Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"
(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!
Днями у Брюсселі лідери держав — членів Європейського Союзу після триденних переговорів із Великою Британією досягнули компромісу щодо умов, на яких британська еліта готова погодитися на невихід з Євросоюзу. За офіційними результатами переговорів було оголошено, що сторони домовилися щодо основних положень, які відстоював британський прем’єр-міністр Девід Кемерон.
Зокрема, лідери країн — членів Євросоюзу погодилися, що Велика Британія не повинна приєднуватися до Монетарного союзу. Але Лондон як один із найбільших світових фінансових центрів залишив за собою право дорадчого голосу у справах Монетарного союзу.
Оголошуючи референдум про перебування Великобританії в Євросоюзі, Девід Кемерон ризикує не тільки розпадом союзу Сполученого Королівства з Європейським Союзом, але й розколом у власній партії.
Остаточний зміст порозуміння Лондона і Брюсселя стосовно нових умов членства Великобританії в Європейському Союзі є компромісом і завершує етап складних переговорів. На засіданні британського кабінету ухвалено рішення, що договір Великобританія — Євросоюз є достатньо добрим, щоб Сполучене Королівство залишалось в ЄС. Але це може стати останнім днем єдності кабінету і Консервативної партії.
Землі сучасної Саудівської Аравії до завершення Першої світової війни входили до складу Османської імперії. Після 1918 року Мустафа Ататюрк створював сучасну світську Туреччину. Натомість саудівські правителі на уламках Османської імперії до початку 1930-х років створили Саудівське королівство. Справжнім подарунком для саудівців стали величезні поклади нафти.
Після Другої світової війни королівство Саудівська Аравія стало найближчим союзником Сполучених Штатів на Близькому Сході. Натомість Туреччина завдяки зусиллям Ататюрка перетворилася на переважно світську ісламську державу й навіть стала членом НАТО. Туреччина мала стати зразком для демократії і вестернізації для решти ісламських держав.
Нові кроваві кордони балканських держав формувалися головним чином шляхом внутрішніх і зовнішніх війн. Тепер нестабільність визначається новою якістю, яка обумовлюється бажанням балканських держав налагодити відносини з Європейським Союзом і НАТО. Нагадаємо, що членами цих обох об’єднань є Словенія і Хорватія.
Натомість Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Чорногорія перебувають на різних етапах своїх відносин з Євросоюзом і НАТО. Наприкінці 2015 року Сербія розпочала офіційні переговори про вступ до Європейського Союзу. Ціною цього рішення стала домовленість про сербський компроміс з албанцями Косова
11 лютого парламент Латвії затвердив уряд Маріса Кучінскіса, політика Союзу зелених і селян (СЗС), багаторічного діяча місцевого самоврядування, який перебуває у Сеймі лише з 2014 року. Латвія не мала уряду з 7 грудня 2015 року, коли у відставку подала прем’єр Лаймтода Страуюма.
До кабінету Кучінскіса ввійдуть переважно ті самі міністри, які творили уряд Страуюми, частина з них очолить інші міністерства. Свої крісла зберегли міністри закордонних справ Едгарс Рінкевічс та оборони Раймондіс Бергманіс, що має гарантувати незмінність курсу закордонної і оборонної політики Латвії.
На тлі чергового загострення ситуації на Донбасі, вочевидь, приуроченого російськими бойовиками до другої річниці перемоги Революції Гідності, можна констатувати й низку інших намірів з боку нашого агресивного сусіда нашкодити Україні. Недаремно ж бо нинішню війну іменують гібридною...
Річ у тім, що вже кілька тижнів Росія, як завжди порушуючи багато міжнародних норм, суттєво обмежує транзитний рух власною територією. До такого кроку тамтешні посадовці вдалися, ймовірно, відповідаючи на європейські (а тепер уже й — українські) санкції, котрі стосуються блокування російських товарів.
Біженці (і в цілому вимушені мігранти) не є новим явищем для України. Втім, на жаль, слово «біженець» з’явилося зараз у повсякденному обігу передовсім не через тих, кого законодавство визначає «біженцями», а через громадян України, які змушені виїхати з окупованих чи небезпечних територій до спокійніших регіонів (і кого правильніше визначати як «вимушених переселенців» або ж «внутрішньо переміщених осіб»).
Після підписання Мінських угод українська влада опинилася в ситуації, коли, з одного боку, потрібно дотримуватися національних інтересів, а з іншого — дослухатися до порад західних «нормандських» партнерів. Очевидно, що рік тому, під час надважких переговорів, передбачити всі нюанси було неможливо. Відтак навряд чи праві запеклі критикани, котрі «Мінськ-2» іменують не інакше як зрадою. Скоріше, це — такий собі орієнтир, слідуючи якому, Україна отримала можливість поступово коригувати його на свою користь.
Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».