »»»