На порядку денному бесід сторін залишаються традиційні питання врегулювання подібних конфліктів. Насамперед, це надійне припинення вогню, вихід військ на лінію розмежування (яка формально визначена у Меморандумі від 19 вересня 2014 року), відведення військ та важкого озброєння, якнайшвидше звільнення всіх заручників і полонених. Недавня історія аналогічних конфліктів у Нагірному Карабаху, Абхазії, Південній Осетії і Придністров’ї свідчить, що подібний переговорний порядок денний є механізмом «заморожування» конфлікту.
Як і в разі з наведеними конфліктами на пострадянському просторі, надто велика асиметрія в силах на користь Росії та недостатня військово-політична підтримка з боку демократичної спільноти, не дають можливості вирішувати подібні протистояння у радикальному антиімперському сенсі.
Однак цього разу наявні сподівання на те, що Росія, нарешті почне виконувати «Мінські домовленості» від 5 вересня 2014 року у повному обсязі. Для цього є багато стимулів, зокрема падіння ціни на нафту, стрімке знецінення рубля. За цих обставин, аби зберегти свій рейтинг підтримки, Володимир Путін намагається представити фактичну військово-політичну поразку Росії на Донбасі за перемогу. Його аргументація є доволі простою: «Росія не кинула руських у близькому зарубіжжі», «ДНР і ЛНР вижили», усе це разом, на превеликий жаль, залишає живучим й сумнозвісний проект геополітичної руйнації єдності території України за рахунок створення так званої Новоросії. З огляду на ці тенденції, не варто надмірно обнадіювати себе щодо досягнення миру, доки не усунені всі причини, які призвели до війни.
Звичайно, головна мета — припинити війну якомога швидше. Але навіть повернути насильно відторгнену територію замало. Потрібно переконати місцевих жителів у перевагах мирного життя саме в Україні. Якщо Україна отримає безвізовий режим з Євросоюзом, стане кандидатом на вступ до Європейського Союзу, коли в країні зміняться на краще стандарти життя — це вже буде нова історія справжнього українського успіху.

Андрій МАРТИНОВ