Однак увага багатьох індійців і пакистанців цими днями прикута до напружених перестрілок на кордоні між двома державами. У негативному напрямку події почали розвиватися відразу після завершення візиту індійського прем’єр-міністра Нарендри Моді до США. Світова преса коментує результат його візиту як відновлення індійсько-американського антикитайського союзу.
Радикальна індійська преса бульварного ґатунку звинувачує Китай у підбурюванні свого союзника Пакистану проти Індії. Ця версія має право на життя, адже Китай зараз є головним кредитором Пакистану, котрий потерпає від економічних негараздів та фактичної громадянської війни, яка набирає обертів не тільки у пуштунських районах на пакистансько-афганському кордоні, а й у Белуджистані на пакистансько-іранському кордоні.
Особисто чинний прем’єр-міністр Пакистану Наваз Шариф не забув про своє приниження під час весняного 1999 року конфлікту з Індією у високогірному Каргіллі. Тоді пакистанська армія була розбита індійцями, що спровокувало 13 жовтня 1999 року пакистанського генерала Первеза Мушаррафа на військовий переворот. Тому Шариф теж не проти, аби показати свою войовничість до Індії та адекватність посаді прем’єр-міністра Пакистану.
Крім того, індійські і пакистанські власті з останніх фінансових зусиль намагаються полегшити життя мільйонам жителів своїх частин спірного штату Кашмір, який місяць тому постраждав від потужної повені. За цих обставин пакистанська армія зацікавлена в тому, аби показати своє фундаментальне значення для підтримання будівлі пакистанської державності. Цьому, безперечно, сприяє патріотична риторика з огляду на артилерійські дуелі з індійцями.
Нарендра Моді також надто короткий час перебуває на посаді індійського прем’єр-міністра, аби не скористатися з нагоди пограти військовими м’язами, особливо на тлі свого пакистанського колеги Наваза Шарифа та серйозних соціально-економічних проблем в Індії.
Показовим є факт, що відповідальнішими за індійських і пакистанських політиків видається військове командування обох країн, яке з останніх зусиль стримує Делі та Ісламабад від чергової «маленької переможної війни». Принаймні у цьому сенсі вручення Нобелівської премії миру пакистанській дівчинці та індійському чоловіку залишає живими сподівання на мир, який завжди краще за «добру» війну.
Від весни 1998 року, коли Пакистан та Індія оволоділи ядерною зброєю, помітно посилився рівень відповідальності військових обох країн, яким, на відміну від цивільних політиків, не потрібно думати про свої рейтинги популярності, здобуті на крові. Це залишає простір для дипломатичного врегулювання конфронтації, нехай не негайно, але у перспективі.