Проте ні Туреччині, ні її сусідам, між якими був поділений Курдистан, не вдалося придушити національні прагнення курдів, а навіть навпаки — утиск викликав реакцію, протилежну від очікуваної. У 80-х роках у Туреччині це привело до створення Курдської робітничої партії (КРП) — сепаратистської, радикально лівої політичної сили курдів, яка розпочала бойові дії.
Першу спробу іншого підходу до курдської проблеми на початку 90-х років зробив тодішній прем’єр Туреччини Тургут Озал. У той час змінилася міжнародна ситуація, багаторічний спонсор КРП, тобто СРСР, припинив існування.
Натомість у сусідньому Іраку в результаті першої війни у Перській затоці іракські курди взяли під контроль частину своєї території. Три інші країни, які займали курдські території (Ірак, Іран, Сирія), мали погані відносини із США, чиїм основним союзником у регіоні була Туреччина (разом з Ізраїлем).
Тургут Озал тоді спробував розпочати переговори з курдами. Згідно з однією теорією його кінцевою метою було об’єднання іракського Курдистану з Туреччиною і надання курдам обмежених національних прав. Варто при цьому пам’ятати, що автономія іракського Курдистану тоді не була стабільною і залежала від встановленої Сполученими Штатами Америки зони заборони польотів. Тому переговорна позиція іракських курдів була слабкою.
З іншого боку, проект анексії Північного Іраку з його запасами нафти і газу та потенційними транзитними шляхами не зустрів жодного опору: Саддам Хуссейн був переможений, Іран мав тоді ворожі відносини з Іраком, а Сирія також не могла цього зробити. Однак у Туреччині задум Озала зустрів сильний опір, і його отруїли.

Нова Османська імперія
20 жовтня прем’єр Туреччини Давутоглу заявив, що не можна відділяти турецькі міста на кордоні від їхніх відповідників у Сирії. Проблема в тому, що майже 100 років тому ці землі були розділені державним сирійсько-турецьким кордоном. Разом із тим усі ці місцевості заселені курдами, які розмовляють діалектом курманджі і у їхній свідомості кордону не існує.
Більше того, на периферії кантону Кобане (курди поділили зайняті ними землі в Сирії на 3 кантони: Джазіру, Кобане і Ефрін) перебуває мавзолей Сулеймана Шаха і турецький анклав під захистом турецького війська (нині він оточений «Ісламською державою»).
Висловлювання прем’єра Туреччини може вказувати на ще більш далекоглядний план вирішення курдської проблеми Туреччиною, ніж план Озала. Вона може анексувати ці кантони, скоріше за все, іракський Курдистан та землі, населені туркменами у Сирії та Іраку, і, цілком можливо, навіть Мосул.
Туреччина за однієї умови справилась би з ліквідацією «Ісламської держави» у Мосулі (з його втратою 100 років тому багато турків не погодились) і здобула би таким чином доступ до гігантських родовищ нафти і газу, транзитних шляхів, а турецькі фірми вийшли б на перспективний курдський ринок. Адже всі частини Курдистану включно з турецькою залишаються з недорозвиненою інфраструктурою і саме тут турецькі фірми і працівники здійснюють справжнє проникнення в іракський Курдистан.
А ось цією умовою є порозуміння з курдами (об’єднання турецького і сирійського Курдистану і, можливо, іракського та надання їм автономії або федералізація Туреччини). На жаль, у цьому напрямку турецька влада проявляє неймовірну шизофренію.

Добрі і погані курди
Хоча після ІІ війни у Перській затоці Туреччина була проти автономії курдів в Іраку, вона швидко домовилась із президентом іракського Курдистану Массудом Барзані. Виявилося, що в Анкарі краще робили бізнес (особливо стосовно нафти) з Ербілем, ніж із Багдадом, який усе більше прислухається до Тегерана. Тим не менше прості курди не запалали любов’ю до Туреччини з огляду на триваючу війну Туреччини з турецькими курдами.
Утім, не кожний знає, що правляча у Туреччині партія ПСР є найбільшою курдською партією, бо збирає половину курдських голосів. Партія миру і демократії (ПМД — легальна партія турецьких курдів), пов’язана з нелегальною КРП, чий лідер Оджалан перебуває у турецькій тюрмі, збирає не більше 30–40% курдських голосів. Причина цього — у консерватизмі курдів, курдська легальна партія оперує лівими радикальними ідеями. Лідер ПСР Ердоган дав багатьом курдам роботу, одночасно ослабивши національний утиск. Тому не дивно, що уряд ПСР розпочав мирний діалог із курдами, але поки він обмежується гаслами, молоде радикальне покоління курдів веде фактичне будівництво паралельних державних структур у Південно-Східній Туреччині.
Прем’єр Давутоглу, вступивши на посаду, оголосив, що його пріоритетом буде вирішення курдської проблеми. Але коли «Ісламська держава» підійшла під курдське місто Кобане в Сирії, Туреччина почала поводитися так, ніби її метою було вирішення проблеми сирійських курдів через їх знищення «Ісламською державою».
Варто підкреслити, що Туреччина заявляє, що її пріоритетом є домовленість із КРП, тривають переговори з Оджаланом і лідером легальної ПМД Демірташем, але водночас Ердоган погрожує, що Демократичний союз (партія сирійських курдів) — це КРП і такі самі терористи, як «Ісламська держава».
Низка доказів про підтримку «Ісламської держави» Туреччиною та справжній цирк, що полягав у висланні танків на кордон біля Кобане, які потім стояли без дії, а також блокування підкріплень у Кобане попри тиск із боку курдів і міжнародної громадськості, у тому числі США, привели до кривавих заворушень у турецькому Курдистані.

Порозуміння або війна
Проблемою Ердогана є те, що частина його електорату — курди, а інша — це націоналісти, які не хочуть чути про жодне порозуміння з курдами. Тому Туреччина, принаймні офіційно, не виконала гарантій допомоги, даних улітку Барзані на випадок нападу «Ісламської держави». Напад «халіфату» на Ербіл у серпні стався за кілька днів до президентських виборів.
Кілька місяців пізніше Барзані, намагаючись приглушити антитурецькі настрої в іракському Курдистані, викликані політикою Туреччини щодо Кобане, заявив, що Туреччина таки надала допомогу курдам у серпні, але застерегла, щоб це було таємно.
Тим не менше Туреччина не може вести таку хаотичну гру, коли один раз заявляє, що її пріоритетом є домовленість із курдами, а потім оголошує, що це — терористи і навіть готова дозволити «Ісламській державі» вирішити цю проблему. Якщо Туреччина порозуміється з курдами, то може розв’язати курдське питання, створивши турецько-курдську унію і тримаючи в напруженні таким способом Іран, який не може нічого цьому протиставити.
Але якщо Ердоган продовжуватиме нинішню політику, то турецький Курдистан знову охопить збройне повстання. Туреччина повинна зробити висновки з поразки своєї політики у справі Кобане, коли розраховувала, що місто впаде за кілька днів. Курди перемогли, захистили його.
Туреччина була змушена пропустити допомогу, США розпочали переговори з «терористами» з Демократичного союзу (аби було ще смішніше, один із турецьких міністрів заявив, що саме Туреччина схилила США), а КРП — ДС здобули великий пропагандистський успіх, не втративши військового потенціалу (бо його не було). Туреччина мусить зробити з цього висновки, інакше дорого заплатить за свої помилки.
Петро ПЕТРІВ