Українська православна церква Московського патріархату
РПЦ здійснює символічне керівництво найбільшою структурою українського православ’я — УПЦ МП. УПЦ формально підлягає Московському патріархату, проте має широку автономію з адміністративних і фінансових питань. Ця автономія дозволяє єпископам — членам синоду УПЦ — самостійно обирати зверхника. Москва не має формальних інструментів впливу на процес ухвалення рішення, вона лише затверджує цей вибір. Зв’язок із Москвою полягає в тому, що глава УПЦ МП є постійним членом Святого Синоду РПЦ — ключового колегіального органу МП.
В УПЦ МП багато років конкурують дві тенденції: зміцнення відносин із російським православ’ям і посилення незалежності від Москви, а у перспективі здобуття автокефалії і створення в Україні єдиної національної церкви. Втручання Росії в Україні посилило антиросійські настрої і прагнення до незалежності від РПЦ.
УПЦ МП обрала критичну позицію щодо політики Росії: гостро критикувала загрозу введення російських військ в Україну та вимагала від Патріарха Кирила заявити своє ставлення з цього питання. Митрополит Онуфрій надіслав йому листа зі зверненням вплинути на владу у Кремлі і припинити кровопролиття.
Через загострення боїв на сході митрополит Онуфрій 9 липня підписав від імені Ради Церков і релігійних організацій України, у якій нині головує, звернення до підтримуваних Росією заколотників скласти зброю і припинити кровопролиття. У зверненні рішуче засуджується переслідування і дискримінація за релігійними мотивами на підконтрольній терористам території. У ньому міститься ствердження, що територіальний поділ України буде гріхом проти Бога і майбутніх поколінь.
Разом із тим багато священнослужителів УПЦ МП підтримували дії Росії і сепаратистів, хоча у міру ескалації конфлікту їхня кількість зменшувалася. Проросійські медіа опублікували заяви представників УПЦ МП, які втекли у Росію і звідти критикували владу в Києві. Наводилися приклади підтримки проросійських заколотників і освячування ними прапорів сепаратистських «республік» у Донецьку і Луганську.
Ці дії завдали УПЦ МП значних іміджевих втрат і її авторитету в Україні: українське суспільство різко виступило проти візиту в Київ Патріарха Кирила у зв’язку з Днем Хрещення Русі. В Україну також не впустили найближчого співпрацівника Кирила, голову відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату митрополита Іларіона. З’явилися також випадки переходу цілих парафій УПЦ МП під юрисдикцію УПЦ КП.

РПЦ і українська криза
Через агресивну політику Кремля щодо України РПЦ опинилась у складній ситуації. Щоб мінімізувати негативний вплив цієї політики на інтереси РПЦ в Україні, Патріарх Кирило намагався лавірувати і здійснював дипломатичні кроки. Розуміючи всю складність відносин і залежностей між різними гілками українського православ’я, особливо враховуючи ставлення до Майдану і війни на Сході України, висловлював абстрактне і неконкретне ставлення до цих проблем. Він хотів відмежувати РПЦ від політики Кремля, не підтримував жодної сторони конфлікту і закликав до миру. Але офіційно не засудив політики Кремля: не протестував ні проти анексії Криму, ні проти введення російської армії в Україну.
По-перше, проблемою для РПЦ став факт, що вірні підлеглої йому церкви опинилися по різні боки барикади. Частина духовних і вірних УПЦ МП були на Майдані, потім критикували підтримуваних Росією сепаратистів і рішуче протидіяли введенню російських військ в Україну. З іншого боку, багато випадків, коли представники кліру і вірні УПЦ МП критикували нову владу у Києві та відкрито підтримували сепаратистів. Підтримка з боку РПЦ однієї зі сторін могла посилити розкол в УПЦ МП і привести до масового відтоку православних із промосковської церкви до інших церков, перші симптоми вже спостерігаються.
По-друге, поведінку російської церкви щодо конфлікту в Україні зумовлюють тісні відносини з Кремлем. Вони приносять церкві відчутну матеріальну вигоду, і тому самостійна і критична щодо Кремля позиція РПЦ означала би порушення усталених принципів та домовленостей.
Симптоматично, що Кирило довго не заявляв своєї позиції щодо Майдану. Реагуючи на ескалацію напруги у Східній Україні у січні, в одному з перших офіційних коментарів заявив, що РПЦ ніколи не ідентифікувала себе з жодним геополітичним проектом. 2 березня у дипломатичній відповіді на лист митрополита Онуфрія запевнив, що намагатиметься вплинути на представників російської влади задля уникнення кровопролиття, закликатиме до миру і діалогу.
Важливим сигналом стала відсутність Кирила на урочистості прийняття Криму до складу РФ у Кремлі 18 березня. Відсутність глави російського православ’я на такій важливій і урочистій церемонії кидалась в очі, оскільки Кирило відвідував усі заходи у Кремлі та презентував себе посередником між владою і суспільством. Очевидно, це був тактичний хід, погоджений із Кремлем.
Показово, що після анексії Криму РПЦ не взяла під свій безпосередній контроль парафії, які є на півострові. Адміністративний контроль над ними продовжує здійснювати УПЦ МП із Києва. Знаменно, що через напружену політичну ситуацію між Україною і Росією Кирило не приїхав у Київ на похорон митрополита Володимира, аби не провокувати антиросійських настроїв і антицерковних виступів. Він також не з’явився і на інтронізацію нового глави УПЦ Онуфрія.
Його побоювання були обґрунтованими: в минулому візити Кирила в Україну викликали неоднозначну реакцію українського суспільства, бо, крім релігійних мотивів, вони демонстрували верховенство Московського патріархату над українським православ’ям.
Важливим був виступ Кирила 18 липня під час урочистості на честь Сергія Радонезького. За присутності президента Володимира Путіна Кирило закликав світову громадську думку не вважати Росію агресором і подякував Путіну за вираження «консенсусу, який існує нині у нашому суспільстві». Українська і світова громадськість розцінили ці слова як прояв конформізму.

