Байден є природним опонентом, позитивною альтернативою для нинішнього президента, чия конфронтаційна політика налаштування одних проти інших поглиблює поляризацію американського суспільства і загострює поділи, особливо расові.
Емпатичний і великодушний, він користується великою популярністю серед демократичних виборців — приблизно 70% ставляться до нього прихильно.
Після оголошення своєї кандидатури він блискавично піднявся в опитуваннях, очоливши численний список кандидатів до партійної номінації, випередивши Берні Сандерса, який раніше розпочав гонку і встиг зібрати рекордну суму на свою кампанію. Згідно з останніми опитуваннями, якби Байден став кандидатом від демократів, він переміг би Трампа на виборах із різницею у 6–8%.
Однак за півтора року до виборів опитування небагато означають. Байден лідирує, бо його добре знають і на його користь говорить досвід політичного ветерана. А також популярність серед фермерсько-робітничих виборців із Центрального Заходу, ключового сегмента електорату, який у 2016 році відмовив Хілларі Клінтон задля Трампа.
Але кандидатура Байдена має також багато слабкостей.
Колишній віце-президент прожив уже 76 років; якщо у 2020 році виграє, то йому буде 78 років і він стане найстаршим президентом в історії США. Утім, його вік, очевидно, не стане на заваді: не треба забувати про американський культ здоров’я і молодості.
Як у голови сенатської комісії із закордонних справ у нього бували досить дивні вчинки і пропозиції: він пропонував після вступу в Ірак розділити його на три країни згідно з етнічно-релігійною картою (суніти, шиїти, курди). За свою довгу кар’єру він «прославився» своєю багатослівністю і схильністю до помилок.
Стати президентом він хотів уже понад 30 років тому, але його шанси були знищені звинуваченням у плагіаті (з промови лідера британської Партії праці). У 2008 році він знову спробував, але покинув гонку, коли виявилося, що може розраховувати на підтримку лише кількох відсотків електорату.
Останнім часом він мусив пояснювати свою забавну схильність публічно обнімати жінок, що не мало еротичного характеру, але пані, які не були знайомими колишнього віце-президента, розцінювали цю поведінку двозначно й навіть гірше.
Пояснення і спроби перевести це в жарт не вдалися, коли Байдену нагадали, що як голова сенатської комісії з правових питань у 1992 році він дозволив республіканцям брутально нападати на юристку Аніту Хілл, яка звинувачувала у сексуальному насильстві Кларенса Томаса, призначенця президента Джорджа Буша на посаду судді Верховного Суду.
Імідж Байдена як ветерана не допомагає йому у нинішній Демократичній партії, розділеній ідеологічно та на різні покоління. Колишній сенатор належить до поміркованого партійного істеблішменту, який продукує політику компромісів зі світом корпорацій і пропонує дрібні зміни.
Тим часом у партії набирає силу лівиця, яку найчастіше називають «прогресистами», вона користується особливою прихильністю молодшої партійної генерації, якій усе більше подобається все, пов’язане зі словом «соціалізм».
Прогресисти, а серед них такі претенденти на президентську номінацію, як — крім Берні Сандерса — Елізабет Уоррен, Камала Харріс чи Джуліан Кастро, закликають до імпічменту Трампа і пропонують радикальні зміни: безкоштовне навчання в публічних університетах і загальне страхування здоров’я з бюджету.
Разом із тим Байден мусить пояснювати лівиці, чому у 90-х роках як сенатор підтримав реформу правопорядку і судочинства, котра сильно загострила покарання і допомогла в обмеженні злочинності, але вдарила по афроамериканцях, яких непропорційно більше серед в’язнів у США.
На думку окремих коментаторів, Байден може зміцнити свою позицію в партії, лише запросивши у свою команду як кандидата на віце-президента політика з кола прогресивної лівиці. Найкраще — жінку або афроамериканця.
Петро ПЕТРІВ
