Не менш яскравий приклад подає Україна. У січні 1994 року вона відмовилася від ядерної зброї під «чесне слово» ядерних держав. Однак одна з держав-гарантів не просто порушила умови Будапештського протоколу, а й фактично веде проти України формально неоголошену, але від того не менш цинічну війну. Однак досі Україні пропонують лише так звану «нелетальну зброю», тобто засоби розвідки, індивідуального захисту військових, інших логістичних інструментів.
Лише легальний ринок звичайної зброї приносить країнам, які її виробляють, значні прибутки. Щорічний оборот глобального ринку озброєнь становить близько 200 мільярдів доларів. До речі, серед лідерів продажів — усі учасники «нормандського» формату врегулювання ситуації в Донбасі. До них додаються Китай, Індія, а також Бразилія. Торгівля зброєю залишається важливим інструментом зміцнення військово-політичного впливу держав, які продають зброю, в регіонах конфліктів. Сподівання на добровільний продаж зброї лише стабільним демократичним державам виглядає, як намір продати морозиво пінгвінам.
Навпаки, Росія декларує намір збільшити свою присутність на ринку звичайних видів зброї. Наприкінці 2014 року російський президент підписав нову редакцію військової доктрини Росії. Цей документ називає розширення НАТО прямою загрозою національній безпеці Росії. Фактично маємо справу з дилемою, яка постала перед Європою ще позаминулого століття. Тоді відкритим було питання, як поєднати безпеку для Росії з безпекою від Росії, особливо коли, як застерігав німецький канцлер Отто фон Бісмарк, Росія не буває настільки слабкою, наскільки зовні виглядає, і настільки сильною, як вона сама про себе думає.

Андрій МАРТИНОВ