ЛАРИСА ХІМІЧ:«ТВОРИТИ— ЦЕ РОЗДМУХУВАТИ БОЖУ ІСКРУ В ЛЮДИНІ»
Певно, існує категорія людей, котрі вміють перебувати над релігіями, над філософіями, і при цьому вони не атеїсти і не нігілісти. Це набожні люди, котрі сповідають «розумне, добре, вічне», тобто любов, доброту і красу, корені яких пронизують космічні безодні, де все має взаємний вплив.
Зазвичай ми сприймаємо світ пласко, буквально, і з зовнішнього боку, не в силі осягнути потойбічне, виворіт, тонке духовне підґрунтя матеріального світу, як це, наприклад, уміли Микола Реріх, Антуан де Сент Екзюпері, Ричард Бах, східні Вчителі або, скажімо, карпатські мольфари.
В Україні живе і творить витончений художник — Лариса Хіміч, котра бачить-відчуває земний людський світ очима Космосу, у тому числі очима потойбіччя, наповненого ангельськими сутностями.
Її езотеричні картини практично неможливо переповісти, можна лише словами позначити: квітуче дерево в засохлому лісі («Великдень»); янголи з неймовірної висоти проекціюють Вифлеємську зірку («Різдво»); люди видираються з «болота» і прагнуть піднятися в небеса Любові («Повернення»); Богоматір, яка пряде нитку життя («Народження Того, Хто відає»)...
Картини Лариси Хіміч здебільшого — притчі і билини. Вони про любов і смерть, про віру і покаяння, що є умовою вдосконалювання, умовою шляху-сходження.
Окрема «історія» — натюрморти, на них переважно зображені квіти як осереддя краси-загадки (можливо, тому вони так часто магічно підсвічені місяцем).
У світі мистецтва є твори, при спогляданні яких грузнеш у дрібницях-проблемах (вони, бува, викликають тугу і нездужання), а є творіння, що відтинають незначне-другорядне. Це мистецтво пошуку головного — любові-радості. Таким є малярство народного художника України Лариси Хіміч.
Вона дуже рано відчула, що сцена, театр — її стихія: як виконавиця-танцівниця і як художник-сценограф. Згодом додався живопис. Цікаво, що її батьки — не люди мистецтва: мама — економіст, родом з Уралу, батько — інженер, із Житомирщини, з козаків. Народилася Лариса Михайлівна у Львові і до двадцяти шести років там жила, поки в 1984-му не перебралася до Києва. Там спочатку працювала художником-постановником відділу фестивалів і концертних програм Укрконцерту, а з 1989-го — головним художником.
Як сценограф оформила у Національному палаці «Україна» багато театралізованих програм, серед яких тематичні урочисті концерти, присвячені річницям знаменних подій — Незалежності України, 500-літтю козацтва; Дні культури України в інших державах; фестиваль «Пісенний вернісаж»; конкурси й театралізовані видовища на стадіонах; творчі вечори провідних артистів класичного та естрадного жанрів, композиторів, поетів; новорічні ялинкові вистави для дітей.
Не полишаючи сценографію, Лариса Хіміч дедалі більше виявляла себе у живопису. Персональні виставки проходили у Києві, Вінниці, Ризі. Картини осідають у колекціях, розходячись світом.
Нещодавно у Національній бібліотеці імені Вернадського відкрилась експозиція з 56 живописних творів художниці у таких жанрах, як натюрморт, романтичний пейзаж, билинно-історичні та поетико-символічні картини філософського змісту, а також фотографії художньо-постановочних робіт.
— Ларисо Михайлівно, розкажіть про витоки, які обумовили Вашу діяльність?
— Напевно, мої предки заслужили, що Бог нагородив мене багатьма здібностями. Дуже рано (до року) у мені проявилася несподівана тяга до індійської музики. Пізніше я серйозно зацікавилася індійськими танцями. Власне, і малювати я почала теж рано. Мама не знала, до чого я більш схильна, тож у шість років привела в ізостудію. Але викладач сказав: «Вона ще маленька, хай трошки підросте». І я росла в дитячій балетній студії, куди вступила чотирирічною до дуже серйозного, талановитого, цікавого педагога, балерини класичного академічного складу.
Далі вступила до хореографічної школи при Львівському оперному театрі. Ми брали участь у спектаклях, і ось тут мене зацікавила «начинка» сцени, оформлення, механіка. У той час як інші діти в перервах бавились, я цікавилася, звідки світить ліхтар, з чого зроблені стіни замку, як з'являється озеро або як улаштовують пожежу... За лаштунками я кудись лазила, з'ясовувала причину різних ефектів. Я полюбила сцену. Паралельно малювала, малювала, причому з таким захватом, що після закінчення балетної школи подала документи до художнього інституту, вирішила: буду художником. Але при цьому марила сценою. Рецидиви, як-то кажуть, не вгамовувались.