«Російський світ» — різні інтерпретації
Останніми роками РПЦ інтенсифікувала співпрацю з політичною владою Росії, і їхні відносини стали ще тіснішими. Одним із головним секторів взаємодії є закордонна політика Росії, особливо щодо держав колишнього СРСР, переважно України. Передумовою співпраці є збіг інтересів обох сторін: УПЦ МП включає Україну у «канонічну територію» російського православ’я і претендує на право контролю за ним.
Натомість Кремль вважає ці території природною зоною своїх політичних впливів, зокрема заперечує суверенність української держави. В інтересі як РПЦ, так і Кремля лежить зміцнення впливів в Україні, а у перспективі — консолідація православного і російськомовного населення під релігійною і політичною егідою Москви відповідно до концепції «Російського світу».
Для православної церкви ідея «Російського світу» має своє коріння у канонічній концепції, яка вважає всіх віруючих частиною єдиної церкви і одного «православного народу». В інтерпретації РПЦ поняття «Російського світу» включає передовсім території, які колись належали до історичної «Святої Русі», тобто Росії, України і Білорусі. Керівництво РПЦ тривалий час використовує концепцію «Російського світу» та риторику єдності «братських слов’янських народів» для зміцнення впливів Московського патріархату на цій території.
Для Кремля ідея «Російського світу» — це геополітична концепція для обґрунтування імперських зазіхань Росії щодо своїх сусідів на пострадянському просторі. Після повернення в президентське крісло у 2012 році Володимир Путін адаптував церковну концепцію «Російського світу» в основу нової російської державної ідеології, а РПЦ зробив інструментом політичного впливу на сусідні держави, особливо на Україну. Путін поширив інтерпретацію цієї ідеї, додавши до неї нові елементи: положення про винятковість російської цивілізації, спільний історичний, культурний і мовний спадок та антизахідні гасла.
Судячи з реакції української громадської думки, політика Кремля під гаслами консолідації «Російського світу» приносить негативні наслідки з точки зору РПЦ. Вона нівечить зусилля РПЦ на користь зміцнення її суспільної позиції в Україні і стимулює антиросійські настрої у православному середовищі. Зовнішня загроза з боку Росії стала каталізатором консолідації значної частини українського суспільства проти російського агресора. Тінь образу Росії-ворога падає також на РПЦ і Патріарха Кирила, які асоціюються з Кремлем.
Анексія Криму Росією та підтримка нею бойовиків-терористів із так званих республік у Донецьку і Луганську змусили нову владу у Києві — місті, важливому для російської церкви як колиски східного християнства, — поставити собі за мету вихід із зони політичних впливів Кремля. Водночас конфронтаційна поведінка в українському конфлікті показує, що стратегічною метою Росії нині є дестабілізація України і її розкол, що на практиці приведе до розпаду «Російського світу».

Виклики для РПЦ
Реакція РПЦ на політику Москви в Україні підтверджує, що вона не є самостійним актором суспільної сцени і повністю підпорядкована рішенням Кремля. Навіть у ситуації, коли політика російської влади шкодить РПЦ, церква нездатна суперечити Кремлю з огляду на користь, яку черпає від взаємодії держави і церкви.
Поведінка РПЦ свідчить, що більше, ніж духовну діяльність, церква цінить свою роль в авторитарній системі влади в Росії і готова грати згідно зі сценарієм президента Путіна і його оточення, зберігаючи лише певні зовнішні ознаки нейтральності і втрачаючи шанс на завоювання авторитету серед вірних як незалежний інститут на захисті християнських цінностей.
Агресивна політика Кремля щодо України, яку РПЦ вважає частиною «Російського світу», ставить перед нею складні виклики. У першу чергу в результаті конфлікту між Росією і Україною в Україні наростає вороже ставлення до РПЦ, яку вважають політичним інструментом Кремля і союзником російського агресора. Крім того, агресивна політика Москви наближає перспективу незалежності українського православ’я від Московського патріархату, викликаючи, з одного боку, посилення відповідних настроїв в УПЦ МП, а з іншого — зростання авторитету конкурента — УПЦ КП.
З точки зору РПЦ це означатиме втрату частини канонічної території і надалі поразку концепції «Російського світу» — без православної України цей проект залишиться неповноцінним. Можлива втрата РПЦ контролю над українським православ’ям ослабить її позицію у світовій православній спільноті.
Інтервенція Росії в Україні також веде до охолодження відносин РПЦ із Католицькою церквою. Останніми роками відносини РПЦ із Ватиканом поліпшувалися відповідно до політичних розрахунків Кремля. Але і вони не витримали випробувань: митрополит Іларіон звинуватив Ватикан у провокуванні напруження між православними в Україні і завданні шкоди РПЦ. Як заявив митрополит, через це також не відбудеться зустріч Патріарха Кирила з Папою Франциском. Антикатолицька і антизахідна поведінка РПЦ цілком збігається з політикою російської влади, яка вперто звинувачує Захід в ескалації конфлікту в Україні.

Євген ПЕТРЕНКО