Сербія приєднується до держав Центральної і Східної Європи, які втілили великі проекти. Сербія не перша у цьому ряду. Візьмемо Грузію, де за часів колишнього президента Саакашвілі було збудовано дороги, реконструйовано цілі міста і вдосконалено відносини між громадянами та державою. Грузинською моделлю захоплюються пострадянські країни, особливо де існують значні проблеми з модернізацією, приміром Вірменія, Україна чи Молдова.
Євросоюз, до якого через відсутність інших прийнятних опцій Сербія збирається вступити, наказує їй закопати сокиру війни і порозумітись із сусідами. А це передовсім означає порозуміння з Косовим, яке для Сербії винятково болісна справа, бо всі контакти з колишньою сербською провінцією, керованою албанцями, в очах багатьох патріотично налаштованих сербів легітимізують албанську владу.
І хоча Вучіч і пов’язані з ним політики час від часу на публіку виголошують грізні промови щодо Косова, нині вони змушені до порозуміння з албанцями.
«Ми почуваємося зрадженими Вучічем, — кажуть серби з Мітровиці у Північному Косові. — Він казав, що не залишить нас, а тим часом під тиском Заходу домовляється з албанцями». Проте серби в Косові не хочуть іти на подальші поступки на користь албанців.
Нещодавно Вучіч зустрівся з президентом Косова Хашімом Тачі, за що націоналісти у Белграді звинуватили його у втраті обличчя. У 2013 році було підписано порозуміння між Сербією і Косовим, яке реалізуються дуже мляво, однак воно підтвердило, що хоча Сербія офіційно не збирається визнавати Косова, але погоджується з його існуванням.
У Грачаниці — сербському анклаві, оточеному албанськими поселенцями, серби служать у косовській поліції, а раніше не можна було собі уявити, щоб хтось із них одягнув мундир із написом «Republika e Kosoves».
Серби поступово звикають до ситуації. Дехто вже навіть відмовився від демонстративної заміни реєстраційних автономерів на сербські після в’їзду на територію, де більшість становлять серби. Людей, які взагалі їздять без номерів (колись це було стандартом), також усе менше.
Молодші навіть вважають, що варто почати вчити албанську: Пріштіна всього за кілька кілометрів за Грачаницею і невідомо, як порозумітись з албанцями, бо молодь уже не знає сербської.
«Що робити? — говорить один із літніх сербів. — Мусимо якось влаштовуватися. Всі до Белграда не виїдемо».
Останнім часом керівник сербського МЗС Івіца Дачіч досить безпорадно говорив, що підтримує позицію Сербської православної церкви щодо невизнання незалежності чи навіть поділу Косова (дехто вважає найрозумнішим рішенням приєднання населених сербами частин Косова до Сербії), але задумується, чи це «можливо і реалістично».
«Нехай хтось скаже, чи ми повинні боротися, щоб цієї незалежності (Косова) не було — через терпіння, через війну, ціною відмови від вступу до ЄС ще наступні десятиліття?» — питав Дачіч.
Після останнього саміту Євросоюз — Балкани у Софії президент Франції Макрон і канцлер Німеччини Меркель де-факто відклали членство Сербії ad calendas graecas, що, здається, є абсолютно непотрібним приниженням Белграда.
Розчарований міністр оборони Сербії Александар Вулін повідомив медіа, що Сербія серйозно розглядає зміну геополітичного курсу, бо «для ЄС найважливіша є справа Косова», а не Сербія і, «виставляючи нездійсненні умови, виправдовують небажання приймати Сербію у свої ряди».
Влада Сербії підтримується Євросоюзом, хоча справи з правовою державою там не кращі, ніж в Угорщині. Але Брюссель перестав перебирати: він заохочує сербів перспективою членства, проте Сербія не дуже справляється з реформуванням.
ЄС боїться зростання сербського націоналізму, щоб ситуація в регіоні знову не вирвалася з-під контролю. Чиновники ЄС розуміють: або Європа принесе туди мир, або Балкани принесуть хаос в Європу.
Є ще одна проблема: біженці. Саме через Сербію проходить найважливіший шлях біженців — той, проти якого два з половиною роки тому Віктор Орбан поставив на угорському кордоні паркан. Сербія його контролює і краще, щоб так залишилося. Вучіч потрібний Європі, і він добре про це знає.
Треба пам’ятати, що сам Вучіч за часів Слободана Мілошевіча як міністр інформації був запеклим націоналістом, висловлювався в антизахідному дусі і мав заборону в’їзду до багатьох європейських країн. Нині він одягнувся в європейські шати, але час від часу згадує про ЄС недобрим словом, аби у Брюсселі пам’ятали, що може статися на Балканах, коли ситуація вирветься з-під контролю.
Але і маневри ЄС із Вучічем підважують авторитет самого Євросоюзу, який — на думку багатьох сербів — одне говорить, а інше робить. Мало хто, зрештою, вірить у швидкий вступ до ЄС (особливо у ситуації, коли президент Франції Емманюель Макрон постійно нагадує, якою великою помилкою було попереднє розширення ЄС).
Так чи інакше, але для «вставання з колін» сербам залишаються тільки великі проекти. Нині найбільше ресурсів витрачається на розвиток столичного Белграда — Дубая Балкан.
Він був презентований Вучічем ще у 2012-му, а інвестор знайшовся через два роки пізніше: це був Мохаммед Алаббар, керівник фірми Eagle Hills з Абу-Дабі та фірми Emaar, яка будувала Дубай-Мол (Dubai Mall) — найбільший торговий центр у світі та Бурдж-Халіфа (Burdz Chalifa) — найбільший у світі будинок.
Алаббар обіцяв Сербії золоті гори: інвестиції вартістю 4 мільярди доларів, які мали посилити привабливість Белграда і нові робочі місця.
Проект займе 177 га в центрі міста, там має постати один із найвищих будинків в Європі, найбільший торговий центр, п’ятизіркові готелі — мало хто в Європі зможе похвалитися таким центром.
Влада навіть не провела конкурсу, безтурботно інформуючи журналістів, що такої потреби не було: найкращий можливий інвестор з’явився сам і його не треба було вибирати. Дуже швидко в таких умовах з’явився рух опору.
Добріца Веселіновіч із руху «Не дозволимо Белграду потонути» говорить, що Вучіч — не перша особа, яка зацікавилася районом між залізничним вокзалом і рікою в центрі міста: планів освоєння цього місця багато, тільки ніхто не підійшов так, як це зробив Алаббар — вимахуючи мільярдами доларів й ігноруючи процедури.
Веселіновіч стверджує, що перші дії з підготовки місця під інвестиції відбулися ще до підписання угоди. Від цього часу постійно на майданчику щось відбувається: нищаться фрагменти забудови дільниці Сава Мала, виселяються мешканці, ліквідується бізнес. Люди, які брали участь у протестах, перебувають під наглядом поліції, а в деяких прослуховуються телефони.
«Белград — на воді, а Сербія — на хлібі і воді, — так у нас говорять», — сміється сербська журналістка, критична як до проекту, так і до самого Вучіча.
А тим часом «Белград на воді» починає будуватись, а Сербія «встає з колін» у завидному темпі. Але чи замінить «вставання з колін» вступ до Євросоюзу? Велике запитання.
Євген ПЕТРЕНКО