Коли вчилася на першому курсі, до Львова на гастролі приїхав знаменитий танцівник Махмуд Есамбаєв. Нестерпне бажання танцювати сколихнулося знову (я тоді розробляла індійські костюми). Це штовхнуло мене до зустрічі з Есамбаєвим. Він подивився, як я танцюю. За його порадою поїхала до Москви на оглядини до балетмейстера Елеонори Грикурової. Саме вона, до речі, поставила Есамбаєву його коронний індійський танець «Бог сонця», з яким він на фестивалі в Індії виборов перше місце. Грикурова подивилася мою пластику, запитала: «А чим зараз займаєшся?» — «Учуся в художньому інституті».— «Розумієш, у тебе є здібності, ти зможеш стати добротною танцівницею. Але художником протримаєшся на сцені довше. Танець — це краса молодості, яка швидко минає. Будь художником».
Двадцятишестирічною переїхала до Києва. Провидіння привело до народного артиста України, головного режисера фестивалів і культурних програм Укрконцерту Бориса Шарварка. Я показала танці, а йому саме потрібен був художник. Його заступник, режисер Юрій Крикун, візьми і скажи: «Вона ж художник, закінчила художній інститут». Шарварко випробував мене різними завданнями. Так я опинилась в художньо-постановочному відділі Укрконцерту, пропрацювала понад двадцять років з Борисом Георгійовичем, — саме на сцені.
Як художник-постановник я пройшла колосальну школу. Щоразу доводилося оперативно шукати родзинку, характерність, щоб образотворчо втілити специфіку, приміром «Пісенного вернісажу»; заходу, присвяченого 80-річчю Національної академії наук або новорічного спектаклю.
Я задоволена тим періодом життя. Дійства тоді проходили часто. Іноді ми цілодобово перебували в Палаці «Україна». Я жартувала: «Мені залишилося тільки поставити диванчик, здрімнула — і знову до діла». Робота була неймовірно цікава, багато контактів з новими людьми. Ми часто їздили в інші республіки, влаштовувати фестивалі в межах Днів України.
До речі, я співпрацювала з ансамблем танцю імені Вірського. Розробляла вбрання для композиції «Дружба», в якій були представлені костюми різних народів. Брала участь у підготовці великого номера «Ми з України». Щоб етнографічно показати різні регіони країни, довелось розробити і виготовити багато різного вбрання. Робота була скрупульозна, трудомістка. Доводилось їздити, перевіряти кожну квіточку на вишиванці й віночку. Також робила костюми для російського і циганського танців.
Природно, вивчала народні зразки, придумувала щось своє, гармонізувала колірну гаму, аби все сполучалося з оформленням сцени.
Цілком закономірно, що від сценографії і розробок костюмів я прийшла до живопису.
— У Вашому малярстві — езотерика, християнство, Схід. Чому ці теми переважають?
— У мене постійно була тяга до філософії, я завжди цікавилася світовими релігіями. Цей інтерес обов'язково виникає, коли людина хоче розвиватися. Навіщо я прийшла в цей світ? Що я таке? У чому сенс життя?
Ще, в школі відчувала себе кимось на зразок Маленького принца з роману Екзюпері. Ні, я не відокремлювалася, дружила з однолітками, але вдома у мене був свій світ. Мама ширмочкою відгородила частину кімнати, тож я у своєму «царстві» читала, малювала, слухала музику, причому переважно класику. Естрада мене не захоплювала, подобався Бетховен, Моцарт, а Чайковського я не могла слухати без сліз...
Стосовно релігійної теми. Я охрещена і, природно, моє пізнання світу почалося з християнства. Пізніше, коли переїхала до Києва, стала цікавитися історією різних вір. З'ясувала, що корені православ'я — дохристиянські (у християнстві — правовірні, а в слов'ян — православні: це стародавній слов'янський термін).
Нічого не виростає на пустому місці, не можна відмітати старе, дуже важко на голому ґрунті пустиря будувати щось нове. Має все-таки бути фундамент. І цей фундамент у нас був, причому дуже серйозний і солідний. Наприклад, веди. Чомусь звикли вважати, що ведизм — це тільки Індія. Нічого подібного! Ведичний світогляд був привнесений до Індії з півночі.
До речі, чому слов'яни, русини, українці доволі безболісно прийняли християнство? Тому що у нас уже було триєдине сприйняття світу. Рід, Сварог, Лада-Богородиця — це практично трикутник. Рід — причина народження, реалізація матеріального світу, Сварог — Бог виявленого світу, Лада-Богородиця — жіноча іпостась виявленого світу. Виявляється, у слов'янському світі існувало не багатобожжя; Рід, Сварог, Лада-Богородиця — єдиний Бог, але в різних проявах.
І це мені захотілося виразити. Я не вважаю себе знавцем, ні на що не претендую, нічого не доводжу, малюю те, що мене хвилює, цікавить.
Намагаюсь показати, якщо ми всі діти Божі (не раби), то в кожному із нас є Божа частка. В одному вона глибоко завмерла, в іншому — пробуджується. Я хочу, щоб ця Божа іскра пробудилася настільки, щоб людина, полюбивши її, полюбила ближнього, як себе. Тоді прокинеться розуміння того, що таке справжня краса, адже нам часто намагаються нав'язати сурогат.
