Прозахідні сербські ліберали, яких влада звинувачує у зв’язках із Джорджем Соросом, звинувачують уряд у недостатніх зусиллях заради вступу до ЄС і НАТО.
Сербські націоналісти, які не можуть вибачити Вучичу загравання з НАТО та початок переговорів про вступ Сербії до ЄС, ситуативно тактично об’єдналися на акціях протесту з лібералами. Прихильники «центриста» Александра Вучича вбачають у цьому класичний сценарій «кольорової революції», за яким 2000 року від влади було усунено Слободана Мілошевича.
Натомість Вучич закидає сербським лібералам і націоналістам бажання прийти недемократичним шляхом до влади, аби потім відразу вступити у боротьбу за владу між собою, що остаточно підірве спроможність Сербії зберігати відносну стабільність.
Інша справа, що ця стабільність багатьом у Сербії видається не благом, а соціальним ярмом. Навіть поміркована частина сербського суспільства дорікає чинній владі за неспроможність вирішити питання захисту сербської громади у Косові, непослідовність у зближенні з ЄС і НАТО, надмірне русофільство.
Лютневий 2019 року візит до Белграда російського президента Володимира Путіна, під час якого він усіляко демонстрував прихильність до Вучича, лише став стимулом для продовження протестів проти сербської влади. У Кремлі ці протести розуміють як спробу Заходу остаточно підірвати російський вплив на Балканах.
Перспектива втрати «останнього російського бастіону на Балканах», яким історично вважається Сербія, здається Кремлю абсолютно неприйнятною. Євросоюз поки що стежить за розвитком політичної ситуації у Сербії. Головним болем для Брюсселя залишається напруження у сербсько-косовських відносинах.
Поки що чинна влада у Белграді і Пріштіні відмовляється здійснювати «обмін територіями» з переважно сербським і мусульманським населенням, що європейські експерти вважають кроком до визнання Сербією факту незалежності Косова та кроком на шляху до їхнього вступу до ЄС і НАТО.
Нині у розкладі внутрішньополітичних сил у Сербії склався хисткий баланс сил. Він ґрунтується на ціннісному розколі сербського суспільства.
Значна частина сербів вважає, що час відмовлятися від безперспективної орієнтації на Росію та рухатися до ЄС і НАТО. Але не менше сербів не готові вибачити НАТО і ЄС втручання у 1999 році у сербсько-албанський конфлікт та втрату Косова.
Граючи на цих протиріччях, президент Александр Вучич має нагоду втриматись у владі або намагатись іти на поступки опозиції, виторговуючи для себе політичні преференції на найближче майбутнє.