Якщо в людях пробудиться Божий дар, тоді краса врятує світ. Це не голослівна фраза чи мрія, краса — втілене вдосконалювання, радість. Красою картин я прагну пробуджувати в людині Боже зернятко.
— Яка географія Вашого існування? Де були, що бачили? Може, відвідували Індію?
— Ні, в Індії я не була. У мене є своє трепетне уявлення про неї. Я її чітко бачу, і не знаю, чи хочу туди поїхати.
— Побоюєтесь зруйнувати образ...
— Так. Або, скажімо, Греція. Знову таки, сприймаю її своєрідно, зокрема стародавні міфи.
А взагалі-то я об'їздила Україну, Урал, була в Казахстані, Узбекистані, Прибалтиці, в Болгарії, Туреччині, Чорногорії.
Тепер мені вистачає невеличкої дачки, будиночка у хутірці, на батьківщині батька — Житомирщині. Вийшла — і переді мною поле, лісопосадки, небо...
Географія подорожей моєї душі — це, радше, історія культури, мистецтв. Цим я живу. Звідти йде інформація, часто у снах. Сни я бачу тільки кольорові, дуже цікаві. Іноді приходять картини, але відтворити їх на полотні дуже складно: і фарб таких нема, і схопити неможливо, бо картини-сни рухаються, немов живий перламутр.
Мені подобається культура древньої Америки часів ацтеків. До речі, у неї дуже багато спільного з культурою гірської Західної України. І взагалі в різних куточках планети багато споріднених культур. Очевидно тому, що творчість, мистецтво — двигун розвитку людства, тільки в різних регіонах на ці «краплі» нашаровувалася лепта індивідуальної творчості й у певному місці виникала дивовижно самобутня культура. Але якщо вникнути глибше: скрізь багато спільних рис.
Мені близький ведичний світогляд. Я сприймаю усе, що існує в природі, як щось живе, одушевлене. Дух і душа є в людини, а душа — у тварин, і, можливо, рослин. Зірвати квіточку чи гілочку мені шкода і боляче. Мене вражає варварський жахливий звичай — убивати на новий рік мільйони ялинок і ставити їх у домі. І зрізані квіти — мертві квіти.
Мене іноді просять намалювати квіти у вазах, але я вважаю, що умертвленим квітам місце на могилі.
— У Ваших картинах багато позамежного. Чи не означає це, що Ви стикаєтеся з дивом у буквальному сенсі?
— Міра дива залежить від ставлення до нього людини. Коли дитина народжується з малюсінької «насінинки» — оце дійсно чудо.
— Один знайомий художник мені зізнався, що сюжети-композиції деяких картин йому дарує привид...
— Радше дух... Існує реальний матеріальний світ, у якому ми перебуваємо і можемо до всього торкнутися. А є й тонкий світ, який ми не можемо побачити. Кожний по-своєму сприймає інформацію «звідтіля», вона приходить до людей по-різному. Іноді для того, щоб донести її і поспілкуватися з нами, сутностям з тонкого світу доводиться набувати наших форм. Уперше з подібним я стикнулася ще у Львові, коли мене (цілком адекватну нормальну людину) відвідала загадкова сила і розповіла мені все моє майбутнє.
— Це був чоловічий чи жіночий образ?
— Не можу цього з упевненістю стверджувати, та це було неймовірно гарне створіння. Якщо спробувати сказати, якими повинні бути люди, то саме такими — надзвичайно красивими. Ця істота розповіла, які труднощі випадуть на мою долю.
Потім, у більш матеріальному вигляді, я зустріла її в Києві. Миттю пролетіло прожите. Згодом цей образ з'явився втретє. Мабуть, у такий спосіб було висловлене підтвердження: «Я тут, поруч. Ти ідеш правильним шляхом». І з'являлися сили, упевненість.
У мене виникли особливі відносини з чудотворною іконою Божої Матері у Введенській церкві Києва, її зображення також відбито на склі. Коли я дивлюся на неї (а бува приходжу неймовірно стомлена, ледь не хвора), отримую потужний приплив сил, буквально виростаю. Хіба це не диво?
— Ваша заповітна мрія?
— Наш соціум дедалі інтенсивніше наповнюють істоти. Людей, на жаль, нині мало. Я хочу, щоб наш світ збагатився справжніми людьми. Щоб у нас було більше проявів любові. Що таке любов? Це коли людина не жадає від іншого чогось на заміну. Любов — це віддати, а не взяти. Тоді не треба буде міліції, армії, тим паче в'язниць. Якщо це викристалізується серед нас, тоді усе буде добре, ми вийдемо на шлях, завдяки якому наша Земля процвітатиме, а не загине. А нині лишається великий знак питання.
...До речі, одна з моїх картин називається «Любов». Замість того, щоб сваритися, запрошую подивитись на неї та її «подруг».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»